5. Комунікативна дія та її форми

Комунікація – передача інформації від комунікатора до реципієнта через певні сигнали і канали.

Комунікація – опосередкована і доцільна взаємодія суб’єктів, яка може являти собою:

- рух об’єктів у просторі і часі (матеріальна комунікація, транспортна, міграційна, енергетична, міграційна).

- рух ідеальних об’єктів у багатоманірних умовних просторі і часі (генетична, психологічна, соціальна).

Розповсюджене розуміння комунікації як виключно інформаційно-прагматичної взаємодії, як передачі інформації від однієї системи до іншої за допомогою спеціальних носіїв і сигналів.

У розробці теми комунікації особливе місце займає питання «зворотнього зв’язку» (різні способи, з допомогою яких комунікатор отримує інформацію про те, в якій мірі і з якою якістю адресат отримав повідомлення).

Предмет наукової полеміки продовжує бути співвідношенням понять комунікація, взаємодія, спілкування.

Традиційний підхід:

Комунікація – найважливішим є об’єкт, тобто зміст комунікації

Взаємодія – соціальні відносини учасників процесу

Спілкування – процес обміну думками і почуттями між людьми у різних сферах діяльності.

Форми комунікативних дій – наслідування, діалог, керування.

Канали комунікації: усна, документальна, електронна.

Способи зв’язку:

1) безпосередні форми комунікації;

2) опосередковані форми комунікації.

Активні суб’єкти комунікації:

1)індивід – мікрокомунікація;

2)група – мідікомунікація;

3)маса – макрокомунікація.

Характер взаємодії суб’єктів комунікації:

1)автокомунікація;

2)міжособистісна комунікація;

3)групова комунікація;

4)масова комунікація.

За характером знаку:

1)вербальна комунікація;

2)невербальна комунікація;

3)мистецтво – особлива форма комунікації.

Комунікація у суспільстві:

1)формальна/неформальна комунікація;

2)інституціональна/стихійна комунікація;

3)одностороння/двостороння комунікація.

У гуманітарних науках поняття комунікації пов’язане зі специфікою обміну інформації у соціумі.

Роман Якобсон визначив комунікацію як процес передачі інформації між людьми з допомогою знакових систем (сигналів).

комунікант – інформація – реципієнт.

Таке визначення кваліфікує комунікацію як двоелементний процес (відправник - реципієнт) і дещо перебільшує ідентичність того, що переноситься: виникає бажання вважати, що інформація, яка переноситься, однакова і для відправника, і для реципієнта. Це може бути, але це зовсім не гарантовано змістом інформації, а корегується у процесі комунікації.

Ця обставина зміни інформації у комунікативному процесі підкреслюється у деяких визначеннях комунікації.

Так, Лотман підкреслював, що у комунікатора і адресата не може бути однакових кодів та однакового об’єму пам’яті. Тому, комунікація – це переклад тексту з мови мого я на мову мого ти.

7. Лінгвопсихоментальна діяльність суб’єкта в процесі комунікації

Г. Лассуел розробив лінійну модель комунікації. На його думку, акомунікативний акт складають 5 елементів:

1. Хто говорить? (комунікатор, який передає повідомлення)

2. Що говорить? (яку саме інформацію несе повідомлення)

3. Яким каналом? (через який канал відбувається передача)

4. Кому? (на яку аудиторію спрямоване повідомлення)

5. З яким ефектом? (ефективність повідомлення)

Модель, запропоновану Лассуелом, розвинули і доповнили інші дослідники. Р. Бреддок вказав на важливість умов, у яких протікає комунікація, і ціль, з якою говорить комунікатор. Науковець запропонував додати ці елементи до структури комунікативного акту.

Інший учений, математик Шеннон-Уівер, звернув увагу на те, що повідомлення, відправлене комунікатором, і повідомлення, отримане реципієнтом, - не тотожні. На інформацію накладаються шуми (особистий досвід, ситуаційний контекст), які і спотворюють повідомлення. У зв’язку з цим, Шеннон-Уівер виділив такі елементи комунікації:

1. Джерело інформації, що продукує повідомлення;

2. Відправник, який кодує повідомлення у сигнал;

3. Канал комунікації;

4. Реципієнт;

5. Ціль;

6. Місце призначення.

З наведеної моделі видно, що комунікативна взаємодія можлива лише у тому випадку, якщо і комунікатор і реципієнт володіють однією системою кодування і декодування інформації, тобто розмовляють однією мовою. Але в умовах людської комунікації можуть виникнути комунікативні бар’єри, які носять соціальний або психологічний характер.

