Тема № 7-8 Питання держави та бездержавності в концепціях громадівського соціалізму (4 часа)

План

1. Суспільно-політична думка в Україні у другій половині ХІХ ст.

2. М.Драгоманов як засновник ліберальних поглядів в Україні. ("Проект оснований устава украинского общества").

3. Суспільно-політична думка С. Подолинського (зб. "Громада", "Спогади").

4. Погляди І. Франка на суспільство та державу. ("Програма Галицьких націоналістів", "Поза межами можливого", "Свобода і автономія").

Джерела і література

Джерела:

1. Історія держави і права України. Хрестоматія / За ред. О.О.Шевченко. - К., 1996. – С. 10 - 18.

2. Драгоманов М. П. Проект основаній устава украинского общества “Вольный Союз” – “Вільна Спілка” / М. П. Драгоманов // У кн. : А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко “Історія української конституції”. – К. : Т-во “Знання України”

3. Франко І. Програма галицьких соціалістів / І. Франко // Зібр. тв.: у 50 т. – К., 1986. – Т. 45 – С. 448–464.

4. Франко І. Поза межами можливого. – Зібрання творів у п’ятдесяти томах . К., 1986, Т. 45 - С.276-285.

5. Франко І. Свобода і автономія. – Зібрання творів у п’ятдесяти томах . К., 1986, т.45. - С.439-447.

6. Подолинський С. Вибрані праці / упорядк. М. Кратко. – Луцьк, 2004

Література:

1. Кухта Б.Л. З історіі української політичної думки.-Київ, Основа, 1994. – 345 с.

2. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку.– К.: Стилос, 2001. – 585 с.

3. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. Горбатенко; За ред. Ю. Шемшученка, В. Бабкіна, В. Горбатенка – К.: Генеза, 2004. – 736 с.

4. Рудич Ф.М.Політологія. Курс лекцій. Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів освіти. – К.: Ін-т держави і права ім.В.М.Корецького НАН України – 2000. – 200 с.

5. Себайн Джордж Г., Торсен Томас Л., Історія політичної думки / Пер. з англ. – К.: Основи, 1997. – 409 с.

6. Салтовский О.І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки. – К.: Вид-во ПАРАПАН, 2002.– 336 с.

7. Шляхтун П.П. Політологія (Теорія та історія політичної науки): Підручник. – К., 2002. – 576 с.

8. Катренко А.М., Беззуб Ю.В. Український національний рух XIX століття (По сторінках праць Михайла Драгоманова): Навч. посібник. — К., 1997.-51с.

МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ

Після скасування кріпацтва та здійснення Олександром II деяких інших соціально-політичних реформ народницька інтелігенція дістала ширші можливості для розгортання просвітницької роботи в масах. За прикладом громадівців Петербурга в багатьох містах України під тією ж назвою починають виникати самодіяльні напівлегальні або легальні організації української ліберально-демократичної інтелігенції.

