6. Українська журналістика в Росії в добу «Великих реформ»

Після поразки Росії у кримській війні стало зрозуміло, що у країні застаріла політико-економічна система і необхідне реформування усіх сторін життя. Підготовкою і проведенням реформ зайнявся імператор Олександр ІІ. Після звільнення селянства від кріпацтва у 1861 р. далі була проведена судова, військова і земська реформи, що згодом вирішальним чином змінять обличчя Росії. Політичним потеплінням, демократизацією суспільного життя скористалися і українці. Почала відновлюватися українська журналістика, спочатку в альманаховій, а потім і в часопис ній формі.

Наслідком розвитку демократичних процесів стала поява в Росії соціалізму в його народницькому зразку. Соціалістичні гуртки й організації розпочали розхитувати Росію з метою домогтися негйого результату – соціального повстання або принаймні народної соціалістичної революції. Але раптово змінити природну течію життя було неможливо, тому соціалісти-народники стали на шлях терору проти царя, царської родина та високо посадових членів уряду. 1 березня 1881 р. Олександра ІІ було вбито. У Росії остаточно запанувала доба реакції.

З 1863 р. в Росії була заборонена українська журналістика. У 1866 найбільш прогресивні журнали західницького спрямування «Руське слово» і «Сорвременник» також були закриті. Українське слово було знову загнане в альманахи або й узагалі випхане за кордон, у Австрію.

«Записки о Южной Руси» П. Куліша вийшли в Петербурзі. Це був двотомний альманах, перша книжка якого зявилася 1856 р., а друга 1857 р. Відомо, що фінансову допомогу у виданні надали поміщики Г. Ґалаган та В. Тарновський. Це перші свідчення про меценатів, що підтримували розвиток журналістики.

Альманах засновувався на фольклорі, історики української фольклористики детально описали і проаналізували внесок Куліша на цьому науковому терені. Він вперше в історії створив альманах у жанрі етнографічного щоденника, де головна роль відводилася спостерігачу. Стрижнем став порядок сприйняття матеріалу записувачем – вказувалося де, коли й від кого почуто твір, подати повідомлення про кобзарів і лірників, описати їх манеру виконання, зафіксувати їх репліки, пояснення і коментарі до тексту.

Відкривалася книжка твердженням про важливість збереження духовних скарбів народу. Далі йшов запис «Легенди про Золоті Ворота». Потім вводилася розповідь про кобзаря, що й повідав цю легенду.

Другий том мав істотні відмінності від першого й виразно засвідчив тенденцію до переростання видання в універсальний журнал. Тут теж вміщувалися фольклорні матеріали, але вони вже не домінували. Натомість були представлені художні твори, наукові праці та документи з історії України. У томі були опубліковані два художні твори: поема Т. Шевченка «Наймичка», надрукований анонімно, та ідилія П. Куліша «Орися».

Великий розділ другого тому складали нотні записи О. Маркевичаукраїнських народних пісень. І хоча тексти цих пісень були відомі раніше, вони були вперше опубліковані з нотами, що відкрило новий етап в українській фольклористиці.

Історичні дослідження представлені перекладом видавця рукопису польського пана Симона Закревського «Оповідання сучасника-поляка про походи проти гайдамаків», статтею Іоана Могилевського «Про давність і самобутність південно-руської мови». Також Куліш помістив свою дискусію з польським письменником М. Грабовським з приводу публікації універсала гетьмана Острянині.

Куліш клопотався про дозвіл видавати періодичне видання «Хата», але йому відмовили. Але Куліш уже зібрав матеріали і видав їх альманахом, що дістав назву «Хата».

Про успіх книги свідчило те, що після першого видання довелося друкувати наступний наклад. У другому видання Куліш зробив лише незначні поправки.

«Хата» являла собою збірку творі провідних українських письменників. У рубриці «Кобзарський гостинець» було опубліковано 10 віршів Т. Шевченка, написаних на засланні і після нього

Друкувалося і оповідання «Чари» Марка Вовчка, друкувався тут і Є. Гребінка, Ганна Барвінок «Лихо не без добра», «Восени літо».

Зі своїх творів П. Куліш опублікував драму «Колії» та оповідання «Сіра кобила».

На завершення книжки друкувалося оповідання М. Номиса «Дід Мина і баба Миниха».

До багатьох розділів Куліш написав коротенькі літературно-критичні нариси про письменників.

Програмовий характер мала вступна стаття «Переднє слово до громади», наповнена багатьма дорогими для Куліша ідеями.

«Хата» стала першим українським альманахом, у якому літературна критика набула значення не доважку до художніх творів, а самостійної частини книжки. Завдяки гарному підбору творів, їх глибоким критичним інтерпретаціям альманах мав великий успіх. Він, як і «Записки о Южной Руси» написані новим українським правописом.

Журнал «Основа» над ним спільно працювали П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров. Виклопотати дозвіл взявся Василь Бєлозерський. І це йому вдалося. «Основа» замислювалася за типом товстого журналу з найширшим представленням усіх матеріалів, що мали б дотичність до українського краю. Журнал обіцяв друкувати українськ твори або такі, що відображають життя і природу України.

Перший номер вийшов із друку 12 січня 1861 р. Часопис проіснував майже два роки і припинився на десятому числі 1862 р. Друкувався він українською і російською мовами – перша вживалася для публікацій художніх творів, друга – наукових досліджень. В «Основі» художній і науковий відділи були урівноважені. Щономера друкувалися твори померлого Шевченка,, тут друкувалися уривки з Шевченкового щоденника.

Другою постаттю в літературно-художньому відділі була Марко Вовчок. Оцінку її «Народним оповіданням» дав М. Костомаров. У журналі надруковані оповідання «Три долі», «Від себе не втечеш», «Ледащиця».

О. Стороженко - оповідання «Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав», «Закоханий чорт». Друкувався у журналі і сам П. Куліш, класичні твори Л. Глібова «Вовк і ягня», «Лев та Миша», «Жаба і Віл», ліричний вірш «Журба» - ці твори вже друкувалися, але в «Основі» вони пролунали з всеукраїнської трибуни. Степан Руданський опублікував свої знамениті співомовки – «Повій вітре на Вкраїну» та «Гей, бики».

Серед наукової частини журналу, безумовно, лідерство захопили історичні праці, головними авторами яких були Костомаров та Куліш.

Головна властивість історичних праць М. Костомарова – їх історіософічність. Це не просто виклад давно минулих подій, а спроба пояснити складний механізм формування національного характеру.

«Думки про федеративне начало в Русі», у якій він доводив, що Київська Русь не являла собою етнічно монолітну державу, а вже тоді складалася як федерація племен. Програмовою слід вважати працю М. Костомарова «Дві руські народності», у якій наголошувалася думка про двозначність російського світу, що складався з двох народностей – велико- та малоросів. «Риси народної південно руської історії» - опис буття за часів князів, але не їх правління, а народних повстання.

Полемічна стаття «Іудеям» - для втихомирення дискусії з приводу вживання в українському фольклорі слова жид, сказав, що євреї талановитий народ.

Саме в «Основі» публікувалися «Листи з хутора2 П. Куліша. Як літературний критик П. Кудліш цілком знищив Гоголя, довів відсутність у них правди через численні порушення в них побутових деталей – «Сорочинський ярмарок».

«Характер і завдання літературної критики» - завдання критики викривати фальш у мистецтві, накреслює програму розвитку української літератури.

«Простонародність в українській словесності».

«Основа» проіснувала недовго, оскільки зменшилося число її передплатників, редакція не відповідала на листи читачів і не повідомляла авторам про долю їх рукописів, внутрішні суперечності в колективі, несвоєчасність виходу номерів.

Газета Л. Глібова «Чернігівський листок». У газеті передбачалося друкувати літературні твори невеликого розміру, місцеві новини і повідомлення, популярні статті із сільського господарства, домоводства, промисловості, торгівлі, медицини, короткі відгуки на книжки, об’яви приватних осіб і установ. 12 липня 1861 р. Глібов розпочав видавати газету, але у серпні 1863 р. видання було закрите.

До участі в газеті вдалося залучити П. Куліша, О. Кониського, П. Кузьменка, М. Вербицького, М. Номиса, О. Лазаревського.

Глів опублікував на сторінках газети всього 2 власні байки, два давні перероблені вірші російською мовою, а також 13 нових російськомовних віршів. Це дозволяє твердити, що газета створювалася не для публікації літературних творів, а для виконання журналістських функцій.

