Билет №5

1.Мета і завдання фізичного виховання школярів.

Система фізичного виховання на понятійному рівні вдає із себе певний тип соціальної практики фізичного виховання, який характеризується сукупністю організації відповідно до соціально-економічного розвитку суспільства і виховно-освітньої системи країни.

Сукупність ідеологічних, науково-методичних, програмно-нормативних і організаційних основ забезпечує фізичне виховання різних вікових груп населення з урахуванням тих цілей і завдань, які стоять перед нашим суспільством, в тісному взаємозв'язку з іншими соціальними системами: освітою, культурою, наукою, охороною здоров'я і так далі.

Фізичне виховання, за свідченням науковій історії, виникло на основі трудової діяльності. Необхідність трудиться, виготовляти знаряддя праці, передавати від покоління до покоління накопичені трудові уміння і навики з’явилася об’єктивною причинною виникнення виховання як особливої категорії суспільного життя.

Суб’єктивною причиною послужив подальший розвиток суспільної свідомості: в ході незліченних трудових дослідів чоловік з часом зумів усвідомити ефект упражняемости, тобто встановити зв’язок між заздалегідь проведеною підготовкою і позитивними результатами праці.

У первіснообщинному суспільстві фізичне виховання було пов’язане з трудовим і фактично зливалося з ним. Добування засобів існування шляхом полювання, рибальства вимагали від людини 9ротее9розвинутих фізичних здібностей. Перші форми трудових дій з’явилися прообразом фізичних вправ типу бігу, стрибків, метань списа і тому подібне Мізерні матеріальні засоби існування і обмежена культура первісного суспільства дозволяли створити лише зачатки системи виховання, але громадська практика виховання мала вже організовану форму, яка була демократичною, вільною від переваги яким-небудь соціальним групам, тобто відповідала інтересам суспільства.

З розшаруванням суспільства на протилежні класи виникає система виховання, яка заснована на певних принципах, має свої напрями. Функціонування системи забезпечується комплексом умов – підготовкою професійних кадрів, системою спеціальної інформації, матеріально-технічною базою.

Залежно від соціальних умов, в яких функціонує система фізичного виховання вона може бути елементарною або розвиненою, мати обмежену або широку сферу розповсюдження. Розвинена система фізичного виховання при достатньо високому рівні матеріальної і духовної культури суспільства, від прогресу продуктивних сил і обумовлених ними суспільних відносин. Організаційна потужність системи залежить в першу чергу від ступеня участі держави і суспільних сил в її формуванні, функціонуванні і розвитку.

Українська національна система фізичного виховання має глибоке історичне коріння. Найбільшого розвитку в історичному аспекті вона досягла в Запорізькій Січі, де особлива увага приділялася фізичному вихованню дітей і підлітків в церковних школах.

Будучи частиною національної системи виховання, система фізичного виховання має конкретні цілі і завдання, які з одного боку витікають із загального ланцюга виховання особи, а з іншою тісно пов’язані з соціальним, економічним і духовним життям суспільства.

Мета системи фізичного виховання актуалізується вихованням всесторонньої, гармонійно розвиненої особи фізично здійсненою, духовно багатою, ведучій здоровий спосіб життя.

Постановку такої мети обуславливают об’єктивні причини, які виникають перед нашою державою і пов’язані із здоров’ям людини, його фізичним розвитком, фізичною підготовленістю до трудової і оборонної практики.

Перші причина пов’язана із здоров’ям людини. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства різко знизилися показники фізичного і духовного здоров’я. І це целенаправляет систему фізичного виховання на впровадження різних оздоровчих заходів. Найефективніший шлях скріплення з використанням фізичних вправ, оздоровчих систем і технологій з метою досягнення оздоровчого ефекту, а також впровадження здорового способу життя в побут кожної сім’ї.

Друга причина пов’язана з вихованням гармонійно розвиненої особи духовно багатою і фізично здійсненою. Об’єктивною основою даної причини виступає єдність фізичного і духовного розвитку людини, що указує на рішення в гармонійній єдності із завданнями системи фізичного виховання завдань морального, естетичного, інтелектуального розвитку. Формування фізичної культури в різних проявах (культури рухів, культури розвитку рухових здібностей, культури здоров’я). Саме через культуру відбувається в людині з’єднання соціального і біологічного розвитку. Фізична культура розглядається у вигляді процесу активної рухової діяльності направленою на пізнання і перетворення себе на навколишньому світі на основі придбання знань і інтерпретації їх в життєвій практиці.