Одна з перших громад в Україні виникає в стінах Київського університету в результаті трансформації гуртка так званих "хлопоманів" наприкінці 1860-початку 1861 рр. На чолі організації став видатний український історик В. Антонович. До її складу також входили викладачі та студенти університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та інші. За прикладом Києва громади почали утворюватись і в інших містах та містечках України. Певних політичних програм громади, як правило, не мали, об’єднуючи людей, що були зорієнтовані переважно на проведення культурно-освітніх заходів і не бажали конфлікту з владою. Спільним для всіх членів громад була любов до України та її народу, що закріпило за цим рухом назву українофільства.У цей критичний для майбутнього України період на авансцені українського суспільного життя з’являється особистість, що вирішила знайти відповідь на історичний виклик загрози чергового розколу нації, втрати для української справи цілого покоління. Цією людиною був Михайло Драгоманов. Ліберальна ідея М. Драгоманова базується на переконанні, що основною одиницею суспільства є особа, добробут і щастя якої є вищим критерієм суспільного розвитку. Воля є явищем природно притаманним людству, а насильство, нерівність виникають лише на певному етапі історичного розвитку. Політична історія, на думку Драгоманова колоообіг трьох основних форм державного правління – аристократії, монархії та демократії. З появою держави люди втрачають первинну свободу, прагнуть її повернути і на певний час повертають, встановлюючи демократичне правління, але потім втрачають знову. М. Драгоманов вважає, що причиною постійної втрати народом свободі є хибність її відновлення шляхом зміни форми державного правління. Держава за своєю суттю є інституція, що обмежує права особистості. Тому замість ідеї народоправства (демократії) вчений висовує ідею “без начальства”. Соціальним ідеалом Драгоманова був ідеал Прудона: федерація вільних спілок, вільних ідей. Будучи принциповим противником держави, як механізму обмеження особистості, М.Драгоманов вважав, що завданням прогресивного політичного діяча є боротьба не проти держави, а за вплив на державу, за те, щоб за допомогою держави, яку певним чином треба реорганізувати, досягти мінімізації її ролі в суспільному житті та максимізації свободи особистості. На політичні погляди Драгоманова мала великий вплив позитивістська філософія, тому йому був властивий прагматизм. Велику увагу вчений приділяв не тільки проголошенню ідеалів, але й створенню практичної програми дій, спрямованих на його реалізацію. Свою історичну місію Драгоманов вбачав в розробленні політичної програми не лише України або Росії, мова йшла про людство в цілому. Стратегічна мета людства – створення умов для вільної самореалізації особистості. Громада на думку Драгоманова, не просто об’єднання людей, це об’єднання вільних особистостей (“Переднє слово до “Громади” – Програма діяльності Женевського гуртка). Головною відмінністю громади від держави є те, що вона добровільно об’єднує вільних людей і відносини між ними регулюються переважно засобами морального впливу. Лише переконання, апеляція до розуму і совісті є допустимими засобами нав’язування колективної волі особистості. Істотною рисою політичних поглядів Драгоманова був федералізм. Федералізм у нього виступає не тільки формою територіального устрою, але й способом взаємозв’язку суб’єктів політичної дії – індивідів, їх об’єднань, сутність якого полягає в рівноправстві. У Драгоманова федералізм має два суспільно-історичні аспекти – федерація вільних громад (так званий громадівський соціалізм) і федерація вільних земств і країн як засіб демократичних перетворень. Частиною ідеї федералізму була побудова держави “знизу – до гори” на ґрунті асоціацій громад. Головною особливістю сучасного етапу історії вчений вважав пошук нових, демократичних форм об’єднання. Українці давно втратили державність, а разом і власні експлуататорські класи, що робить їх надзвичайно сприятливими до ідей федералізму і громадівського соціалізму. “Ми думаємо, що наша Україна, котра не має ні свого попівства, ні папства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне від природи мужицтво, - залюбки прийме ідею про безначальні і товариські порядки, через це на Україні варто працювати громадівцям, а найбільш тим, що зросли в Україні.” Драгоманов виступав проти національного самозвеличення (“Неправда – не просвіта”). Ворогами українців є не поляки, росіяни або інші народи, а державно-бюрократичний апарат імперії, власники великих маєтків, фабрик і заводів, що пригноблюють усіх трудящих.

Не сприймав Драгоманов і ідею “єдиного руського народу”. Перебування України складі Російської імперії він визначав як “пропащій час”, а не залучення до здобутків світової цивілізації. “Космополітизм у цілях, націоналізм у формах і способах”.

Драгоманов розрізняє націоналізм націй пригноблених та пануючих. Висновок про домінування загальнолюдських інтересів над національними. “Сама по собі думка про національність не може довести людей до волі та правди і навіть не може дати ради для впорядкування державних справ. Треба шукати всесвітньої правди, яка б була спільна всім національностям”. На прикладах розвитку інших держав Драгоманов доводив, що народ може не мати власної унітарної мононаціональної держави, але вільно розвиватись за умови забезпечення прав особи, і прав народу як етносу”. До того ж українська національна держава не була для Драгоманова абсолютною ідеєю через переконання, що епоха державної організації між людських відносин закінчується.