В кожному номері газети друкувалися власні матеріали Глібова, статті і нариси, де він описував місцеві події, подавав хроніку культурного життя міста. Передплатники виписували газету неохоче, тому у її виданні частенько траплялися перерви. Але Л. Глібов на її сторінках друкує блискучі журналістські твори, серед яких рецензія «Про виставу Наталки Полтавки, дану аматорами».

Орієнтуючись на «Основу» Глібов ввів рубрику «Із уст народу», де друкувалися українські народні казки, пісні та оповідання.

Появі Валуєвського циркуляра передувала кілька важливих суспільно-політичних чинників. Першим слід назвати українське відродження, яке проявлялося у виникненні громад, відкритті недільних шкіл для народу з викладанням української мови, активізації творчих дій письменників.

11 січня 1863 р. в Польщі почалося величезне національне повстання. Перед Росією постала загроза руйнації чи відторгнення окраїн. Вона було придушене спільними силами Росії, Прусії та Австрії. Польське повстання стало причиною репресій російського уряду проти українського руху. Воно засвідчило, якою силою володіє будь-яке національно-визвольне повстання і яку страшну загрозу становить пробудження національної свідомості в мільйонних масах українського напроду.

7. Москвофільська та народовська журналістика в др.. пол. 19 ст.

Москвофільство має давню історію в Галичині і зародилося як суспільно-політична течія незадовго до революції 1848 р., ставши поруч з руською трійцею та її маніфестом «Русалкою Дністровою» першою ознакою пробудження серед українців національної свідомості.

Москвофільство виникає внаслідок безперервної боротьби проти українців проти загрозливих тенденцій полонізації, онімечення, мадяризації, який зазнавав український народ в Австрії. Власні українські сили були слабкими, а царська Росія була єдиною слов’янською державою.

У цих умовах виникає панславізм як суспільно-історична доктрина, головними постулатами якої були:

- український та російській народ братні, то їм і долею покладене спільне майбутнє

- саме майбутнє бачиться по-різному: українцям – як рівноправна федерація словянських народів, російським слов’янофілам – як подальше розширення Російської імперії, патріотам Польщі – як створення словянської держави під патронатом Речі Посполитої.

- найближче тактичне завдання – обмін культурними надбаннями між народами, для чого потрібно здійснювати переклади.

Типологію москвофільської журналістики можна викласти так:

1. Офіційні урядові видання, що видавалися від імені австрійської держави для галицьких русинів. Першою газетою цього типу слід вважати «Галичо-Руський Вестник». Газета виходила тричі на тиждень, друкувалася кирилицею. Газета була провідником офіційної позиції Відня, у перекладі на «язичіє», яке видавець М. Устинович намагався максимально приблизити до народної мови, друкувала державні постанови, закони і розпорядження У 1850 р. вона була перенесена до Відня, де виходила під назвою «Вестник для Русинов австрийской держави». У різний час він друкував додатки – «Отечественній сборник», де друкувалися повісті, казки, корисні в господарстві речі, «Домова школа» був присвячений проблемам домашньої освіти, а 2Сион церков, школа» містив церковні повчання

2. Загальні, суспільно-політичні якісні видання. До цієї групи належала «Зоря Галицька», тоді, коли її 1850 р. видавав Старопігіївський інститут, газета І. Гушалевича «Новини», яку він видавав 1849 р. «Новини» замість вступних статей давали вірші, далі йшли коротенькі політичні вісті.

«Руська рада» І. Наумовича, у якій засновник друкував свої промови і використовував для висвітлення своєї активної політичної позиції. Також він видавав і журнал «Наука».

3. Третю групу складали ліберально-наукові часописи. Першим серед них стоїть перший неполітичний літературно-науковий часопис «Пчола» І. Гушалевича, яка виглядала дещо кращою за «Новини», зокрема уній повідомлялося про діяльність Руської Матиці, подавалися протоколи її засідань. Редакція друкувало чимало матеріалів без вказівки на джерело, а твори Квітки-Основяненка без зазначення, що це переклади були перекладені на язичіє.

4. Спеціалізовані, фахові часописи – педагогічна газета «Дом і школа», «Школа».

Популярним виданням серед читачів став журнал «Страхопуд»

Газета «Зоря Галицька» була органом ГРР. Перший номер газети вийшов 3 травня 1848 р. і це був перший руський часопис. За короткий час газета набула величезної популярності. «Зоря Галицька2 являла собою тип загальної інформаційної газети і репрезентувала на своїх сторінках не політичну партію, а всенародну громадську організацію. Мовний режим газети не можна оцінити однозначно, вона виходила то народною мовою, то язичієма потім знову народною мовою

Газета друкувала головні документи ГРР, стала головним комунікативним каналом для народу, ставши на позиції обєднання українців з обох боків кордону. У цей час її редагує а. Павенцький, один із засновників і активний член ГРР. Окрім політичних питань газета торкалася і економічних, зокрема, застерігала селян від продажі ґрунтів. Але зрозумівши, що позиція ГРР, яка намагалися залишатися на боці українського народу і його прагнення до підкорення австрійському уряду не співпадають, Павенцький відмовився редагувати газету. «Зоря Галицьку» передано Ставропігієвському інститутові, редактором призначено Гушалевича. У своїх статтях він розвивав ідею орієнтації на Москву. Автори, що гуртувалися навколо нього перевели газету на язичіє і довели майже до занепаду.

Редактором став Б. Дідицький, який перетворив газету з політичної на літературно-наукову. Поруч з доволі слабкими літературними творами редактора друкували вірші Пушкіна «Зимний вечер», Крилова «Лебедь, Рак и Щука».

Матеріал про горілку і коров.

Наступним редактором став П. Костецький, який вів газету ніби-то в народнім дусі, але не допускав нічого протиурядового чи проти польського. Але повернути напрямок газети на пропольський не вдалося, зате її авторитет було підірвано. До кінця свого існування «Зоря Галицька» перетворилася на літературний часопис, зовсім не публікувала новин і читачі відвернулися від неї.

Наступним дітищем москвофілів стала газета «Слово» (1861-1887), яка була заснована як громадсько-політична газета, хоча й широко друкувала літературні й наукові, переважно історичні, матеріали. Головна роль у заснуванні «Слова» належить Крачковському. У мові орієнтувалася на язичіє, але дозволяла собі відхилення у бік чистої літературної мови.

Мовна політика вже на ранньому її етапі викликала дискусію. Так, молодий лікар А. Кобилянський видав у Чернівцях брошуру «Слово на лово до редактора слова». Вона була надрукована латинськими літерами за чеським правописом. Автор енергійно повставав проти поросійщення української мови. Як доказ він наводив твори О.-Ю. Федьковича. Це був дебют поета. Нові твори Федьковича зявилися у «Слові».

Наступною брошурою стала «Голос на голос для Галичини». Костя Горбаля.

У ряді матеріалів відчувався український вектор «Вспоминька о Шевченку» друкувала неправдиві відомості з його біографії, зате наступна стаття «Похорони Тараса Шевченка» мала виразний репортажний характер. Українські автори не долучилися до співпраці відразу, тому редакція розпочала передрук вже опублікованих матеріалів.

З жовтня у газеті зявляються вірші П. Куліша, так само передруки з 2Основи» та поступово між українцями та г8аличанами на сторінках слова завязується діалог.

Нарешті, 25 липня 1862 р. було надруковано «Слово к братьям Галичанам от братьей Киевлян». У цій статті кияни складали звіт перед Україною, розповідали про свої перемоги, ділилися думками про труднощі. Відповіддю стала «Дещо на ответ братьям украинцам».

У перші роки своєї діяльності газета відстоювала ідею єднання галицьких русинів саме з українцями.

Поляки прагнули перетворити Галичину на власне канцлерство, на що «Слово» відгукнулося статтею «Один именем многих» - проголосила орієнтацію на Росію.

Народовці належали до другого покоління інтелігенції у Галичині. Їх духовний досвід уже був збагачений працею попередників, у якій вони вбачали позитивні і негативні сторони. До позитивних слід віднести саме національне пробудження русинів, розгортання наукової і літературної праці, створення журналістики; до негативних – цілковитий відрив від національного ґрунту, орієнтація на Росію.

