Термінологічний словник

Реформація – (лат. reformatio — перетворення, виправлення) — багатоплановий релігійний, соціально-політичний та ідеологічний рух XVI -XVII ст., спрямований на повернення до біблійних першоджерел Християнства, який набув форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади.

Гуманізм – визнання людининайвищоюцінністювсвіті, повага догідностітарозумулюдини; течія взахідноєвропейськійкультуріепохиВідродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Теорія – (від грец. θεωρία - споглядання) — сукупність умовиводів , що відображає об'єктивно існуючі відносини і зв'язки між явищами об'єктивної реальності.

Католіцизм – один із напрямків християнства, яке в одинадцятому столітті розділилось на західну, римського обряду (пізніше названу католицькою) і східну, грецького обряду (пізніше названу ортодоксальною, тобто православною) церкви.

ІМЕННИЙ СЛОВНИК-ДОВІДНИК

Юрій Котермак-Дрогобич (близько 1450-1494 рр.) – український вчений, астроном, астролог, доктор медицини і філософії, перший з відомих вітчизняних докторів медицини. Народився в Дрогобичі. Ступінь доктора здобув у Болонському університеті, де викладав астрономію й медицину, 1481–82 рр. був ректором. Працював також у Краківському університеті. Перший український автор друкованої книги «Прогностична оцінка поточного 1483 року», що вийшла латинською мовою в Римі. (характеристику змісту книги див. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки. - С. 53-14). 7 лютого 1483 року за кордоном вийшла друком перша книга, видана українцем. Юрій Дрогобич, Рим, «Прогностична оцінка...»

Першим українцем, який видав за кордоном свою книгу, став Юрій Дрогобич. Це видання побачило світ у другій половині п'ятнадцятого століття. Тоненька книжечка називалася "Прогностична оцінка поточного 1483 pоку магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини славетного Болонського університету". На початку прогностика сказано: "Хоч і далекі від людей простори неба, та не такі віддалені від розуму людського. Ми знаємо із наслідків про їхні причини, а з цих останніх наслідок пізнаємо". У трактаті є відомості з різних природничих наук. Зокрема, визначено з точністю до години і хвилини час двох майбутніх місячних затемнень і фаз місяця упродовж усього року, подано певні вказівки про видимий рух планет. Для мандрівників могли стати у нагоді відомості з географії. На початку першого розділу автор пише про взаємне розташування Сонця і планет щодо країн і міст Центральної і Східної Європи. Наприклад, вперше чіткі географічні координати отримали Константинополь, Кафа, Вільнюс, Москва, Краків, Познань, руські міста Львів і Дрогобич, ряд інших міст Східної Європи, багато міст Італії, Німеччини, Париж.

Про Сілезію Юрій Дрогобич пише у розділі "Про становище Польщі". Водночас він підкреслює, що Львів і Дрогобич належать не до Польщі, а до Русі, під якою розуміє "Руське королівство" – колишні володіння галицько-волинського короля Данила. Незважаючи на окремі помилкові твердження, прогностик Юрія Дрогобича деякою мірою знайомив європейського читача з країнами Східної Європи.

Станіслав Оріховський (Ожеховський-Роксолан (1513-1566)). Виходець з Галицької землі, яскрава постать українського гуманізму XVI ст. Народився в селі Оріхівці, що близько Перемишля. Навчався у Віденському, Ягеллонському, Падуанському та Болонському університетах. Добре обізнаний із світовою літературою, написав ряд праць, які були широко відомі в Італії, Німеччині, Швеції, Україні. Свої праці Оріховський писав, звичайно, латинською та частково польською мовою, що не заважає вважати його польським і українським суспільно-політичним діячем. У працях С. Оріховського, як і в інших українських мислителів того часу, які залишались в рамках тогочасного теологічного світогляду, на першому місці залишалась проблема відносин світської і релігійної влади, божественного і земного, церкви і людини.

У його працях, написаних у молоді роки, слід виділити насамперед рішуче несприйняття ідеї, що все на світі створене Богом. Так, Оріховський сміливо для того часу відстоював ідею невтручання церкви у світські справи. Поняття Бога він виводить з античної науки, вважаючи, що ідеальне царство можна створити, лише поєднавши вчення Христа з античною наукою. Це одна з найцікавіших концепцій Оріховського. Він зробив вагомий крок до визволення політичної науки від теології. Щоправда, пізніше він зайняв компромісні позиції з даної головної політологічної проблеми. Заслугою С. Оріховського було й те, що він чи не один з перших у тодішній Європі, спираючись на досягнення античної думки, приступив до розробки ідеї природного права в своїй брошурі "Про природне право". Не менш важливе місце в його поглядах займає вчення про гідність людини, про справедливість, добро. Вона (справедливість), пояснював Оріховськнй, є душею держави і полягає в тому, щоб кожному було віддано те, що йому належить, перш за все, спокій і свобода. В основі функціонування християнської держави, вважав він, повинно лежати дотримання права. Першоосновою права, на його думку, має бути мораль. Без неї право взагалі не може існувати. Цінуючи таку вроджену якість як розум, Оріховський, проте, вважав, що одного цього недостатньо без належної освіти і виховання.