Система політичного реформування, запропонована Драгомановим найповніше викладена і обґрунтована у творах “Историческая Польша и великорусская демократия” та в конституційному проекті – Вільний Союз – вільна Спілка”, “Опыт украинской политико-социальной программы”.

Ідея перша. Використання конституціоналізму як універсального досягнення політичної свободи. Оригінальність драгоманівського тлумачення конституціоналізму полягає в доповненні його поняттям “політична свобода”, яку він сприймав як співпрацю особистості та суспільства, народне представництво в центрі та самоврядування на місцях.

Ідея друга. Політична децентралізація й широке місцеве самоврядування як засіб подолання конфлікту між державою і суспільством. Гарантією політичної свободи може бути лише одночасне послаблення централізованої державної влади та ліквідація централізованого бюрократичного апарату. Замість централізму – громадсько-територіальне управління знизу – вгору.

Ідея третя – ведення національно-визвольної боротьби лише мирними політичними та просвітницькими засобами. Створення не національної, а політичної федерації на зразок Швейцарії.

Ідеї М. Драгоманова значною частиною українського національно-свідомого суспільства, при всій їх науковій обгрунтованості та красномовйому переконливому викладі, сприймались як занадто радикальні. І це сприйняття дещо суперечило прагненню самого вченого ставити реальні політичні цілі. Радикалізація поглядів М. Драгоманова значною мірою зумовлювалась "натиском" його молодших соратників, таких як С. Подолинський, О. Терлецький, М. Павлик, та загальним наростанням радикальних і, навіть екстремістських, настроїв в російському революційному русі та серед української молоді, що прилучалась до нього. На більш радикальних позиціях, ніж М. Драгоманов, у питанні побудови нового суспільства стояв громадівець Сергій Подолинський. На формування його політичних поглядів значний вплив справив гурток, очолюваний перекладачем першого тому «Капіталу» К. Маркса М. Зібером. У подальшому, перебуваючи за кордоном, С Подолинський особисто знайомиться з К. Марксом і Ф. Енгельсом, однак марксистом не стає, вважаючи їх учення непридатним для умов Росії. Критикуючи самодержавство в Росії, С Подолинський ставив за мету довести необхідність знищення його революційним шляхом, завоювання трудящими політичної влади та утворення соціалістичної республіки. Виникнення держави він вважав історично прогресивним явищем і доводив, що подальший її розвиток ішов шляхом поглиблення майнової нерівності та посилення панування одного класу над іншим. У майбутньому суспільстві мала бути забезпечена рівність не лише політична, а й економічна. Ідея соціально-політичної рівності є центральною у політичних поглядах С. Подолинського. Формально зафіксовані в політико-правових документах буржуазних держав свободу і рівність він вважав неістинними, тому що реально народні маси позбавлені свободи. Складена ним програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних та економічних прав, свободи слова і совісті, рівних можливостей для всебічного культурного розвитку. Основним осередком соціалістичного суспільства, за С. Подолинським, має стати громада. Вона виступатиме основою для ведення господарства та органом політичного самоврядування, поєднуватиме в собі законодавчу, виконавчу й судову владу. Формою політичного устрою громадівського соціалізму буде народна федерація громад, заснована на повному політичному рівноправ'ї кожної громади й повному внутрішньому самоврядуванні. За проектом С. Подолинського Україна майбутнього має бути спочатку федеративною демократичною республікою добровільно об'єднаних громад, а потому стати членом всенародного вільного союзу — міжнародної федерації.На відміну від М. Драгоманова, котрий виступав за еволюційний шлях переходу до соціалізму, С Подолинський засобом цього переходу вважав революцію у формі збройного повстання: в Західній Європі — пролетаріату за підтримки селянства, а в Східній — селянства за підтримки найбіднішого міського населення. Тобто, суспільно-політичним ідеалом С. Подолинського був громадівський соціалізм — суспільство, в якому народ сам управлятиме й керуватиме всіма економічними, політичними та культурними процесами.