Народовці у своїй політичній програмі відстоювали такі погляди:

- галицькі русини – це не великороси, а українці, тобто нащадки русичів Київської Русі, від яких і ведуть свою назву

- українці – могутній народ, що кількісно перевищує поляків, чехів, болгар. Але в силу історичних обставин він перебуває у занедбаності

- маючи величезний запас внутрішньої сили українці не потребують орієнтації на зовнішні сили, наприклад, на Росію, вони здатні розв’язати свої проблеми самотужки.

- орієнтація на внутрішні сили передбачала, у першу чергу, освітню працю, яка має здійснюватися на основі української літературної мови.

- у стосунках з Австрією народовці стояли на засадах утворення українського кордонного краю з усіх українських територій.

Час зародження народовства – це 1850-1860 рр, остаточне відділення припадає на 1860 р. Різниця між народовцями і москвофілами стала помітна після створення українського народного театру. Москвофіли нав’язували йому недолугі п’єси Наумовича, Гушалевича та інших бездарних авторів. Але директор театру, спираючись на підтримку трупи і глядачів учинив цьому опір і включив до репертуару Котляревського, Квітку, Шевченка. Так і не був відданий москвофілам.

8 грудня 1868 р. у Львові засноване товариство «Просвіта», яке первісно мало опікуватися лише питаннями української освіти, але поступово захопило керівництво літературним життям. З просвіти вийшла і ідея створення першої народовської газети «Діло».

Періодизацію народовської журналістики можна викласти так:

1862-66 рр – послідовне існування кількох невеликих короткочасних часописів, які видавалися з перервами, і у яких не було постійного читача. – «Вечерниці», «Нива2, «Мета», «Русалка».

1876-1880 – існування єдиного журналу «Правда». Мав передплатників, був життєспроможним, консолідував різних діячів.

1880-1900 – бурхливий розвиток народовської журналістики, з’являються великі газети з тенденціями до щоденного виходу – «Батьківщина», «Діло», «Буковина», журнал «Правда», «Зоря». Вони повністю забезпечували інтереси українського читача.

Народовська журналістика стала головною складовою у системі журналістики другої половини 19 ст. Вона виражала інтереси українства у цілому, орієнтувалася на національні цінності, оборону політичних, економічних і культурних прав українського народу, на досягнення його рівноправності з сусідами. Вона опанувала загальнолюдські, загальнодемократичні цінності.

Політична програма – піднесення української національної свідомості, розширення освіти, української журналістики, книгодрукування, створення світської інтелігенції.

Народовська журналістика стала чинником розвитку української культури, літератури, піблікувала класичні твори української літератури, науки. Об’єднувала українців Австрії і Росії у праці над спільним завданням. Спричинила до вироблення української літературної мови у різних стилях – художньому, науковому, інформаційному. Забезпечує зростання політичного авторитету своєї партії. .не вичерпує себе у кінці19 століття, а продовжує розвиток у руслі всеукраїнських громадських організацій і партій, що стояли на засадах незалежності.

Журнал «Нива» (20 липня 1865 – почав видаватися – 1865), всього 20 номерів. Редактор – Кость Горбаль

Основний зміст:

Художню частину складали передруки з українських видань, Шевченко – вірш «О. А. Козачковському», М. Вовчок «Інститутка», О. Стороженко «Історія столітнього запорожця Миколи Коржа», Федькович «Сафат Зінич», «Побратим», «Три рідні брати».

Переклади Лермонтова, Крилова, Гейне Свінціцький переклав першу дію «Гамлета».

Театральна критика спиралася на репертуар Руського театру.

Видання прикметне тим, що обєднало авторів з під російської і під австрійської частин України.

Газета «Русалка» (1 січня – 2 квітня 1866). Редактором виступив Федор Заревич. Брали участь О. Левицький, К. Горбаль, О. Могильницький, В. Шашкевич.

Шашкевич був основним автором, що писав на політичні, соціальні теми – «Про що нам дбати» (діяльність народовців, анти москвофільська позиція).

Причинами швидкого закриття стала як слабкість авторського складу, так і відсутність фінансування.

Журнал «Правда» головний видавничий проект другого періоду народовської журналістики. Ініціював створення П. Куліш, з допомогою О. Патриць кого, А. Вапняного. Зявився 1 квітня 1867 р. Виходив 1, 11 і 21 числа кожного місяця

Тут друкувалися художні твори П. Куліша – «Потомки гайдамацтва», автобіографія 2Жизнь Куліша». Федькович представив «Опришок», «Безталанне закохання», «Довбуш» цикл віршів «Окруши». Нечуй-Левицький «Дві московки», «Панас Круть», «Причепа». М. Вовчок «Невільничка».

Серед публіцистики слід зазначити статтю О. Патриць кого «Отповідь московським журналам».

Етнографічна наука була представлена статтями Є. Загарського «Народна філософя списана по народним послів ям і приповідкам»

Літературно-критичні статті писали В. Барвінський, І. Нечуй-Левицький.

З журналу пішов Пантелеймон Куліш. Для редагування газети було запрошено Т. Леонтовича.

Правда мала перерву – видавали «Основу» - двічі на тиждень, складалася з новинарних повідомлень, публіцистики – «Відношення язика руського до московського», «Відношеня русинів до поляків і до москалів».

1862 р. – відродження журналу «Правда»., виходив у книжковому форматі двічі на місяць. Основний зміст складала література (Федькович, Нечуй-Левицьки «Баба Параска та баба Палажка», «Микола Джеря», «Кайдашева сімя».

Переклади Тургенєва, Некрасова, Лермонтова.

Відділом крити і публіцистики займався Драгоманов «Антракт з історії українофільства», орієнтувався на Росію, яка мала б допомогти Україні у визвольній боротьбі.

Через деякий час відбувся другий занепад «Правди»., у жовтні 1888 р. відновили Кониський, Баврінський. Співробітничали Драгоманов, Франко, Нечуй-Левицький, Мирний.

Але «Правда» знову занепадає через проіски конкурентів, відтік читачів, невміння реагувати на потреби ринку і вузько консервативні народовські погляди.

Газета «Батьківщина» - 1 жовтня 1879 р. у Львові вийшло перше число газети. Її заснував Юліан Романюк, основну увагу видавець спрямував на українське село. Спочатку газета виходила раз на два тижні, потім тижнево. Вона повідомляла про події в країні і в краї, говорила українською мовою. У літературній частині друкувалися твори Ю. Федьковича, К. Устиновича, В. Шашкевича, А. Чайковського, С. Коваленка, П. Думки. Вміщувала газета і переклади з російської М. Гоголь, О. Кольцов. Редакція намагалася відбирати твору, що відображали побут простолюду.

1886 р. існувало щомісячне видання «Додаток до Батьківщини», літературно-наукового спрямування. Його організувала О. Доброграєва. Тут були вміщені недруковані раніше твори Максимовича та Нечуя-Левицького, популярні нариси «Запорозька спілка», «Січове товариство».У 1888-1889 рр газету редагував М. Павлик, прагнув надати газеті радикального змісту, але наштовхнувся на опір аудиторії.

На відміну від «Батьківщини», спрямованої на селянство, «Діло» замислювалося як загальнополітична інформаційна газета, розрахована на широкі кола українства, включно з міською інтелігенцією. Редактор газети, В. Барвінський погодився працювати без платні аж поки газета не набуде 300 передплатників. «Батьківщина» та «Діло» витіснили москвофільське видання «Слово». У газеті існували рубрики «Наука, штука і література», «Вісті єпархіальні», «Переписка редакції», «Послідні відомості і телеграми», «Рецензії», «Господарство і торгівля», «Справи краєві», «Сойм краєвий», «Що пишуть газети», «Всячина». У цих рубриках охоплено все розмаїття дійсності того часу.

Важливу роль у публіцистичному плані відіграли статті Степана Качали «Право-політичне становище русинів», в цій та подальших його статтях відстоювалася ідея рівноправності українців з іншими народами.

У вересні 1887 р. співпрацювати з газетою почав І. Франко. Свої статі він маркував анонімно, або своїм знаменитим псевдонімом Мирон. Як письменник Франко опублікував оповідання «Грицева шкільна наука», «Пироги з черницями».

У статті «Наше теперішнє положення Франко розвинув думку, що наш народ платить податки, з яких користуються інші. Благополуччя не можливе без національного визволення. Головна ідея І. Франка полягала в доведенні неможливості відродження Речі Посполитої.

Газета приділяла увагу проблемам етногенезу, націософії

Газета мала розвинену публіцистику, що була зорієнтована на формування громадської думки, виховання українського патріотизму. «Діло» виховало групу майстрів історичної та історіофілософської публіцистики (Ом. Патриць кий, М. Грушевський).

Газета «Буковина»

Журнал «Зоря» став видатним явищем у журналістиці. Серед його авторів були провідні письменники тога часу. Крім І. Франка друкувалися Олена Пчілка, О. Кониський, М. старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, тобто у ньому співробітничали і українці, і галичани. Із «Зорі» виріс «ЛНВ» як ціком нове за типом і характером явище в українській журналістиці.

Буковина – 1 січня 1885 р. вийшов перший перший номер. Часопис заснували москвофіли, але через деякий час він перетворився на часопис буковинських народовців. Редактором журналу був Ю. Федькович. Газета виступала за права українського народу, розвивала національну самосвідомість буковинців, виховувала почуття єдності з усім українським, але підтримувала почуття вірності австрійському монархові.

Структуру журналу намагалися зробити зрозумілою і зручною

1 - ша стор – суспільно-політичні, культурно-освітні статі, господарська тематика

2-3 стор – окремі статті, рубрики «Рада державна», «Буковинське товариства руські»,

4 стор - «Новинки». Новини з Відня та світу.

Основою змісту була громадсько-політична тематика, піднесення самосвідомості українців. «Якого роду українці». Поступово газета набувала авторитету, до неї почали писати Кониський, Грінченко, Коцюбинський, Кримський.

Історичне значення – дискусія між Грінченком і Драгомановим.

Грінченко: українство в жалюгідному стані, народ зденаціоналізований, місія інтелігенції – повернути народу розуміння власної національної принциповості. Але Грінченко не бачить у інтелігенції сили, вказує на її бездіяльність, промосковську орієнтацію. Фомальне співчуття без конкретних дій. Вину покладає на попереднє покоління. Нелінива українська інтелігенція це радикали з соціалістичним ухилом, вони любять свій народ, але не мають чіткої програми дій, свідомі українські націоналісти виступають за самостійне порядкування на своїй землі.

Він повязував національну справу з народним добробутом, говорив, що добра освіта обов’язків елемент національної свідомості.

Драгоманов: Не сприймав національного максималізму. Він говорив, що Україна може зміцніти настільки це вигідно Росії

Дискусія засвідчила народження свідомого українського народу, прискорила механізм формування українців як нації, розширила коло політичних завдань ідеєю добробуту народу

9. Радикальна та еміграційна журналістика

Радикальна течія народилася у середині 1870-х рр. з течії народовської, ґрунтувалася на ідеях марксизму. Соціалізм пов’язувався з революцією.

Засновники українського соціалізму

• М. Драгоманов – 1883 р. в автобіографії визнав себе поміркованим західноєвропейського зразка соціалістом

• С. Подолинський – особисто знав Маркса. Видав брошури «Парова машина», «Про бідність». Заперечував головний постулат Маркса, що капіталізм експлуатує працівників.

• Франко, Павлик та ін.

Головні особливості «Соціалізму по-українськи»

1. У Галичині соціалізм виник з народовства під впливом Драгоманова, у 1873 р. утворилася україно-руська радикальна партія (1890).

2. Революція, але еволюційну модель не відкидали (ідея вищої моральної справедливості)

3. Соціалізм – шлях виведення України з вузько провінційного стану

4. Більшість соціалістів – представники інтелігенції

5. У 1890 р. партія розкололася: старше покоління з І. Франком павликом, Данилевичем; молодше зі Стефаником

6. Першим виданням соціалістів був журнал «Друг»До першого редакторського комітету увійшли С. Лабораш, редактор І. Кардосевич, О. Калиновський, М. Вагилевич.

7. Москвофільський, хоча дехто дотримувався народовських позицій і соціалістичних ідей.

Першим періодичним виданням радикалів був (соціалістів) був журнал «Друг». Часопис був заснований студентським москвофільським товариством «Академіческий кружок», яке існувало у львівському університеті з 1870 р. Напротивагу йому було засноване народовське товариство «Дружній лихвар». Початковий об’єм газети складав один аркуш – письмо для белетристики і науки, видавав Степан Лабаш. Потім об’єм видання збільшився до 1,5 аркуша. Тираж видання від 600 примірників збільшився до 2 тис.

У розвитку журнал пройшов три етапи:

1. від заснування до оснені 1875 р. (коли почалася дискусія після першого листа Драгоманова)

2. З осені 1875 і до кінця 1876 р, коли в «Друзі» саме відбувається процес ідейного зламу.

3. Період 1877 р., коли «Друг» уже виходив як революційно-демократичний журнал.

Видання журналу здійснював редакційний комітет, до його першого складу входили Степан Лабаш, Ієронім Кордасевич, Омелян Калиновський, Михайло Вагилевич і Антон Долінський. До друку журнал підписував І. Кордасевич, бо тільки він мав 24 роки, але він займався лише адміністративними питаннями. Передбачалося, що редакційний комітет буде щороку переобиратися. Восени 1874 р. до редакційного комітету був обраний Михайло Павлик, який поставив питання про мову журналу. Але «Друг» продовжив розвивати москвофільські традиції. Журнал мав переважно реферативний характер, видатних художніх прозових творів у ньому не було. Поезія була представлена творами М. Павлика, І. Озаркевича, І. Франка («Балади і розкази»).

Художній відділ мали б загатити твори «Пес» Тургенєва, «Вій» Гоголя, «Вадим» Лермонтова, але подавалися вони в жахливому перекладі на язічіє.

Науковий відділ журналу складався з 2 частин: природничої й літературно-критичної. У першому містилися компілярні матеріали, створені студентами з німецьких першоджерел. Цей відділ як найменш важливий з часом зазнав скорочення.

У літературній критиц відзначилися три статті: «Общественная сторона развития новейшей літературі великорус ской» А. Дольницького (реферат з «Вестника Європи» - наявність у російському літературному русі західників і слов’янофілів), «Миколай Васильович Гоголь» М. Павлика (Гоголь як особа, що єднає малоруський і великоруський напрями у творчості), «Новое направление украинской літератури» о. Гната Онишкевича (посилаючись на Драгоманова говорив, що українська література розглядалася як перешкода для єднання галицької літератури з російською) – викликала дискусію.

На таке перекручення власних думок Драгоманов відповів листом:

• українська література не лише не ворожа великоруській, але і не шкідлива Росії, не противна змаганню Галичан війти в духовний зв'язок з нашою російською суспільністю

• до українських письменників і в Росії ставляться з повагою

• краще ніж сперечатися про межі української літератури зайнятися спільною роботою в напрями просвіти народу

• питання про розмір української літератури розв’яже час.

• намагаючись писати російською мовою, ігноруючи уже створену українську, галицькі журналісти слова та друга створюють не літературну мову, а волапюк.

• Російську літературу також необхідно вивчати

Онишкевич відповів поверхово.

До редакційного комітету увійшли А. Дольницький, Іван Франко, Михайло Вагилевич, Володимир Лукаш-Левицький, Михайло Павлик, Іван Белів. Але змінити москвофільський напрям тоді ще не вдалося.

Але видано повний «Кобзар» Т. Шевченка, з’явився приклад для наслідування. Зі студентами поспілкувався Драгоманов.

Другий лист Драгоманова друкувався не в перекладі язичієм, а російською мовою

• у Галичині не ведеться робота інтелігенції для народу

• рішуче виступив проти прагнення галичан убезпечити себе від зовнішнього впливу

• говорячи про спілкування з Росією, я маю на увазі спілкування моральне, а не політичне приєднання

• ніхто не може заперечити, що українська мова в Галичині зазнала німецьких і польських впливів. Але галичане неодноразово заявляли про бажання злиття з Росією, а українську мову критикують за те, що вона зазнала російських впливів

• галичани прагнуть законсервувати рутенщину, навічно прикріпити галицькому письменству провінційність

Відповів А. Дольницький, чіплявся за дрібниці, а по суті нічого сказати не міг.

Третій лист Драгоманова – думки автора зосереджувалися навколо проблеми народу і проблеми культури. Розділяв мораль і релігію, релігію і науку: можна вірити або в астрономію, або в Ісуса Христа.