За кілька років до смерті С. Оріховський написав велику працю "Польські діалоги політичні" (1563). У цій праці він, на жаль, відійшов від ідеалів своєї молодості, по суті, зайняв протилежні позиції: захищає зверхність церковної (в даному разі папської) влади над світською, королівською. Наприкінці свого життя він уже стверджував - "всяка влада є від Бога". Як зазначає Б.Л. Кухта, сьогодні, через 400 років, нам важко судити, так сталося. Все ж С. Оріховський був одним із перших визначних гум аністів польського та українського Відродження (див.: Кухта Б.Л. З історії української політичної думки. С. 34-38).

Одним з видатних мислителів цього часу був Станіслав Оріховський-Роксолан (1516-1566). Отримав європейську освіту, наставником його був видатний німецький реформатор Мартін Лютер. С.Оріховський був відомим вченим і письменником ще за своє життя, підкреслював своє русинське походження та виступав проти національної ворожнечі. Писав про себе – руського роду, польської держави громадянин, намагався поєднати етнічний та політичний патріотизм.

Найбільш популярною серед сучасників була його промова “Про турецьку загрозу”, в якій він підняв проблему турецької експансії. Пропонує створити коаліцію християнських володарів проти мусульманської загрози.

Розглядаючи проблему зіткнення християнської та мусульманської цивілізації, Ст..Оріховський ставить питання про роль релігійного фактору в міжнародних відносинах. Мусульманська релігія на думку вченого звільнює від заборони обманювати, зраджувати та вбивати невірних, тому необхідно відмовитися від договорів з Туреччиною. Відмова від договорів призведе до війни. Тому треба навести порядок у державі і готуватися до рішучих дій.

Порядок у державі Ст.Оріховський розглядає в традиціях Платона, згідно з якими суспільство повинне бути поділене на стани, кожен з яких виконував би свою чітку функцію.

Центральне місце в політичній спадщині Ст.Оріховського займає його праця “Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу” (1543-1548).

В роботі піднімаються питання сутності та призначення королівської влади та держави, організації державного життя, прав та обов’язків влади та громадян.

Головною якістю короля є мудрість (вплив Платона). Мудрість не зводиться до певної суми знань – це поєднання розуму з моральними чеснотами.

Король не може сам управляти державою, тому дуже важливу роль відіграє його оточення, воно повинне добиратися з найкращих людей держави.

Король є сторожем королівства, його обов’язок дбати про інтереси держави та підданих (Річ Посполита – справа народу, латинською - res publika).

Король повинен дбати про прихильність підданих. “Вона є єдиний захист королів. Без прихильності підданих неміцною і непевною буває влада короля”.

Ст..Оріховський ставить також питання про співвідношення королівської влади та закону. Вирішення цього питання, на його думку, відрізняє просвічену монархію від тиранії. Закон сам є правителем вільної держави, але сліпим, глухим та німим. Завдяки йому обирається одна людина, яку ми звемо королем. Вона є вустами, очами та вухами закону. Однак функції короля не обмежуються лише тільки сферою інтерпретації закону. Король повинен ще й захищати закон.

Звернення до питання про роль закону в державі привело Ст.Оріховського до вивчення проблеми природного права (праця “Про природне право”). Природне право вище від людських законів, які легко можна змінити. Основа природного права – власність, саме вона може гарантувати і свободу, і справедливість.

Ст..Оріховський стверджує необхідність дотримання принципу загального блага , блага народу, яке виражалося в патріотизмі, служінні державі. Проблема співвідношення світської влади та церкви.. Король повинен розмежовувати своє особисте й громадське життя. В особистому він християнин і повинен слухатися настанов свого священика, а в громадському – все польське духовенство повинне виконувати волю свого монарха в інтересах держави.

Розглядаючи структуру організації влади, Ст. Оріховський певною мірою притримувався органічної концепції держави. Польща – коронне тіло, що складається з короля (розум), сенату(душа) і громадян (тіло). Жилами цієї держави були право і привілеї громадян. Всі ці елементи взаємозалежні і не можуть існувати один без одного.

Таким чином, в працях Ст. Оріховського ми бачимо прогресивні ідеї того часу, співзвучні з працями Т.Гоббса, Г.Гроція, Ж.Бодена та інших європейських мислителів.