Наступна причина пов’язана з вимогами, які пред’являються суспільним виробництвом до фізичного розвитку і фізичної підготовки людини.

У сучасному виробництві необхідні точно скоординовані рухові дії, здатність оволодівати все новими тонко відшліфованими формами рухів. Рівень майстерності в різних професіях залежить від рівня культури рухів і направленого підвищення функціональних можливостей організму (зокрема лабільності і стійкості ряду психомоторних функцій). В той же час однією з вирішальних загальних умов високої продуктивності будь-яких видів праці залишається загальна працездатність, заснована на міцному здоров’ї і нормальному фізичному розвитку людини.

Одній з причин, обуславливающих мета системи фізичного виховання, є вимоги, які виходять з військових функцій нашої держави. Практика сучасної військової справи свідчить, що одним з головних компонентів високої боєготовності армії залишається фізична підготовленість воїна. У міру прискорення темпів технічного переозброєння армія все гостріше потребує людей, здатних оволодівати складною військовою технікою в стислі терміни і ефективно застосовувати її в бойовій обстановці, що вимагає граничної мобільності духовних і фізичних сил. У зв’язку з цим підвищується роль спеціальної військово-прикладної фізичної підготовки, яка покликана озброїти воїна спеціальними руховими уміннями і навиками, підвищувати функціональну стійкість організму до дії стресових чинників в бойовій обстановці, виховувати витривалість і інші якості, необхідні воїнові.

Як видно, мета системи фізичного виховання відображає цілком конкретніше соціальні запити, витоки яких лежать у сфері праці і оборони, зміцнення здоров’я, гармонійного, духовно-фізичного розвитку і обумовленістю потребами людини, які професор Б.М.Шиян визначив як біологічні потреби, потреби людей до спілкування, потреби пов’язані з необхідністю вчитися раціонально організовувати свій відпочинок, бути здоровим.

Мета фізичного виховання конкретизується в загальних завданнях. Завданнями є основні напрями і концентровані програми реалізації мети.

Оздоровчі завдання – зміцнення стану здоров’я, гармонійний розвиток форм і функцій організму, що забезпечують прояв рухових якостей, виховання правильної постави.

Освітні завдання – формування рухових умінь і навиків, озброєння тих, що займаються спеціальними знаннями з метою використання засобів фізичного виховання в побуті, трудовій і оборонній діяльності.

Виховні завдання – формування високих моральних і вольових якостей, оволодіння нормами етичної поведінки, сприяння розумовому, трудовому і естетичному вихованню.

У реальному педагогічному процесі всі завдання тісно зв’язані між собою. Кожен урок – це по суті процес вирішення серії оздоровчих і освітньо-виховних завдань. Проте на окремих етапах фізичного виховання одні з них можуть переважати. Так, наприклад, на етапі первинного вивчення ведучими будуть освітні завдання, а на етапі закріплення – виховні.

Вирішення оздоровчих завдань дозволяє створити матеріальну базу – міцне здоров'я, високі функціональні можливості організму, правильну поставу – без якої не мислимо досягнення людиною фізичної досконалості. 10ротее в деяких випадках оздоровчі завдання можуть мати і відносне самостійне значення. Це більшою мірою стосується спеціалізованих напрямів у фізичному вихованні, коли приймаються заходи для підвищення специфічної стійкості до несприятливих дій середовища. В процесі занять фізичними вправами відбувається планомірна дія на природу людини – здійснюється його фізичний розвиток.

2. Позакласна робота. Значення, завдання, форми організації.

Позакласна робота – це система організованих занять фізичними вправами, що проводяться школою з учнями в позаурочний час.

Відмітні особливості:

1. Організовується на добровільних засадах. Це означає, що школа вибирає зміст і вигляд, а школярі вибирають заняття.

2. Будується на основі суспільної активності тих, що займаються.

3. Педагогічне керівництво має консультативно-рекомендаційний характер, стимулюючий прояв творчості або ініціативи.

Форми організації:

1. Групові заняття (урочні, твердий розклад, з відносно постійним складом).

2. Масові фізкультурні заходи (неурочні форми, епізодичний характер, неоднорідний контингент і так далі).

Агітаційно-пропагандистська робота – складова частина позакласної роботи.

Завдання:

1. залучення до фізкультурної діяльності;

2. розвиток інтересу і потреби до занять фізичними вправами;

3. розширення знань в питаннях фізичної культури.