Одним із організаторів Русько-української радикальної партії був видатний український поет, письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч Іван Франко (1856-1916). Він брав участь у виданні її друкованих органів, видавав журнал «Житє і слово». За політичну діяльність переслідувався австрійською владою. Є автором близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць. Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму. Світогляд поета формувався в умовах загострення боротьби трудящого селянства й робітництва Західної України проти соціального гніту.Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов'язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства. Всі експлуататорські держави були і є відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові й панує над ним. Буржуазна держава також не є винятком. Характерними її рисами є наявність міцної армії як опори існуючого політичного ладу, бюрократичного апарату, посилення виконавчої влади і зниження ролі представницьких органів. У такій державі відбувається концентрація багатства в руках нечисленної пануючої верхівки, тоді як мільйони трудівників не можуть задовольнити свої елементарні життєві потреби. Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих фактично безправними. Слід розрізняти формальну і реальну рівність, бо юридична рівність, що не спирається на економічну та освітню рівність, залишається на папері, а в повсякденному житті вона для нижчих верств нездійсненна.Ці погляди І. Франка на державу визначили і його негативне ставлення до марксистської ідеї держави диктатури пролетаріату. Така держава також матиме чиновницько-адміністративний апарат, який стоятиме над народом, і соціальна нерівність не буде подолана. У зв'язку з цим соціалістичне суспільство І. Франко уявляв як співдружність людей праці, засновану на господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній з державою. Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску та управління зверху, держави як органу примусу. Народ знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам здобуває освіту й захищається. У майбутньому суспільстві утвердиться справжнє народовладдя. Головними осередками влади народу будуть громади, що виконуватимуть усі функції управління суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував необхідності і представницької демократії. Органи представницької демократії утворюються на рівні вільного союзу громад, представники яких формують єдиний представницький орган для вирішення важливих питань — зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін.Щодо шляхів і засобів переходу до соціалізму І. Франко висловлював різні думки. В одних працях він обстоював правомірність застосування трудящими радикальних засобів для звільнення від експлуатації і здобуття свободи, в інших — схилявся до мирних форм політичної боротьби. Рушійною силою цієї боротьби визнавалися не тільки пролетаріат, а й інші категорії трудівників. І. Франко не поділяв марксистської ідеї про історичну місію пролетаріату, за якою йому належить очолити боротьбу за соціалізм усіх трудящих. Він говорив про «робітництво», під яким розумів усіх, хто працює, — робітників, дрібних селян, ремісників, інтелігенцію. На відміну від марксизму І. Франко прагнув до того, шоб його соціалізм спирався на загальнолюдські, а не на суто класові цінності. Це мав би бути самоврядний, недержавний соціалізм.Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки. І.Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціально звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації. І. Франко обстоював ідею федерації політично рівноправних народів з демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному територіальному об'єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі.Відстоюючи федералізм, І. Франко водночас виступав як проти космополітизму М. Драгоманова, так і проти інтернаціоналізму марксизму. У працях останніх років він різко критикував тих діячів, для яких загальноєвропейські ідеали соціальної рівності заслонили ідеал національної самостійності, та тих, хто за гаслами інтернаціоналізму приховує нелюбов до власного народу.Хоча І. Франко багато в чому поділяв марксистські погляди на проблеми суспільного розвитку, він виступав проти абсолютизації марксистського вчення, закликав сприймати його як продукт певної епохи, а не як керівництво до дії на всі часи.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Громади — напівлегальні організації української інтелігенції культурницького і суспільно-політичного спрямування, що діяли у ІІ пол. ХІХ — на початку ХХ ст., не мали усталених програм і не були чіткими організаційними структурами, а лише згуртовували найактивнішу національно свідому інтелігенцію і студентство.