Українські мислителі палко відстоюючи ідеї патріотизму і гуманізму, могли пройти повз експлуатовані верстви населення. В цьому аспекті слід казати про І. Вишенського.

Іван Вишенський (близько 1550-1620), - визначний

мислитель, гуманіст і демократ, полеміст, критик і сатирик. І. Франко про нього писав: "Треба було надзвичайних обставин, щоб чоловікові невисокого роду було можливо пізнати тодішнє життя у всій різнородності його явищ та потім вириватися з нього і станути на такім високім становищі, з якого видно було ясно значення тих явищ, не зовсім ясне навіть для людей високопоставлених на драбині тодішньої суспільності (Франко І. Твори: В 20 т. -К., 1955. -Т. 16. -С. 418-419).

Вершиною української полемічної літератури кінця XVI і першої половини XVII ст. була творчість Івана Вишенського, який викривав не тільки римсько-католицьких і уніатських владик, а й «власть мирскую», польсько-шляхетських і українських гнобителів.

Народився І. Вишенський десь між 1545 — 1550 pp. у містечку Судова Вишня в Галичині (теперішня Львівська область) у міщанській родині. З творів письменника видно, що він у молоді роки деякий час жив у Луцьку і, можливо, в Острозі. Правдоподібно, що тут і здобув освіту. І. Франко висловлював здогад, що в освіті Вишенському допомагав князь Острозький, який звернув увагу на здібності юнака і залишив його при дворі.

Згодом І. Вишенський постригся в ченці і жив деякий час в Уневському монастирі. Десь у 80-х роках XVI ст. І. Вишенський залишив батьківщину і відправився на Афон — найбільший тоді на Сході центр православного чернецтва. Тут він певний час мандрує по «святих обителях», а потім стає ченцем Загребського монастиря. Під кінець життя полеміст замкнувся в печері.

Живучи на чужині, Іван Вишенський не був, проте, відірваний від України, він уболівав за її долю, прагнув бути їй корисним. Тут, на Афоні, Вишенський почав свою літературну діяльність — одночасно з першим поколінням українських полемістів Г. Д. Смотрицьким, Стефаном Куколем (Зизанієм) та ін.

Перші твори Івана Вишенського «Писание до всhх обще в Лядской земли живущих», «Извhщение краткое о латинских прелестях», написані на Афоні у 80-х та на початку 90-х років, здобули велику популярність. Під кінець XVI ст. Вишенський уже підготовляв до друку збірку своїх творів під назвою «Книжка».

Письменника не раз умовляли повернутись на батьківщину. Але тільки в 1604р. він прибув на Україну. Спершу Вишенський зупинився на кілька місяців в Угорниках, де жив його афонський друг І. Княгиницький, а потім, очевидно, подався до Львова, де його уже давно чекали. Побувши у Львові недовго і не зійшовшись у поглядах з керівниками братства, І. Вишенський переїхав спершу в Уневський монастир, де прожив біля півтора року, а в кінці 1606р. знову повернувся на Афон «спасатися в пустынных местах».

В цей час він пише «Послание к старицh Домникии», послання до І. Княгиницького (1610р.), ряд творів: «Зачапка мудраго латынника з глупым русином», «Позорище мысленное», «Послание Львовскому братству» та ін.

Про те, як і коли закінчив Вишенський своє життя, немає достовірних відомостей. Помер він на Афоні, очевидно, в 20-х роках XVII ст. В меморіалі православних за 1621 рік «Совhтование о благочестии» йдеться про виклик з Афона на Русь «преподобных мужей», в тому числі й Івана Вишенського. Але Вишенський не повертався на Україну. А в 1633р. якийсь чернець Леонтій у листі до львівського міщанина Миколи Золоторуцького згадує про «великого старця Іоанна Вишенського святогорця» уже як про покійного.

Письменницька діяльність Вишенського взагалі тривала понад 25 років.

Твори Вишенського за його життя майже не друкувалися, а довгий час поширювалися в рукописах. Із 16 відомих нині творів полеміста лише одне послання «От святое Афонское горы скитствующих» було опубліковане в так званій «Острожской книжице» (1598). Пізніше, готуючи написане до друку, Вишенський оформив свою «Книжку», куди увійшло десять його творів з трьома передмовами. Але ця книга в свій час теж не була надрукована, як і пізніші його твори. Всі вони вперше побачили світ у другій половині XIX ст.

Публікацію творів Вишенського здійснювали історики, літературознавці, письменники, зокрема М. Костомаров, С. Голубєв, І. Франко, Г. Житецький та ін. Вони ж і написали ряд окремих досліджень про творчість письменника. Найціннішими серед них є праці І. Франка, зокрема монографія «Іван Вишенський і єго твори» (Львів, 1895), в якій дано докладну характеристику літературної спадщини видатного письменника-полеміста.