Розмірковуваннями на соціальні теми були сповнені і вірші І. Франка –«Намит», «Поступовець».

Налякані російською пропагандою австрійці, один за одним арештовували видавців журналу. З усього редакторського колективу залишився лише І. Франко, він заповнив сторінки журналу своїми творами цикл «Борислав: Картини з життя підгірського народу», що ознаменував появу нової теми і нового героя в літературі, ознаменував народження в російській літературі натуралізму.

У відділі літературної критики переважали публіцистичні матеріали, написані Драгомановим за підписом «Українець».

20 травня 1877 р. вийшло останнє число журналу «Друг», він припинив виходити через арешт редакції. Але часопис став стартовим майданчиком для значної кількості видатних українських журналістів, він розвивав думку про галицько-українську єдність.

Журнал «Громадський друг». Його відповідним редактором був М. Павлик, журнал мав усього 15 передплатників. У ньому вміщувалися статті Драгоманова та вірш І. Франка «Товаришам із тюрми».

№2 журналу вийшов 12 травня, його конфіскували, Павлика заарештували на 6 місяців.

Щоб обійти цензуру журнал було переіменовано на «Дзвін» 1878р, він виходив на 7 друкованих аркушах. 27 серпня конфіскували

«Молот» - виходить на початку січня 1879 Тут друкувався Франко («Каменярі»), Павлик. З перекладів слід назвати «Провина аббата Мюре» - переклад Золі, Друкований уривок з»Квінтесенція соціалізму» - «Що таке соціалізм».

«Вісті з галичини» псали про убогість галицького селянства, «Вісті з України» друкували статті Кониського з Полтавщини, О. Пчілки

Журнал «Світ»

Навколо Франка формується молодіжний гурток соціалістичного напряму (І. Онишкевич, О. Терлецький та інші). У 1881 р. вони утворюють журнал «Світ». Це був ілюстрований науково-політичний часопис. Він виходив до 1882

Тут надрукований твір Франка «Борислав сміється» - вперше зображений робітничий страйк, Сатиричні твори І. Релея «Роман Розмарин», «Гнет Перевізник», Коницький «Антін Калина».

Поетичний розділ був представлений творами Гулака-Артемовського, П. Куліша, І. Галки, Т. Шевченка, Б. Грінченка

Редактором виступив І. Франко. Він же переклав поему Некрасова «Русские Женині»

Наука і публіцистика були представлені статтями

«Як розвивалися погляди людські на звірів»

І. Франко «Місль о еволюции в истории руськості», «Промислові робітники в Східній Галичині».

Також Франко полемізував з народовськими ідеями.

Літературна критика була представлена роботами Франка про Т. Шевченка, відповідь на статті Белінського, Добролюбова.

Причини припинення журналу

1. Недостатнє зацікавлення читачів

2. Фонетичний правопис

3. Нестача коштів

Еміграційна журналістика

Першим українським журналістом на еміграції слід вважати Агапія Гончаренка (справжнє ім’я Гумницький Андрій). Був засуджений за викривальні статті проти духовенства, але друзі допомогли йому втекти. Заснував друкарню у Сан-Франциско. Невдовзі отримав пропозицію від уряду США вести пропагандистську роботу на Алясці. 1 березня 1868 р. розпочалося видання двотижневика англійською і російською мовами «Вісник Аляски» Газета мала ознайомити читачів з американськими законами й політикою американського уряду. У відриві від батьківщини у редактора пробудилася національна свідомість. У першому числі своєї газети він вмістив статтю «Цікаві ідеї поета Т. Шевченка», яка складалася з прозового перекладу поеми «Кавказ» і стислого коментаря до нього з роз’ясненням колоніальної політики царського уряду щодо України. Редактор і балі друкував твори Шевченка у своїй американо-російській газеті українською мовою. Він приділив значну увагу українському питанню, вмістивши статтю про військо запорозьких козаків, які за наказом царського уряду перейшли Беренгову протоку для створення Аляски. Видавець відстоював права читачів перед владою, виступив із закликом вимагати від американських підприємців зарплату не меншу, як по п’ять доларів щоденно, виступав проти зловживань військової влади на Алясці. Через таку позицію його стосунки з урядом зіпсувалися. У травні 1872 р. газета припинила своє існування.

Замість неї А. Гончареко почав видавати російський журнал «Свобода, простая речь». Вийшло 5 чисел журналу, де були вміщені статті про Гоголя, Рилєєва, Герцена. Але журнал особливого успіху не мав. У 1890-ті роки розпочав листування з Павликом, у журналі «Народ» зявилися його статті «Волі, вічної, святої волі», «Країна козаків у Північній Америці, або Аляска».

Видатним діячем еміграційної журналістики є М. Драгоманов, який у 1877-1882 рр видавав журнал «Громада» у Женеві. У різний час участь у виданні брали С. Подолинський, Ф. Вовк, М. Павлик, А. Ляхоцький. Опублікавув анонімно повість П. Мирного «Лихі люди». – в ньому вперше зображався українофіл, революційний діяч. Перший випуск «Громади» вийшов на початку 1878 р. і містив «Переднє слово», що являє політичний маніфест Драгоманова (громадівство як рівність людей через рівність власності; без начальство – люди вільної праці мають добровільно допомагати один одному; категорично відкидав повстання як спосіб зміни порядків; воля і рівність повинні стати основою стосунків між націями).

Ужиткова програма Драгоманова виглядає такою:

• добиватися скасування царської і чиновничок сваволі, запровадити республіку

• працювати для українського мужика

• громадівці мусять виступити проти попівства, бо воно пристало до чужого начальства і панства

• для здійснення своїх дій необхідно закласти українську пресу

У журналі був вміщений розділ «Що нового в газетах»,

Праця «Шевченко, українофіли і соціалізм» Драгоманова започаткувала принизливе ставлення до Шевченка. У його творчості Драгоманов побачив міцні підвалини релігійної свідомості, виходячи з того, що людина продукт оточення, Шевченку ніде було навчитися соціалістичних ідей.

З приїздом Павлика і Подолинського, який надав кошти, журнал змінюється. У ньому мали міститися власні статті про природні й соціальні науки, про найважливіші праці в цих галузях, повісті і драми, що прадиво паказують життя бідняків, перегляд робітничого життя по місцевих часописах, дописи і статті про стан громад в Україні, дрібні звістки й новинки про те, що діється в Україні.

С. Подолинськів виклав поширену тоді ідею природності соціалізму, розвідка «Громадівській рух в Англії й Ірландії» - розкрито причини виникнення робітничого руху, викладено його історію.

М. Павлик починає повість «Вихора» (тобто, стихія).

Занепад журналу спричинила гостра критика як з боку російських соціалістів, і від монархічної преси, батьки перестали надсилати Подолинському гроші, потім він захворів і невдовзі помер. Драгоманов, як людина гостра, нетерпима не зміг зібрати достатніх сил для видання журналу.

На американському континенті українську журналістику продовжив о. Іван Волянський. 15 серпня 1886 р. він почав видавати газету «Америка» Видання газети тривало три з половиною роки. Католицькі священики оборювалися, що поряд з ними перебуває одружений уніатський піп, зажадали від Риму заборони перебувати в Америці жонатому духовенству. І. Волянський повернувся в Україну, а газета занепала. 2 червня 1889 р. вийшло її останнє число.

15 вересня 1893р о. Григорій Грушка заснував у Сан-Джерсі газету «Свобода» яка існує і досі. Вона стала найширшим інформаційним джерелом американських українців, широко висвітлювала життя української еміграції, відіграла значну роль для пробудження національної свідомості в емігрантів у США.

Роль журналістики у становленні національної свідомості українства в 19 ст.

Цей період презентовано переважно політичною журналістикою. Українська періодика виникла не для інформаційних потреб: та інтелігенція, що потребувала періодики для щоденного читання задовольняла свої інформаційні потреби за допомогою газет і журналів іншими мовами (французькою, польською, німецькою, російською). Але інший пласт свідомості міг бути реалізованим лише в емоційному художньому слові.

