VI націософія
34. Націократія
"Народи пани", оборонці історичного "стану посідання", не хочуть жодним способом погодитися та визнати факт національного відродження т.зв. "неісторичних" народів. Спочатку вони нех-тували його і загалом відкидали. Відтак почали шукати якихсь чу-додійних ліків, щоб спинити або принаймні загальмувати поступ національних рухів. Нарешті, коли все це не помогло, вони зайво намагалися здискредитувати визвольні рухи поневолених народів, обкидаючи їх болотом всіляких наклепів і брехливих обвинувачень. Все це однак зайве й безсиле. Бо історія сприяє тепер еманципації бездоленних народів, яких досі вона нехтувала й приспала. Під прапором сучасного паннаціоналізму людство простує до націократії, цебто до політичного панування націй у близькій майбутності.
В дотеперішній історії людства чергувалися досі церква та держава, як провідні чинники політичного розвитку. Сьогодні на зміну їм приходить нація, що у своїх змаганнях за політичне самови-значення народів виступає проти куратель держави, яка нехтує їх самостійницькі прямування. Народи, що національно прокинути прокинулися нещодавно або тепер, боряться за своє помітне самовизначе ня та свободу. Це особливо є характерним для сучасної Европи де культурна націогенія майже скрізь є вже закінчена. Але й поза Европою, головно в Азії, подекуди також в Африці, словом, скрізь, де національно прокинулися кольорові народи, висувається домагання расової рівноправносте, а отже, й права цих народів на самовизначення. Ці національні змагання по всьому світі є прологом до нової фази вселюдської історії, яку називаю націократією.
Живемо в добі її народження так, що можемо стежити за пе-ребігом її творення. Було б, проте, передчасним вже нині хотіти сконкретизувати реальні її форми, як щойно завтра стануть політичною дійсністю. Сьогодні є можливим щойно передбачати головні напрямні цього процесу.
Націократія має витворити новий тип держави, досить гнучкий, щоб у нього вклалися самостійницькі змагання кожного культурного народу. Націократія мусить знайти живу форму для здійснення права народів на їхнє самовизначення. Історично її завдання полягатиме в тому, щоб нині хронічний конфлікт між нацією й державою полагодити й зліквідувати раз на все. Вона мусить синтетично примирити автономізм, зглядно з сепаратизмом національно свідомих народів, з централізмом й автократизмом держави. Головно розходиться тут про погодження засад "волі та організації", як слушно це констатує автор "Паневропи". "Це замирення, — каже він, — внутрі мусить виявитися в якнайдалі ідучій автономії, а назовні — в якнайвільнішій федерації". Етнополітично су-часний світ прямує непереможно до цього виходу з сучасного націодержавного напруження. Особливо англійська державно-адміністративна практика є під цим оглядом дуже повчальна своїми практичними досягненнями та успіхами; совєтська система — сво-єю теоретичною гнучкістю. Про що в даному разі влучно спостеріг Куденгове-Калегрі, кажучи: "Европа мусить розуміти, що диференція без інтеграції приводить до занепаду та що її аналітична політика має бути доповнена також політичною синтезою". Звичайно, це правило має силу не лише для Европи, але для всього світу, оскільки він перебуває в стані національної кристалізації та індивідуалізації.
Сучасний паннаціоналізм, захоплений ідеалом всебічної наці-ональної автаркії (самодостатности), зовсім забув та свідомо нехтує цю потребу міжнародної синтези поруч зовсім виправданого змагання кожного народу до повного його самовизначення. Проте Національний егоїзм, що відкидає неминучу потребу міжнароднього порозуміння та співпраці, передовсім шкодить інтересам свого народу. Масарик має рацію, коли каже: "Одиниці так само, як і народи не існують для того, щоб тільки виконувати свої героїчні зав-дання. Нарід, що живе лише для себе, був би так само бідолашним, як людина, яка живе лише для себе. Без віри в ідеї та ідеали життя як одинців, так і народів, є лише животінням".
