Тема 24. Закономірності та особливості розвитку перехідних економік

1. Перехідна економіка: її зміст і риси

Динамічний розвиток політичних й економічних процесів наприкінці ХХ століття привів до появи економічних систем нового типу. Термін «перехідна економіка» звичайно застосовується до країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) і колишніх республік СРСР, що перебувають у процесі трансформації економічних систем. Існує також термін «ринки, що народжуються» (emergin markets). До таких економік відносять більшість постсоціалістичних і посттоталітарних країн (держав «другого світу»), а також цілий ряд країн, що розвиваються (держав «третього світу»).

На початку 90-х років колишні соціалістичні країни стали на шлях економічних реформ, метою яких був перехід від централізованого господарства до ринкової економіки. Таким чином, суттю перехідної економіки у цих країнах є перехід від однієї системи економічних відносин до іншої.

Чому виникла необхідність в економічних реформах? Командно-адміністративна система господарювання не відповідала вимогам подальшого розвитку економіки, стала гальмом реалізації об’єктивних вимог розвитку економіки. Вона не могла бути поліпшена зміною окремих елементів, треба було перетворити основи економіки відповідно до вимог нового господарського механізму. А щоб його сформувати, потрібні були радикальні реформи, які, в свою чергу, потребують часу. Відомий економіст Я.Корнаі так характеризує своєрідні стартові умови перетворень у цих країнах: «Точкой отсчёта является преобладание общественной собственности и всесилие бюрократии, миллионами рук достигающей каждое предприятие, каждую семью, каждого человека. В этих странах десятилетиями подавлялись суверенитет индивидуума, его независимость, частная собственность и частное предпринимательство, политическая и интеллектуальная свобода, демократические начала и господство закона. Они не могут появиться мгновенно. Эти ценности могут быть восстановлены или созданы длительным историческим процессом.»4,с. 10.

Ринкова трансформація економікиповинна була вирішити різноманітні завдання: забезпечити перехід до різноманітних форм власності, розвиток підприємництва й конкуренції, формування ринкового механізму ціноутворення, становлення ринків праці, капіталу й т.ін. При цьому потрібно було, насамперед, обрати теоретичну концепцію перетворень, тобто визначити мету, програму й механізм перетворень.

У 90-і роки в більшості постсоціалістичних країн основою ринкових перетворень стала концепція монетаризма – теорія, розроблена американським вченим, лауреатом Нобелівської премії М. Фридманом і його послідовниками. Її пануванню сприяли як успішна реалізація принципів монетаризма в 80-і роки в США, Великобританії і ряді країн, що розвиваються, так і рекомендації Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), що допомагав країнам ЦСЄ. Монетаристи виходили з того, що ринкові методи господарювання вже досить відпрацьовані в розвинутих країнах і країнам ЦСЄ досить внести необхідні зміни у свої економічні інститути та сформувати ринковий механізм. Перехід до ринку, на їх погляд, міг пройти у три етапи. Перший – фаза стабілізації, коли уряд проводить політику боротьби з інфляцією й іншими наслідками розпаду соціалістичної системи, другий етап – фаза становлення ринку, коли створюються основні інститути ринкової економіки. Третій етап – фаза структурного коректування, коли змінюється характер виробництва і зайнятості. Така періодизація ґрунтувалася на переконанні, що ринок здатний до самоорганізації, тому перетворення повинні відбуватися з мінімальною участю держави і її головне завдання – усього лише підтримка стійкості фінансової системи і боротьба з інфляцією.

У практиці проведення реформ були і протилежні точки зору щодо швидкості перетворень, так званий «градуалізм» і «шокова терапія». Градуалізм (від англійського «gradual» – поступовий) – це економічна концепція, що припускає проведення повільних, послідовних реформ і відводить державі головну роль у формуванні ринку. Зразком градуалізма є реформи в Китаї та в Угорщині у 80-ті роки. Навпроти, монетаристи, що проводили реформи в Центральній Європі, виступили прихильниками «шокової терапії». «Шокова терапія» – це економічна концепція, у якій інструментом формування ринку й антиінфляційної політики є швидка лібералізація цін, різке скорочення державних витрат і досягнення бездефіцитного бюджету. Історія перехідної економіки показує, що більшість колишніх соціалістичних країн практикували «шокову терапію» на першому етапі перетворень і в деяких країнах – Польщі, Чехії, Естонії – цей досвід був досить успішним. Однак досвід інших країн показав, що «шокова терапія» не може забезпечити створення нового господарського механізму і швидко навчити економічних суб'єктів новим принципам поводження. Це задачі тривалого періоду. Головне для постсоціалістичних країн – створення міцних основ ринкової економіки, зміцнення і стабілізація системи й одночасно – підтримка стійкого економічного росту.