Неоціненним є значення журналістики для розвитку української літератури. Якщо на початку століття спостерігаємо цілковиту відсутність літературного процесу, наявність окремих явищ літератури, роз’єднаних між собою у часі і просторі, то наприкінці століття за допомогою журналістики сформувався літературний процес, творення художніх цінностей перетворилося в безперервний процес

У другій половині 19 ст журналістика відіграла величезну роль у формуванні української літературної мови. Журналістика Галицької України розширила її стильовий плацдарм української мови, забезпечивши вироблення в ній інформаційного, суспільно-політичного, наукового стилів.

За допомогою журналістики українське суспільство пройшло шлях від інтуїтивного, інстинктивного українофільства до самого себе і своїх завдань українства, усвідомлення своєї національної гідності.Уже перша політична партія європейського зразка – Русько-українська радикальна партія, утворена у Львові 4 жовтня 1890 р. на своєму установчому зїзді при безумовному провідному соціалістичному векторі ставила у своїй програмі національне питання.

У під російській частині України відбуваються схожі процеси, однак вони мали латентний характер. Так, у Харківському університеті утворено «Братство тарасівців». Які прилюдно відзначали шевченківське свято з читанням політичних промов – за здобуття національної волі для українців, що є окремою нацією. Промову опублікували у Львівському журналі правда – почалися арешти, але ліберально налаштоване крило тарасівців влилося до Загальної Української Безпартійної Демократичної Організації.

В західній Україні масового характеру набула еміграція. У четвертому лютневому числі журналу «Народ» з’явилася публікація Ю. Бачинського «По поводу еміграція» - вона давала марксистське обґрунтування неминучості розв’язання національного питання стосовно створення своєї власної держави. Повністю у журналі праця надрукована не була. Бачинський почав з того, що це невірно, що причина еміграції економічна. Але по селах панує страх за свою подальшу долю і за долю своїх дітей. А причина убожества селянства – у політичній системі Австро-Угорщини.У всьому світі кількість населення збільшується і частка землі на душу населення зменшується, але при цьому розвивається капіталістичне виробництво, і фабрики вбирають в себе надлишок робочої сили. А в Австро-Угорщині капіталістичне виробництво розміщене в столиці і навколо неї. А відтак Україну чекають два шляхи у майбутньому – цілковите винищення, безслідне зникнення з лиця землі чи утворення власної держави. Економічна боротьба обов’язково перетвориться на боротьбу національну. Ця книга «Україна ірредента» сколихнула громадськість, на її основі розвивав свою концепцію І. Франко.

Відцентрові процеси в радикальній партії після смерті М. Драгоманова набули загрозливого характеру. Вона розділилася на три угруповання: ліва меншість утворила Українську соціал-демократичну партію, під керівництвом Павлика продовжувала існувати Українська радикальна партія яка перетворилася на партію селян. Праве ж крило, до якого увійшли І. Франко, В. Охрімович, Є. Левицький створило разом з народовської більшістю Україно-руську націонал-демократичну партію. Саме вона зайняла домінуюче місце в українському суспільстві.

Приблизно такі ж процеси відбувалися і в під російській Україні. 1900 р. у Харковібула створена українська підпільна організація Революційна українська партія (РУП). Програму для неї склав Міхновський.

Зарубіжна журналістика

1. Масово-інформаційна діяльність у стародавньому світі

Виникнення саме журналістськия явищ повязують з 1609 р. – роком виходу першої друкованої газети в Німеччині. Але до 1609 р. існувала ціла група явищ культури і письменства, яка отримала назву пражурналістики.

Пражурналістика – це такий стан масово-інформаційної діяльності, який передує народженню друкованих періодичних видань і характеризується усними чи письмовими, рукописними, методами збирання, обробки і поширення інформації у стародавньому світі.

Особливості даних явищ

• існували до народження друкованих видань

• були пов’язані з ціленаправленим розповсюдженням актуальної, соціально значимої інформації

• вплинули на сучасні форми періодики і публіцистики.

Пражурналістські явища поділяються ну усні і письмові.

До усних відносять інститут гінців (як основний інститут інформування), інститут ораторства (як основний інститут переконання, впливу на масову свідомість), спілкування давніх греків як обмін новинами.

До знакових пражурналістських явищ відносять:

• повідомлення і реклама

• аннали

• прагазети – Акда дурна і Акта сенату

• письмова публіцистика

• - святкові промови Ісіократа

• Політичні трактати Цицерона

• Філософські трактати Цицерона

• Історіографія – логоси, історичні праці Геродота, Фукідіда, Ксенофонта та ін.

В історії ораторського мистецтва виділяють декілька періодів

10-9 ст. до н. е. – раннє грецьке красномовство, воно не залишило пам’яток

8-6 ст. - поява видів ораторства, яке сформувалося у жанрову систему

- політичне красномовство (Фемистокл, Перикл)

- епідиктичне, торжеств енне – красномовство на публічних зібраннях (Горгій)

- судове красномовство (Лісій).

Кінець 5- початок 4 ст. до н. є. Цей період розвитку ораторського мистецтва пов'язаний з імям Сократа, він був одним з найвідоміших представників жанру торжеств енного красномовства. Із усіх античних ораторів саме його слід вважати першим публіцистом. Слабкість голосу не дозволяла йому виступати у якості політичного оратора, тому він ніколи не виступав усно. Він почав свою діяльність як логограф, а потім перейшов на складання епідіктичних промов. Епідиктична мова стала у нього формою публіцистики, тому що вона вже не виголошувалася, а видавалася як політичні памфлети. Він став засновником письмового красномовства, своєю творчістю заклав початок таким жанрам як трактат, стаття, есе, памфлет, лист.

4 ст. до н. е. пов’язане з імям Демосфена, видатного політичного оратора, прибічника афінської демократії. Від природи у нього не було ораторських навиків, ому він довго і наполегливу навчався майстерності і врешті-решт отримав славу. До нас дійшла 61 його промова, але найвідоміший – цикл «Філліпіки» - проти македонського царя Філіпа.

1 ст. до н. е. – вершина античного красномовства, яке активно розвивалося у стародавньому світі. Розвіт політичного красномовства. Найвідомішим оратором є Марк Тулій Цицерон – цикл викривальних промов «Проти Гая Вереса», «Проти Катиліни», проти консула Марка Антонія Після вбивства Цицерона у 43 р. у розвитку ораторства настає перерва, оскільки Октавіан Август припинив політичне красномовство. Але після його смерті розвиток ораторства поновився і він пішов по трьом напрямам:

- проповідництво – формується в низах античної культури

- судійське ораторство

- нове красномовство з миттєвим ефектом.

Письмова публіцистика представлена епідектичними промовами Сократа, трактатами Цицерона «Про державу», «Про закони», філософськими творами «Парадокси стоїків», дидактичними творами «Про добро і зло», «Про дружбу», теоріями ораторства «Про оратора», «Брут».

Найбільш наближеною до журналістики є історіографія – Геродот, Фукідід, Ксенофонт. Так, в основі «Історії» Геродота лежать три методи збору інформації – інтерв’ю чи опитування, вивчення історичних документів, спостереження.

Фукідід – автор «Історії Пелопоннеської війни» Предметом викладу була сучасна історія, на відміну від попередніх творів, де описувалися минулі події. При цьому автор висував вимогу максимальної точності і перевірки кожного факту. Особливості його праці: глибина аналіза політичних подій, безпристрасність, об’єктивність, строга фактичність викладу, поєднання авторського викладу і мовлення історичних діячів.

Ксенофонт намагається у своїй «Грецькій історії» бути об’єктивним, але це йому не дуже вдається. Зате він створює літературні портрети – індивідуальні характеристики окремих історичних діячів.

Виникненню прагазет передували різноманітні письмові оголошення в публічних місцях, написи на стінах, що повідомляли про продаж рабів, введення нових законів.

Традиція вивішувати таблички в людних місцях сприяла появі анналів – хроніки (повідомлення без коментарів) про важливі події року.

Поступово у Римі складалася традиція обнародування протоколів засідань сенату. Спочатку вони складалися лише для знатних осіб, іноді довірені люди в римі таємно робили копії і розсилали своїм знайомим. В 50-ті рр.. до н. е. за розпорядженням Юлія Цезаря була створена перша пра-газета – акта сенату («Щоденні протоколи сенату») Вона являла собою деревяну дощечку з текстом, покриту білим гіпсом. Для провінції виготовлялися копії на пергаменті. Газета вивішувалася у приміщенні форуму і повідомляла про виступи у сенаті. Її головне значення в тому, що вона висвітлювала раніше таємну діяльність сенату і формувала суспільну думку. Вона є прообразом якісної газети.

Через деякий час Цезар віддав наказ про заснування більш масової щоденної прагазети (Акта дурна). Вона представлялася на площах, базарах, з неї знімали копії, а отже можна говории про тираж. Римська влада контролювала характер її повідомлень, небажані події замовчувалися і реакцією на такий контроль стали підпільні листівки.

Октавіан Август віддав наказ виготовляти акту сенату лише в одному примірнику, а імператор Тиберій заборонив взагалі. Акта дурна існувала ще багато років, а після розпаду Римської імперії виходила в Константинополі.

У період середньовіччя об’єм грамотних людей скоротився, світська публіцистика витісняється церковною.

30 р н. е. – початок служіння Ісуса Христа. Сам він не записував своїх промов але їх записали учні – 4 Євангелія. Проповідь мала двох адресатів – учням адресовані довгі проповіді, простим людям – короткі задушевні промови, для кращого розуміння Христос використовував притчі.

З 33 р. – письмовий характер публіцистики. Посланія. Новий Завіт. Християнська публіцистика, яка представлена діяннями святих, апостолів.

Усна публіцистика – проповідь (приходська – виголошувалася священиком перед прихожанами, місіонерська – перед язичниками; гомілія – пояснення Святого Письма, слово – з приводу церковного свята, катехізісне повчання – виклад уроку віри). Публіцистична проповідь – послання, листи, папські булли.

Рим: Ієронім Стридонський – вів велику переписку, керував кружком жінок, що вивчали Біблію. Здійснив її переклад

Амвросій Медіаланський – судебник оратор. Проповіді повчального характеру, надгробні, листи.

Августин Аврелій – судовий оратор, вчитель красномовства. Його публіцистичні твори – нравственно-практичні проповіді, трактати «Сповідь», «Про град Божий».

Візантія: Григорій Богослов – вчитель красномовства в Афінах. Основний напрям – промови проти єретиків. Листи, вірші слова

Іоанн Златоуст – гоміллії, настановчо-моральний характер

Каналом масової інформації був і храм.

2. Система масової комунікації 17 і 20 ст. Порівняльна характеристика

17 ст., а саме 1609 р. вважається роком народження європейської журналістики. Перші газети з’явилися у Німеччині. Газета виходила раз на тиждень, у Страсбурзі і називалася «Відомості» (Релатіон), вона розповідала про всі видатні події, які відбувалися у різних країнах. Щотижневик видавав Іоган Каролю. Того ж року в Аугсбурзі зявилися інша щотижнева газета, яку видавав Лука Шульте.

- номера складалися виключно з кореспонденцій із різних куточків Європи і за її межами

- кореспонденції розміщувалися на шпальті у довільному порядку, без будь-якого зв’язку.

- нагадувала книжку, але якість друку була значно гіршою, величезна кількість одруківок.

Але незважаючи на це преса швидко поширилася по усій країні.

Журналістика Англії, так само як і журналістика Німеччини, розпочалася з рукописних листків. Але вони прийшли на острів значно пізніше і за своїм походженням були німецькими чи голландськими, тобто були перекладами. Але в 17 ст. в Англії друкуються періодичні видання. Одне з перших називалося «Щотижневі новини з Італії, Німеччини і Угорщини»

У 40-ві рр. 17 ст. періодичність англійських меркуріїв стабілізується. Одним з найвідоміших видавців був Марчмонт Нідхем, який в період 40-60 рр видавав щотижневики «Британський вісник» і «Політичний вісник».

До середини 60-х рр. починає виходити «Оксфордська газета». Вона виходила двічі на тиждень і за своїм виглядом вже була справжньою газетою, тут вперше зявилася система колонок. Ця газета друкувала в Оксфорді, а потім передруковувалася в Лондоні для широкої публіки. Дещо пізніше вона була переіменована на «Лондонську газету».

Французька журналістика. Типографії 16 сторіччя спеціалізувалися на випуску різного роду продукції:

1. Хроніки (придворного життя, дипломатичних відносин, релігійного зміст)

2. Канард – брошури, що писали про дива і пророцтва

3. Релігійні видання, що отримали надзвичайно велику популярність у Франції 16-17 сторіччя – «Щит зібрання католиків»

4. Альманахи та календарі, що несли на собі відбиток періодичності.

Відчутний вплив на розвиток усієї французької періодики здійснив Абрахам Верховен, що почав з 1605 р. видавати газету «Останні новини». Саме вона стала прикладом для Французького Меркурія, що виходив раз на рік. Але видання, що виходила раз на рік, не могло задовольнити кардинала Ришельє, для того, аби вплинути на маси йому було необхідне видання нового типу і ним стала «Ля газетт», з допомогою якої здійснювався курс на укріплення абсолютизму. Пост редактора займав Теофраст Ренодо. Спочатку друкувалися більше новини з-за кордону, причому частина з них бралася з голландських, а частина з німецьких газет. Але поступово усе більша увага стала приділятися внутрішнім повідомленням.

Перші європейські журнали з’явилися раніше за газети. Умови їх виникнення визначалися у першу чергу створенням у 17 ст. особливого інтелектуального середовища Крім особистих зустрічей науковці потребували переписки, і першим журналом, де вона була представлена став «Журналь де Саван». Він виходив з 1665по 1828 р. двічі на тиждень, потім раз в два тижні. Він був створений за ініціативою міністра фінансів Жана-Батіста Кольбера, редактором став Дені Салло. В Англії декілька разів на тиждень виходив журнал «Філософські праці королівської спільноти» під редакцією Генрі Олденберга, щомісячник

У Голландії Бейль Боваль заснував у 1684 р. «Новини літературної республіки».

У кінці 19 – на початку 20 ст. періодична преса уперше зорієнтована на масову аудиторію. Тим самим було підтверджено перетворення періодики на ЗМІ. Це стало можливим під дією величезної кількості факторів, породжених індустріальною революцією.

В умовах формування загальнонаціональних ринків збути підвищилася роль реклами як засобу просування товарів і послуг. Преса усе частіше розглядалася як канал виводу рекламних оголошень на масову аудиторію потенційних покупців. Об’єм реклами зріс на 200-300 відсотків. Збільшилися і доходи від рекламної діяльності, поступово вони перетворилися на головне джерело прибутку. Різке збільшення прибутку перетворювало видання на високоприбуткові підприємства. Найбільш успішні газети перетворилися в гігантські комплекси з величезним штатом співробітників і розгалуженими кореспондентськими мережами.

Розповсюдження нових друкарських машин, лінотипів дозволило підвищити темпи підготовки номерів і випуску газет. Збільшення притоку рекламних надходжень дозволяла видавати газети більшого об’єму. Зросли і тиражі, іноді вони досягають десятків тисяч екземплярів. Зросла кількість щоденних газет.

Формування масової аудиторі сприяло і розширення техніки ілюстрування, збільшилося число ілюстрованих видань.

Під впливом соціально-економічних наслідків індустріальної революції формується масова преса з притаманними їй рисами – сенсаційність, поверховість і вибірковість у висвітленні подій. Класичними зразками масової періодики стали «Нью-Йорк Ворлд» Пулітцера та «Нью-Йорк Джорнал Херста». Масова преса усе більше апелювала до почуттів читача, а не до його розуму.

Традиції якісної преси продовжувала «Таймс», адресована колам державної і політичної еліти, представникам бізнесу, вертушці інтелігенції. Для цієї ж категорії читачів була створена у 1888 р. газета «Фіненшел Таймс», яка спеціалізувалася на висвітленні фінансово-економічних питань. У Нью-Йорку наступного року виходить «Волл-Стрет Джорнал», яка стала надійним джерелом інформації для американських фінансистів.

Але американські кола потребували впливово органу преси за прикладом англійської «Таймс». А. Окс, відчувши цю потребу купив 1896 р «Нью-Йорк Таймс», що є свого роду енциклопедією новин. Гарно організована служба реклами швидко перетворила газету на прибуткове підприємство.

Основний масив інформації складають повідомлення від репортерів – тому широкого розповсюдження набув жанр репортажу. Розповсюджується і жанр інтерв’ю, а тому для читачів більшу вагу має особистість інтерв’юєра.

