Взаємозв'язана
і проводиться в тісній співпраці з
класно-урочною системою в плані відбору
найбільш обдарованих дітейОсобливості організації
Позашкільні
установи:
об'єднують різних шкіл, що вчаться, в єдиний колектив;
дотримується принцип добровільності на основі конкурентного відбору;
зміст роботи регламентується програмами.
3. Педагогіка - наука про виховання. Основні категорії педагогіки. Зв'язок педагогіки з іншими науками. Джерела розвитку педагогіки
Термін «педагогіка» отримав свою назву від грецьких слів paidos — дитина і ago — вести. У дослівному перекладі paidagogos означає «проводир дітей». Педагогом у Стародавній Греції називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово «педагогіка» стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. Так педагогіка стала наукою про виховання і навчання дітей.
Сучасна педагогіка — це наука про виховання людини. Під поняттям «виховання» в даному випадку розуміємо освіту, навчання та розвиток, тобто вживаємо його в найбільш широкому значенні.
До основних категорій педагогіки належать виховання, навчання й освіта.
Виховання — цілеспрямований та організований процес формування особистості.
Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей.
Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчання, в процесі якого реалізуються цілі освіти.
Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються вміння й навички.
У живому педагогічному процесі ці педагогічні категорії взаємопов'язані та взаємозумовлені. Оскільки до розв'язання проблем виховання особистості причетні різні науки, педагогіка тісно пов'язана з ними.
Педагогіка пов'язана з філософією (етикою), соціологією, естетикою, психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини та з іншими науками.
Філософія, соціологія, естетика допомагають педагогіці визначити мету виховання, правильно враховувати дію загальних закономірностей людського буття і мислення, надають оперативну інформацію про зміни в науці та суспільстві, коригуючи спрямованість виховання. Психологія вивчає закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність виховних впливів, які спричиняють зміни у її внутрішньому світі та поведінці. Кожен розділ педагогіки спирається на відповідний розділ психології. Анатомія і фізіологія людини — база для розуміння біологічної сутності людини: розвитку вищої нервової діяльності, першої та другої сигнальних систем, розвитку й функціонування органів чуттів, опорно-рухового апарату, серцево-судинної та дихальної систем.
Гігієна дітей і підлітків як галузь гігієни сприяє організації на наукових засадах у закладах освіти заходів щодо зміцнення здоров'я, фізичного розвитку школярів, трудової діяльності дітей та підлітків, плануванню будівництва та обладнання навчальних і дитячих закладів різних типів. Зв'язок педагогіки з медициною став передумовою формування корекційної педагогіки як спеціальної галузі педагогічного знання, предметом якої є освіта дітей із вродженими чи набутими відхиленнями в розвитку. У взаємозв'язку з медициною вона розробляє систему засобів, що дають змогу досягти терапевтичного ефекту й полегшити процеси соціалізації, компенсувати наявні дефекти.
Зв'язок педагогіки з іншими науками відбувається в різних напрямах. По-перше, це спільність об'єктів (понять, закономірностей, концепцій, предметів, процесів, критеріїв, методів). По-друге, взаємодія, взаємовплив, взаємопроникнення, інтеграція педагогіки та інших наук. По-третє, педагогіка спирається на ідеї інших наук (людина формується у діяльності — з філософії); використовує методи дослідження інших наук (анкетування — із соціології), результати досліджень інших наук (насамперед психології); проводить дослідження спільно з іншими науками; дає замовлення іншим наукам на дослідження певних явищ.
Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зробили грецькі філософи. Так, Демокріт (460—370 pp. до н.е.) на основі своєї атомістичної теорії висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості, вважаючи, що людину формує передусім життєвий досвід, Сократ (469—399 pp. до н.е.) і Платон (427—347 pp. до н. є.) обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що закладено в ній природою. Арістотель вважав, що виховання є державною функцією і зводиться до формування в особистості необхідних довершеностей, для чого слід використати три фактори: природні задатки, спроможність набувати звичку і здатність робити судження. Твір давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана (35—96 pp.) "Про виховання оратора" упродовж тривалого часу був основним посібником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.
Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе в багатьох країнах Європи в епоху Відродження (XIV—XVI ст.), серед них: Вітторіо да Фельтре (1378—1446 pp.) в Італії, Франсуа Рабле (1494— 1553 pp.) і Мішель Монтень (1533—1592 pp.) у Франції, Еразм Роттердамський (1469—1536 pp.) в Голландії. Вони наголошували на тому, що людська особистість є найвищою цінністю, стверджували, що її всебічного розвитку можна досягти вихованням.
До початку XVII ст. педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Відокремлення її від філософії й оформлення в наукову систему пов'язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592—1670 pp.). Він трактує педагогічні категорії — виховання, навчання й освіту — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й зумовлені природою дитини. Запропоновані ним у "Великій дидактиці" та "Материнській школі" принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й сьогодні.