Також національний егоїзм у господарській ділянці, що особливо після війни виявився дуже сильно у різних народів (спроби здійснення економічної автаркії), — цілковито розчарував і не сповнив сподівань. Ця програмова господарська ізоляція у великій мірі спричинила трагічне поглиблення світової кризи після війни. Не підлягає сумніву, що вихід із цієї сучасної скрути є можливим єдино шляхом відновлення світової економічної політики між усіма країнами та народами. Регіоналізм у світовій економіці, що останніми часами набуває впливу в міжнародних взаєминах, може бути тим мостом, по якому зубожене теперішнє людство вийде із сутичок національної автаркії на шлях міжнародної співпраці й порозуміння. Взагалі без шанування засади взаємин та господарської взаємозалежности всіх народів неможливим є переведення політичної націократії.
Не слід забувати, що шлях до націократії зовсім не піде напростень, але навпаки, що він буде дуже плутаним і тяжким. Двобій між нацією й державою буде дуже безоглядним, заки держава пристосовується до нової системи націократії, цебто поки кожен нарід, національно усвідомлений, здійснить і забезпечить своє по-літичне самовизначення. На цьому шляху до націократії неминучі, ще криваві війни та революції. Бо людство, на жаль, ніколи й ніде не навчилося нічому з досвіду минулого всупереч відомому античному твердженню, що "історія є учителькою народів". Історичні факти доводять ясно, що навіть світові культури, як французька чи англійська, не в стані були цілковито засимілювати недержавні іі поневолені народи, як бретонці, флямандці, кімри. Острів лужицьких сербів і після соток років не потонув у німецькому морі. Проте панівні народи продовжують свою сизифову працю, марно намагаючись засимілювати та зденаціоналізувати іншонаціональні елементи, перебуваючи під їх політичною гегемонією. До них можна застосувати речення Ніцше: "Може, ще десь існують народи і стада, але не в нас, мої брати! Тут є лише держави! Що це таке? Держава—це найхолодніша серед холодних потвор. Холодно вона бре-ше також; і ця брехня вилазить з її пащі! Я — держава, я — нарід!" Націократія буде запереченням цієї традиційної брехні та виправ-лення її в цьому сенсі, що замість твердження — "я — держава, я — нарід", гаслом її буде: "Я — нація, я — держава".
Заведення націократії вимагатиме попередньо духовного й морального переродження людства та народів. Треба буде зрезигнувати з культу абсолютної державної суверенности та примиритися з голою дійсністю, що право на самовизначення мають усі національно усвідомлені народи без будь-якого винятку. Треба буде обмежити "святий егоїзм" народів; речево проаналізувати й скритикувати їхні» національний месіянізм, цебто віру в якесь спеціяльне призначенн та нарцисизм, тобто романтичне їх самозакохання. Доведеться зрек-тися мрії про світову гегемонію тієї чи іншої панівної нації. Відкинувши забобон про "інферіорність" одних та суперечність других народів або рас. Слід буде усвідомити собі, що кожна нація або раса у відповідному для себе природному й суспільному оточенні може розвинутися у гарну квітку людства.
Сучасна паннаціоналістична психоза згодом мине так само, як минув релігійний фанатизм, що на початку нової доби руйнував Европу кривавими війнами та вкривав ватрами живими палених "єретиків". Коли ми сьогодні перечитуємо чорну хроніку цих страшних подій, нам тяжко не раз зрозуміти, через що та або інша віра могла викликувати у тодішніх людей такі кровожадні інстинкти та лютий фанатизм. Так само наші внуки з жахом читатимуть історію кривавих подій, заподіяних сучасним паннаціоналізмом. Релігійна толеранція є сьогодні політичною аксіомою серед культурних народів. Для наших нащадків такою самою аксіомою буде національна холеранція.
Від войовничого паннаціоналізму через конструктивний і творчий націоналізм веде шлях до націократії. Хоре сучасне людство прокинеться із своєї післявоєнної психози, щоб у відворотному напрямі пройти відому тріяду Грільпарцера "від звірячости, через націоналізм до людяности". Бо у своїй істоті націократія — це визвольні, незалежні народи, добровільно об'єднані у континентальні та світові спілки, з одного боку, й відновлене організоване людство — з другого. Щойно в добі націократії відроджені народи здивують світ наймогутнішим своїм твором — "IX симфонією" людської історії.
25 II 1937
НАВЧАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