Окремим виданням твори Вишенського в силу різних обставин довгий час не виходили. Тільки в 1955р. була видана у Москві книга: Иван Вишенский, Сочинения, Изд-во АН СССР, Серия «Литературные памятники», а в 1959р. ця книга з'явилася і на Україні. Вихід у світ обох видань з докладним коментарем, примітками, різночитаннями та великою статтею І. П. Єрьоміна є значним досягненням літературознавства.

У поглядах І. Вишенського центральною постаттю була людина, але не абстрактна, з її муками та стражданнями, надіями та сподіваннями, яку він бачив в умовах України ХV-ХVІ ст. Мислитель відстоював, хоч і з релігійних позицій, ідею звільнення трудової людини від земного зла, виявлення і утвердження її гідності, розкриття і здійснення в реальному земному житті начал добра, справедливості, рівності, братерства.

І. Вишенський нещадно викривав експлуататорську природу світських магнатів і шляхти, церковного і вищого духовенства. Залишаючись на постулатах християнської релігії, він розглядав питання про суспільні відносини, беручи за основу постулат, за яким усе в світі підпорядковане вищій волі Бога як об'єктивному закону буття. Як виразник потреб селян і плебеїв І. Вишенський розглядав рівність не тільки в суспільно-політичному і юридичному відношеннях, а й підходить до визначення майнової рівності, спільності майна, "общого житла", вважаючи це принципово настановою Христа. "Полеміст виходив з того, - зазначає А.І. Пащук, - що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рівності, братерства, свободи, справедливості, а несправедливість, насильство, деспотизм, тиранія походять від абсолютизації принад світського життя, від жадоби, багатства й розкоші, необмеженої влади й сваволі панування".

Крім того, І. Вишенський висунув і обґрунтував й такі концепції: соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей; виділяючи рівність як головний принцип у ранньому християнстві, поклав його в основу визначення соборності; виходячи з демократичних засад соборності, відкидав як безпідставну, нічим необґрунтовану та неоправдану теорію абсолютного централізму духовної та світської влади папи римського; у контексті концепції соборності піддав критиці світську владу, далеку від ідеалу раннього християнства; звернув увагу на роль правосуддя у житті суспільства: суд повинен охороняти закон і справедливість, утверджувати і захищати громадянські права і свободи.

Критика унії, та заклик повернутися до цінностей раннього християнства. Воно містить в собі основоположні демократичні цінності – рівність, братерство, свободу, справедливість. Причина соціальних негараздів абсолютизація спокус та принад світського життя, надмірна тяга до багатства та влади. Рівність – основний принцип відносин між людьми, він детермінується природою та Богом.

Відкидаючи єдиновладдя і волюнтаризм у політичному житті суспільства І.Вишенський висуває концепцію соборноправності. Соборноправність випливає з основоположних принципів організації церковного і суспільного життя громад ранніх християн. Моральні норми повинні лежати в основі не тільки релігійного, але й світського життя. Соборність принципів релігії та світського життя.

Соборноправність І.Вишенського відкидає необхідність спеціального державного апарату управління, його повинне замінити громадське самоуправління. В основі такого способу регулювання між людських відносин повинен лежати принцип майнової рівності громадян. Допускається лише “мала власність”, що здобута чесною працею.

Проблема української державності не хвилювала І.Вишенського, оскільки його ідеал – соборноправність, як форма громадського самоуправління, що повинна замінити собою державний управлінський механізм з його пригніченням людини людиною та нав’язуванням масам волі одиниць.

У цілому ж можна виділити наступні загальні напрями суспільно-політичної думки І. Вишенського:

по-перше, критика тогочасного суспільного ладу;

по-друге, критика Брестської унії, діяльності ордену єзуїтів (праця "Короткослівна відповідь Петру Скарзі");

по-третє, спроба окреслити певний суспільно-політичний ідеал. Цей ідеал він висвітлив у концепції про "істинну" церкву.

Суспільно-політичні погляди І. Вишенського тісно поєднувались з його суспільною позицією, що визначалася становищем трудового, пригнобленого селянства. Короткі висновки: 1. Між княжим періодом та козацьким часом в політичній історії України був перехідний період, що закінчився Люблінською та Брестською уніями. В цей час українська державність була поглинута Литвою та Польщею. Політичну думку цих часів виражали в основному Ю. Дрогобич, С. Оріховський.

Політичну унію Литви з Польщею доповнила релігійна, що кардинально змінила статус українських земель у рамках Речі Посполитої. Усі ці зміни та події спричинилися до бурхливого розвитку української полемічної та освітньої літератури братств. Визначними представниками цих течій були І. Вишенський, М. Смотрицький, брати Стефан і Лаврентій Зизанії.