Модель комунікації американського дослідника Г. Гербнера подібна до попередніх, але має і власні елементи:

1. хтось сприймає інформацію

2. і реагує

3. в даній ситуації

4. з допомогою деяких засобів

5. щоб створити доступний для інших зміст

6. у певній формі і контексті

7. передає повідомлення

8. з деякими наслідками

Така структура показує, що соціальна комунікація має розглядатися як суб’єктивний, вибірковий, мінливий і не передбачуваний процес. Про це свідчать усі наведені моделі соціальної комунікації, вони багато у чому подібні, тому щоб скласти уявлення про функції соціальної комунікації, достатньо розглянути модель Лассуела.

Ментальна модель свідомості: відчуття, почуття, мислення, інтуїція.

Компоненти ментальної свідомості – модус (оцінна складова інформаційної структури), концептуальний план (той зміст, що складає основу ментальності).

8. Функції знаку, коду, тексту в соціальній комунікації

У гуманітарних науках питання комунікації пов’язане у першу чергу із специфікою обміну інформацією у соціумі.

За концепцією Піотровського і Шингарьової, розмежовуються два стани знака

1. знак поза комунікацією

2. знак під час комунікації.

Перший стан включає фактор адресата і представлює єдність знака для всіх можливих комунікатів.

Другий знак зорієнтовано на адресата-інтерпретатора.

Знак – це двостороння одиниця, що має форму і зміст, вона включена в систему інших одиниць через парадигму значимостей, і використовується носіями мови для передачі певної інформації. Це своєрідний трикутник з форми знака, змісту і дійсності.

Три чинники роблять мовне явище комунікативним знаком:

1. Відправник інформації, який на підставі функції експресії подає знак як симптом.

2. Отримувач, який чере функцію апеляції сприймає знак як сигнал

3. Ситуація, що виконує функцію репрезентації на основі знака.

Знак – це певний матеріальний предмет, що сприймається почуттями. Він виступає як вказівка на інше.

Знак – це спосіб збереження інформації.

Головна ознака знаку – служить для позначення чогось іншого, він має

- предметне значення – значення того предметного об’єкту, який позначає

- смислове значення – образ переданий за допомогою знаків

- експресивне – відношення до об’єкту

Денотат – передане за допомогою образів явище дійсності, саме його позначає знак.

Знак демонструє залежність як і від об’єктивної дійсності (денотату) так і від суб’єктивних уявлень про цю дійсність (концепт).

Наступний трикутник – форма + зміст, денотат, інтерпретант.

Якщо знак не зрозумілий, він не сприймається.

Знак несе у собі форму, значення, особистісний зміст.

Текст – це тканина, сплетена зі значень.

Сьогодні нема чіткого визначення поняття текст, бо довгий час текст розглядався через засоби зв’язності (пошук одиниці, через яку визначається текст – речення, морфема).

Деякі дослідники не відносять усне мовлення до тексту, бо воно не впорядковане – мовленнєві акти.

Текст – це твір мовленнєвого процесу, що є завершеним і літературно обробленим. (напис – вихід – це текст?)

Сьогодні існують різні підходи до вивчення тексту

1. Онтологічний – виявлення характеру існування і сутність у суспільстві

2. Гносеологічний – вивчає втілення дійсності у тексті. Він вивчає відносини об’єкта і суб’єкта, проблеми вираження і можливості пізнання.

- лінгвістика вивчає власне оформлення тексту,

- психологія – сприйняття

- прагматика – відношення автора до дійсності

3. Якщо текст розглядати у співвідношенні з ситуацією, він не відрізняється від дискурсу.

4. Абсолютизація однієї якості тексту, наприклад закінченості, є незакінчені тексти.

Текст – це будь-яка організована система знаків, що розгортається у часі і просторі.

Зміст тексту породжується на рівні авторського сприйняття та сприйняття реципієнта – інтерпретації.

Дискурсивні категорії тексту:

- відносна знакова закритість

- цілісна конденсація змісту (текст – це цілісний макросигнал)

- роздільність одного тексту й іншого, розчленованість фази створення і фази сприйняття одного тексту

- зв’язність – логіка викладу – послідовність, засоби зв’язку, структура композиції)

Типи зявзності: лінійний/переплетений, послідовний/перерваний (підзаголовки, гіпертекст), багатошарова глобальна зв’язність/однопланова

- рух відображених ситуацій, на яких побудована композиція

- інформативність – інформаційний масив тексту, який виявляє адресат – факти, емоції, цінність, підтекст.

Знак – це певний матеріальний предмет, що сприймається почуттями. Він виступає як вказівка на інше, це спосіб збереження інформації.

Денотат – це передане за допомогою образів явище дійсності, об’єкт, який позначає знак.

Існує:

- відношення знаків один до одного – синтаксис

- відношення знака до знака – мегазнак

- відношення знаку до денотату – семантика

- відношення між знаком і тим, хто ним користується.

По відношенню до денотату знаки різні:

1. Конічні –близькі до денотату (фото)

2. Індекс альні – вказують на об’єкт, але не в повній мірі

3. Символічні – на основі домовленостей (світлофор)