Форми:

	інформація (до 5’) про майбутні фізкультурні заходи або про результати тих, що пройшли. Проводиться суспільним активом на змаганнях, святах, зборах;
	бесіди (до 20’) про здоровий спосіб життя, особисту гігієну;
	лекції (до 30’) із старшими школярами;
	зустрічі з відомими спортсменами;
	стінний друк – спортивна газеті, підбірка статей з періодичного друку;
	засоби наочної агітації – плакати, стенди, фотовітрини;
	видовищна пропаганда – показові виступи, свята, масові спортивні заходи

Значення і завдання позакласної роботи:

1) активний відпочинок;

2) спортивна спрямованість;

3) агітація і пропаганда;

4) формування інтересу і мотивації для занять.

3. Поняття про методи виховання, їх характеристика. Педагогічні умови використання методів виховання.

Методи виховання — це способи впливу вчителів на учнів, шляхи педагогічно доцільної організації їхнього життя з метою прищеплення виховуваним рис нової людини,

Методи залежать від мети та змісту виховання. Методи виховання спрямовані на формування й удосконалення особистості, тому врахування рівня розвитку вихованців — важлива умова ефективного використання методів виховання, що залежать також від рівня зрілості колективу.

Використання того чи того методу виховання залежить і від конкретної педагогічної ситуації. Творчий підхід до використання методів —обов’язкова умова успішного виховання.

До останнього часу методи виховання поділялися на дві основні групи:

-методи формування суспільної поведінки й організації діяльності школярів — приучування та вправи, наприклад гра, доручення, змагання;

-методи формування свідомості — бесіди, диспути, лекції, обговорення матеріалів преси, літературних творів, кінофільмів.

Поділ їх на дві групи не відокремлює методи один від одного, а дає змогу лише підкреслити більшу спрямованість однієї групи методів на усвідомлення своєї поведінки, другої — на формування її звичних форм.

Методи виховання спрямовані на зміну особистості в позитивний бік. Проте їх застосування веде не до безпосередніх змін особистості, а до виникнення у вихованців думок, почуттів, потреб, які спонукають їх до певних вчинків, поведінки. Ці методи виховання істотно відрізняються від методів навчання, застосування яких приводить до зростання й удосконалення знань, навичок та вмінь.

Привчання і вправи. Метод навчання передбачає певну, до деталей продуману організацію життя учнів, їхньої праці, відпочинку та залучення школярів до виконання норм і правил, щоб сформувати звичні норми поведінки.

Привчання особливо в початкових класах розпочинається показу взірця поведінки самим учителем, через демонстрування картин, читання яскравого оповідання.

Важливим моментом привчання слід вважати створення в дітей позитивного ставлення до тої чи тої форми поведінки, якого досягають наочністю, образністю, емоційним ставленням самого вчителя до того, що він дає дітям.

Метод привчання може варіюватися залежно від віку та умов виховання. Не завжди доцільно, наприклад, відкрито ставити перед дітьми завдання оволодіти якимось способом поведінки. Вихователь може дати дитині певне доручення (чергування в класі, нагляд за дотриманням чистоти), і в ході його виконання вихованець оволодіває необхідними нормами поведінки. Роль прикладу у вихованні.

Великий вплив на дітей справляє повсякденна поведінка дорослих, їхній приклад. Сила впливу прикладу на молодших школярів грунтується на нахилі дітей до наслідування. Не маючи достатніх знань, переконань і життєвого досвіду, діти дуже уважно приглядаються до поведінки довколишніх людей.

Доручення. З перших днів навчання учитель намагається залучити дітей у різноманітну діяльність колективу, даючи доручення. 3а своїм характером доручення можуть бути епізодичними і постійними. Основна функція доручень — забезпечити набування дітьми досвіду виконання громадських обов'язків.

Змагання. Змагання сприяє розвиткові творчих сил і підвищенню активності учнів у різних видах діяльності (праці, громадській роботі) і передбачає рівняння на передових допомогу відсталим і на цій основі досягнення колективом вищих показників у своїй роботі.

Методи заохочення і покарання давно використовуються у виховній практиці.

Основні методи виховання спрямовані на те, щоб створити нове у вихованні. Заохочення і покарання не створюють нового у становленні особистості школяра, вони виступають як регулятор тих дій, які здійснюються за допомогою основних методів виховання. До заохочень і покарань вдаються у тих випадках, коли треба посилити позитивні мотиви або, навпаки, загальмувати негативні.