Народжується і викривальна журналістика з жанром журналістського розслідування. Діяльність крупних трестів і корпорацій нерідко проходила з порушенням законів. У цей період в журналістиці США формується напрям, який ставив перед собою задачу боротися з махінаціями. Б. Флауер у своєму журналі «Арена», який був заснований 1887 р. критикував соціально-економічний устрій. Зявляються викривальні публікації і в виданнях «Маклюра» (Лінкон Стеффенс – статі о корупції міської влади Сен-Луїса – цикл «Позор міст», «Боротьба за самоуправління») , «Космополітан». Ептон Сінклер публікує матеріали про махінації з упаковками і зберіганням м’ясопродуктів. Діяльність у цій галузі навіть було відрегульовано спеціальним законом. У «Космополітан» піднімалася тема експлуатація дитячої праці. Після кризи 1910 р. більшість журналів закрилися чи змінили свій профіль, але жанр журналістського розслідування лишився.

Редакції газет, через ускладнення роботи репортерів, уже складалися з декількох відділів і служб. Були редактори різноманітних відділів, у відділі телеграфних повідомлень відбирали і сортувалися новини. Газета «Нью-Йорк Таймс» створила власний архів і відділ документації, що дозволяв збирати і перевіряти інформацію.

Великого значення набуває планування, організація інформаційних кампаній. Серед співробітників склалися групи професіоналів, що спеціалізувалися на виконанні окремих видів робіт.

Поступово відкриваються курси і спеціальності в університетах.

Зявляються перші кодекси професійної етики журналістів. 1918р Франція, 1923 р. США .

Ще в перші десятиліття 20 ст. створені перші журналістські профсоюзи у ряді європейських країн.

Видання спеціалізуються.

3. Система масової комунікації 18 і 20 ст.

У 18 ст. Європа зробила рішучий крок в переході до нових економічних, соціально-політичних та ідеологічним формам. Абсолютистські режими почали змінюватися демократичними. Феодальні відносини поступаються капіталістичним, у науці та філософії панує натуралізм, а в політичному житті - принципи толерантності. Але ці явища утвердилися не відразу, а через низку кривавих війн і революцій.

Соціально-економічні і політичні рухи були пов’язані з рухами в духовній сфері, що дістали назву Просвітництва. Воно співпадає зі становленням та розквітом журнальної періодики. Цей період ще називають епохою персонального журналізму. Письменники і філософи часто зверталися до створення журналів для пропаганди своїх поглядів. І журнали стали основними комунікаційними каналами для розповсюдження просвітницьких ідей на широку читацьку аудиторію.

Прийняття «Білля про права» стало знаменною подією не лише для Англії, але й для Європи.

Мета просвітницької журналістики – навчати через розваги, тому мова стала простою і зрозумілою якомога більшому числу читачів.

У цей час працював відомий памфлетист Даніель Дефо за памфлет «Найкоротший спосіб розправи з дисидентами» (1702) був поставлений до позорного стовпа, але перед цим він написав «Гімн позорному стовпу», який з’явився на прилавках якраз у день покарання. Після виходу з-під варти в 1704 р. Дефо почав видавати свій журнал «Тижневий огляд», і він проіснував аж до 1713 р.

В англійській просвітницькій журналістиці панувало два підходи до виправлення – морально-сатиричний (Дж. Свіфт – «Битва книжок» і «Казка бочки» - пародія на Реформацію; редактор «Екземінер», серія памфлетів «Папери Бікерстрафа) та морально-дидактичний (Дж. Аддісон і Ричард Стиль – «Болтун», «Глядаач», «Опікун»).

В Англії після заборони на висвітлення діяльності Парламентських дебатів найгучнішим політичним скандалом, пов’язаним з пресою, стала справа журналіста Дж. Уілкса. Він був членом палати общин від вігів і видавав щотижневик «Північна Британія». У 1763 р. він видав памфлет, що критикував тронну промову короля. Номер було приговорено до спалення. Видавця і типографа арештували, а сам Уілкс мав депутатську недоторканність.

Після 1771 р. журналістам дозволили висвітлювати дебати.

У дореволюційній Франції смертна кара чекала на всіх, хто буде друкувати твори, що містять нападки на релігію, чи ображають королівську владу.

Політична газета народилася у Франції у 1789 р., коли усі діячі революції – Мірабо, Марат, Бабеф, Робесп’єр і Демулен стали редакторами власних газет.

У Бонапарта на початку його правління не було бажання відновлювати цензуру, але він намагався поставити під свій контроль усі друковані видання. В Конституції імперії, прийняту 1804 р. були включені статті, що гарантували свободу преси, і які, насправді практично анулювали цю свободу.

Німеччина отримало свободу преси тільки після 1848р.

На межі 18-19 ст. в Англії з’являється газета, що вданий час є синонімом респектабельної британської преси. Її засновником став Джон Уолте, який у 1785 р. почав видавати газету «Універсальний щоденний журнал», згодом її назва скоротилася до «Таймс».

4. Вплив політики на розвиток французької журналістики

В дореволюційній Франції одна з королівських декларацій оголошувала смертний вирок усім, хто посягне у своєму творі на достоїнство церкви чи королівської родини. До Французької революції вільна преса просто не могла існувати в умовах тотальної цензури.

Шарль Луї Монтескє розробив вчення про політичну свободу, його розвинули енциклопедисти. Вони говорили, що втручання держави в особисті справи не має виходити за певні межі. А тому необхідний поділ законодавчої, виконавчої і судової влади.

Зерна просвітників впали на благодатний ґрунт – зростає число салонів, росте число підпільних видань, сміливі трактати розповсюджуються у рукописному варіанті. Політична газета народилася у Франції у 1789 р. разом з революцією, коли керівники практично усіх партій стали редакторами своїх друкованих виданнь – Мірабо, Марат, Бабеф, Робесп’єр, Демулен.

Журналістська діяльність Демьюлена показова для революційної епохи. Його памфлети «Свобода Франції» і «Світло ліхтаря» зробили його популярним серед республіканців. Демюлен пройшов школу журналістики в газетах графа Мірабо, його публіцистика відрізнялася стислістю, завжди схоплювала усі головні аргументи і докази.

На першому етапі французької революції свобода преси була юридично закріплена в «Декларації прав людини і громадянина». Положення про свободу преси було закріплене і в Конституції. Як наслідок – періодика кількісно зростає. У цей час Боріссо видає революційну газету «Патріот Франції», виходить «Друг народа» Марата.

Починаючи з 1873р. згідно з декретом Конвента, смертна кара чекає на видавця і автора преси, який виступає за розпуск народного уряду. Страчений Боріссо, Демюлен.

Якобінська диктатура довго не протрималася, її змінив період Директорії, встановлений Конституцією ІІІ року, яка по відношенню до преси вела не менш жорстку політику. У цей період було арештовано більшість письменників, 45 газетних видавців були заслані без усякого суду. При цьому знову повторювалися основні принципи свободи преси.

Генерал Бонапарт захопив владу, його указ «Консульський указ про газети» призвів до закриття 60 із 73 газет. Що видавалися у Парижі. Невеличка літературна газета надрукувала з цього приводу «Некролог» за що тут же була закрита. В конституції імперії, яка була прийнята 1804 р. були включені 4 статті, які мали гарантувати свободу преси, а замість цього іще її обмежували.

Політична опозиція до влади першого консула виникла у середовищі академії наук і в сенаті. Пьєр Луи Женгене створив журнал «Філософські, літературні і політичні декади». Наполеон зєднав журнал з «Журналом імперії».

Найпомітнішим явищем періоду Імперії слід назвати газету Луи Франсуа Бертена – «Журнал Франції», «Блискавка». Вона проповідувала ідеали конституційної монархії. У 1808 р. він разом з братом видає газету «Журнал дебатів політичних і літературних», де не критикує владу, але й не опускається до похвали. Саме це видання ввело жанр фейлетону.

3 серпня 1810 р. Наполеон видає указ, згідно з яким кожен департамент може друкувати лише одну газету, публікувати політичні відомості можуть лише ті газети, періодичність яких сягає 3 днів на тиждень. Заборонено друкувати фейлетони. У Парижі зосталося лише чотири газети.

Дії Наполеону відбивалися і на німецькій журналістиці.

В період 1814-1830 рр. французький уряд 7 разів міняв цензурні правила. В період Реставрації Бертен повернув собі газету, яка була важливим органом роялістів.

У Франції добитися свободи слова вдалося тільки подій 1830 р.