Панславізм — політично-ідеологічна доктрина, в основу якої покладена ідея політичного об’єднання всіх слов’ян у формі федерації.

Приписні селяни — група державних селян у Російській імперії XVIII—І пол. ХІХ ст., які, залишаючись власністю держави, були приписані урядом до державних та приватних промислових підприємств, на яких працювали замість сплати феодальних повинностей.

Хлопомани — кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху ІІ пол. ХІХ ст. Зароджувалося як рух за розвиток української мови. Сам термін означав бажання зблизитися з простим людом-хлопами.

ІМЕННИЙ СЛОВНИК-ДОВІДНИК

Драгоманов Михайло Петрович (1841 - 1895) - публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Один з організаторів "Старої громади" у Києві. З 1870 р.– доцент Київського університету. Після звільнення за політичну неблагонадійність у 1876 р. емігрував до Швейцарії, де створив своєрідний осередок української політичної еміграції. У 1889–1895 рр.– професор Софійського університету.

Подолинський Сергій Андрійович (31.07.1850 – 12.07.1891) - український громадсько-політичний діяч, вчений, публіцист

Народився С.А. Подолинський 31 липня 1850 р. у с. Ярославці (тепер Шполянського району) в родині поміщиків. У 1871 р. закінчив природничий факультет Київського університету й після захисту дисертації здобув ступінь кандидата природничих наук. Дещо пізніше, склавши іспити на медичному факультеті цього самого університету, отримав диплом лікаря. У листопаді 1871 р. виїхав за кордон. Навчався в Парижі, Лондоні, Цюріху, Відні, Бреславі.

Перебуваючи за кордоном, разом з П. Лавровим брав активну участь в організації журналу «Вперед!», зблизився з представниками міжнародного соціалістичного руху, прогресивною українською інтелігенцією. Переважна більшість суспільствознавчих праць С. Подолинського присвячена історії, теорії і практиці соціалістичного руху в Європі. Серед них: «Про бідність», «Про те, як наша земля стала не наша», «Ремесла й фабрики на Україні», «Нігілізм в Росії» та ін. Найвидатнішим досягненням С. Подолинського було його еколого-економічне відкриття, опубліковане у 1880 році під назвою «Праця людини та її відношення до розподілу енергії».

Праці С. Подолинського сприяли творчому зростанню багатьох видатних діячів української культури, зокрема І. Франка, академіка В. Вернадського.

Напружена праця, смерть дітей, матеріальні нестатки призвели у 1882 р. до тяжкої хвороби вченого. Помер С.А. Подолинський 12 липня 1891 р. у Києві.

У центрі С. Ярославки у 1975 році зведено величну гранітну стелу у вигляді розкритої книги – пам’ятник видатному землякові. У селі є музейна кімната вченого, його ім’я присвоєно місцевій школі, а також одній із вулиць в м. Черкаси.

Франко Іван Якович (27.12.1856 - 28.5.1916) - Письменник, учений, громадський діяч. Народився в с. Нагуєвичі поблизу Дрогобича на Львівщині в родині селянина-коваля. В 1875 р. закінчив дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. З 1894 р. очолював філологічну секцію, а з 1898 — також етнографічну комісію Наукового товариства ім. Шевченка, редагував "Літературно-науковий вісник". Стояв у витоків Української радикальної партії. Іван Франко є поетом-новатором. Почав друкуватися з середини 70-х років (збірка "З вершин і низин", поеми "Смерть Каїна", "Похорон", "Іван Вишенський" та ін.). Проза Ф. налічує понад 100 творів малої форми та 9 повістей і романів, зокрема "Борислав сміється", "Захар Беркут". Перу митця належать драми "Сон князя Святослава", "Учитель", "Кам'яна душа" й найвидатніша — "Украдене щастя". Серед численних наукових праць — 5-томове видання "Апокрифів і легенд з українських рукописів" (1896-1910).

ВИТЯГИ 3 ДЖЕРЕЛ

Михайло Драгоманов