Існує також теорія представників інституціоналізму, які акцентують увагу на необхідності інституціональних змін у перехідних економіках, що передбачає еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних економічних відносин, але й у законодавстві, звичаях та правилах поведінки громадян, діяльності держави та громадських організацій.

Досвід реформування свідчить про те, що процес економічної трансформації звичайно припускає проходження економіки крізь три послідовні фази.

1. Фаза руйнуваннямоделі та формування принципово інших господарських механізмів. Труднощі проходження цієї фази тим більші, що жорстокіше та швидше проводяться реформи. Дана фаза реформ супроводжується інфляцією та стрімким падінням виробництва.

2. Фаза фінансової стабілізації, досягнення якої супроводжується низкою найгостріших економічних криз, а результативність залежить у значній мірі від політичної волі керівництва країни.

3. Фаза розвитку, яка знаменує початок оздоровлення економіки і наступає після завершення перетворень основних економічних інститутів суспільства, здатних розробити і реалізувати політику якісного економічного зростання [1, с. 27].

Перехідний процес дуже специфічний. Він охоплює всі рівні суспільної економіки: її цілісні, макроекономічні характеристики (що проявляються на мікрорівні), її внутрішні складові елементи й зв'язки між ними. Оскільки в перехідній економіці всі елементи системи перебувають у процесі швидких змін, не можна абстрагуватися від окремих елементів суспільства й економіки, тому що наслідки перехідних процесів часто обумовлені взаємодією цих елементів. Так, в економіці з'являються нові економічні суб'єкти, а роль і функції «старих» (домашніх господарств і держави) – істотно змінюються. З'являються нові перехідні форми (організації й установи), завдання яких – регулювати процес перетворень.

Змінюється характер економічних зв'язків між суб'єктами – розпадаються старі планово-директивні зв'язки, формуються нові ринкові зв'язки й економічні відносини. Але сама економічна система міняє свою головну властивість - стійкість і здобуває стан плинності, змін. Тому нестійкість перехідної економіки є її нормальним станом, а ціль її функціонування пов'язана з її зміною й переходом в іншу систему.

Зміни стосуються й людини як головного фактора виробництва, формується нове економічне мислення. На зміну суб'єктові, що перебуває в утримансько-патерналістському стані й діє за наказом, повинен прийти самостійний суб'єкт, відповідальний за своє самозабезпечення, активний учасник виробничого процесу.

Усе вищеназване свідчить про те, що перехідна економіка має свої специфічні риси.В економічній літературі сформульовані такі основні риси перехідної економіки:

• нестабільність умов господарювання;

• деформованість економічної структури;

• невизначеність рушійних сил розвитку;

• посилення впливу фактора чекання на поточну економічну ситуацію;

• утрата керованості макроекономічними процесами;

• неоднорідність мотивації економічного поводження;

• відсутність механізму саморегуляції економіки;

• несформованість інституційної структури;

• деформованість економіки монополіями й інфляцією;

• багатоукладність економіки (державний сектор, приватний сектор, сектор акціонерного господарювання, натуральне господарство, тіньовий сектор) [7, с. 303]. Ці риси впливають на специфіку протиріч перехідної економіки та ускладнюють процес економічного відтворення.

Все це суттєво підвищує роль державного регулювання у перехідній економіці порівняно з розвинутими країнами. Держава в цих умовах робить вибір конкретної моделі реформування та відповідної стратегії економічної політики, яка може ефективно розв’язати наявні протиріччя та вплинути на подальше економічне зростання.