Услід за Я.А. Коменським в історію західноєвропейської педагогіки увійшли імена англійського філософа й педагога Джона Локка (1632—1704 pp.), який сконцентрував свої зусилля на теорії виховання джентльмена — людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань; французького матеріаліста і просвітителя Жана-Жака Руссо (1712— 1778 pp.), автора ідеї природної досконалості дітей, теорії "вільного виховання", за якою виховання має здійснюватися лише за інтересами й бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку; швейцарського педагога Погана Генріха Песталоцці (1746—1827 pp.), який запропонував учителям прогресивну ідею гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісливості як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої посильної праці; німецького педагога Йоганна Фрідріха Гербарта (1776—1841 pp.), автора теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (чотирьохетапна модель уроку, поняття виховного навчання, система розвиваючих вправ); німецького педагога Фрідріха Адольфа Дістервега (1790—1866 pp.), відомого ідеями про активізацію навчальної діяльності учнів, посилення їх самостійної роботи, а також думками про підготовку народних учителів, яка має базуватися на отриманні наукових знань і прищепленні високих моральних якостей.
Непримиренну боротьбу зі схоластикою, вербалізмом у педагогіці повели французькі матеріалісти й просвітителі XVIII ст. Д. Дідро (1713—1784 pp.), К.-А. Гельвецій (1715—1771 pp.), П.-А. Гольбах (1723—1789 pp.), які вважали чуттєвий досвід єдиним джерелом знань, розвитку інтелекту, моральних сил та естетичних уподобань дитини, обстоювали природовідповідність у вихованні.
В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивалася на рівні світової. З часів Київської Русі до нашого часу дійшли настановні твори з виховання: збірник законів "Руська правда" Ярослава Мудрого і "Правда" Ярославичів (його синів), "Повчання Володимира Мономаха", "Житіє Євдокії Полоцької", "Повчання дітям ченця Ксенофонта", низка уривків з часописів та листів, де подаються описи народних традицій виховання дітей у сім'ях, ставлення батьків до своїх нащадків, моральні сентенції поведінки людини в товаристві.
Вершиною української народної педагогіки вважається козацька педагогіка, основою виховання в якій змалку були провідні ідеї козацького руху (свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особи, народовладдя).
Серед видатних просвітителів XVIII ст., які збагатили вітчизняну педагогіку, почесне місце належить Григорію Савичу Сковороді (1722—1794 pp.). Він перший в українській педагогіці в центрі уваги поставив дитину — її почуття, стосунки зі світом, її справи, нахили і обдарування; визначив мету гуманістичного процесу — формування "істинної" людини: мислячої, чуйної, освіченої, зі світлим розумом, гарячими почуттями, підготовленої до праці задля її щастя і блага народу.
Ідеї доброї, чесної, благородної, безкорисливої людини-громадянина в кращих своїх творах обстоювали І. Гізель (1600—1683 pp.), П. Могила (1597—1647 pp.), Ф. Прокопович (1681—1736 pp.). Ідеал особистості патріота, носія свободи оспівував І. Котляревський (1769— 1838 рр.).
У другій половині XIX — на початку XX ст. в Україні на питаннях освіти і виховання зосереджували свої зусилля майже всі діячі культури та мистецтва, літератури і науки. Т.Г. Шевченко (1814—1861 pp.) підготував і видав "Буквар южнорусский"; І. Франко (1856—1916 pp.) зробив суттєвий внесок у розробку історії шкільної й університетської освіти в Україні; М.П. Драгоманов (1841—1895 pp.) обстоював національну народну освіту як таку, що вбирає в себе кращі здобутки світової культури. П.А. Грабовський (1864—1902 pp.) присвятив ряд статей проблемам народної освіти. Леся Українка (1871—1913 pp.) обстоювала необхідність народної освіти, змальовувала жалюгідність сільських шкіл і учителів.
Закарпатський педагог О.В. Духнович (1803—1865 pp.) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книги для вчителів. Відомий український педагог Х.Д. Алчевська (1841— 1920 pp.) досліджувала проблеми навчання дорослих. Відомий педагог і громадський діяч С.Ф. Русова (1856—1940 pp.) створила концепцію національної системи освіти і виховання, написала ряд праць з педагогіки: "Дошкільне виховання", "Дидактика", "Моральні завдання сучасної школи" та ін.
Особливу роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К.Д. Ушинський (1823—1871 pp.). У його педагогічній системі визначальним є вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до життя і праці, як формування в неї почуття обов'язку перед народом. Він створив цілісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби розвивального навчання, збагатив принципи навчання.
Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зробив видатний український педагог А.С. Макаренко (1888—1939 pp.), ним розроблено і втілено в практику принципи створення й педагогічного керівництва дитячим колективом, методику трудового виховання, виховання в дусі свідомої дисципліни.
Видатний український педагог В.О. Сухомлинський (1918—1970 pp.) досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності.