Віза київського генерал-губернатора і.Васильчикова на статтю п. Чубинського, в.Антоновича та і.Житецького про погляди хлопомаиів (1860 р.)
«Коли дивитися на цих осіб як на фундаторів Громади, що її справжня мета і напрямок абсолютно невідомі урядові; коли звернути увагу на те, що члени цієї Громади без дозволу влади взяли на себе, не знати з яких мотивів, освіту простого народу, і незважаючи на усі обвинувачення та нарікання з боку суспільства, провадять справу й далі; коли, нарешті, мати на увазі, що вони склали Громаду в державі, що за її законами ніяке товариство, навіть не заборонене від уряду, не може установитися без дозволу і без відома відповідної влади, то за такими причинами незручно дозволяти до друку статтю «Общественные вопросы». Проте, з другого боку, через те, що особи, які підписали статтю оголосивши свої прізвища, викликають своїх обвинувателів виявити їх неблагонадійні прямування шляхом друкованого слова і розв'язати змагання прилюдним обговоренням, то було б корисно цю заяву надрукувати, бо літературна полеміка мусить допомогти урядові в цій справі виявити мету і з'ясувати дух і напрямок тих осіб, що підписали статтю. Окрім того, голосна заява цих людей про їх погляди і завдання діяльності повинна зупинити їх перед неблагонадійними вчинками через те, що на них звернута буде увага їх супротивників, яких прилюдно покликано на суд громадянства».
Антонович в.Б. Про казацькі часи на Україні. – к., 1991. – с. 17-21, 211-212.
НАВЧАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ
? Уважно ознайомтеся з уривками з творів В.Антоновича й з'ясуйте сутність поглядів автора. Для цього заповніть структурно-логічну схему.
? Розкрийте сутність поглядів В.Антоновича та його однодумців.
Тема № 11-12 Розвиток консервативно-монархічних ідей в політичній думці України (4 години) План
Теоретичні засади консервативної концепції формування та розвитку української держави. Поняття територіального патріотизму.
В. Липинський про роль політичної культури в процесі державотворення.
Розвиток консервативних політичних поглядів С. Томашівським та В. Кучабським.
Джерела
і література
Джерела
Історія держави і права України. Хрестоматія / За ред. О.О.Шевченко. - К., 1996. – С. 10 - 18.
Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — 240 с
Література:
Кухта Б.Л. З історіі української політичної думки.-Київ, Основа, 1994. – 345 с.
Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку.– К.: Стилос, 2001. – 585 с.
Лисяк – Рудницький І. В’ячеслав Липинський: державний діяч, історик і політичний мислитель // Лисяк–Рудницький І. Історичні есе. – т. 2. – К., 1994.)
Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. Горбатенко; За ред. Ю. Шемшученка, В. Бабкіна, В. Горбатенка – К.: Генеза, 2004. – 736 с.
Рудич Ф.М.Політологія. Курс лекцій. Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів освіти. – К.: Ін-т держави і права ім.В.М.Корецького НАН України – 2000. – 200 с.
Себайн Джордж Г., Торсен Томас Л., Історія політичної думки / Пер. з англ. – К.: Основи, 1997. – 409 с.
Салтовский О.І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки. – К.: Вид-во ПАРАПАН, 2002.– 336 с.
Шляхтун П.П. Політологія (Теорія та історія політичної науки): Підручник. – К., 2002. – 576 с.
МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ
Найважливішим представником політичної думки України ХХ ст.. був В. Липинський, найголовнішим твором якого справедливо вважають “Листи до братів – хліборобів”. Центральною темою цього твору, як і усієї творчості Липинського, є побудова української самостійної держави і організація її суспільства. Автор трактує державу як перманентну і абсолютну вартість та найвищу форму організації суспільства. Зазначаючи у вступному слові, що дух його книги – це “державництво і патріотизм”, він наголошує, що українська держава повинна бути національною. На підставі цієї тези він доходить висновку, що без держави немає нації, є лише народ в етнічному сенсі.
В.Липинський у своїй концепції української монархії обгрунтовував необхідність п’яти основних підвалин, на яких ця монархія має засновуватися: 1) аристократія 2) клясократія 3)територіальний патріотизм 4) український консерватизм 5) релігійний етос. Майбутня українська держава, за Липинським, це – незалежна монархія дідичного (спадкового) характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним “національним прапором”, найвищим символом держави. Навколо гетьмана об’єднається вся Україна і його існування дасть можливість співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. Без гетьмана, здатного примирити конфліктуючі політичні угруповання, кожне з них вважатиме, що володіє єдино вірним рішенням, “будуть боротися за владу і паплюжити одне одного, як це завжди бувало”. Поза тим усім керувати має національна аристократія, під якою Липинський розуміє найкращих людей нації, без огляду на їхнє походження і стан: “Найкращих на підставі факту, що вони стоять на чолі організованих (політичних, культурних, економічних) установ нації, що їм належить влада, і що нема серед кандидуючих до влади інших активних сил нації – такої, що була б від них краща та сильніша і тому могла сю пануючу аристократію усунути. Се активно – правляча й організуюча меншість в нації”.
Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Така форма державного керівництва, на його думку, докорінно різниться від московської централізації, яка ще з часів Івана Грозного спирається на нічим не обмежану владу монарха і терор, а також від польської демократії, де король цілком залежний від шляхти.
У “Листах до братів – хліборобів” Липинський визначає три основні ідеї і три методи організації для розв’язання проблем українського державного будівництва: 1) демократія з республікою 2) охлократія з диктатурою 3) клясократія з правовою – “законом обмежаною і законом обмежуючою”- монархією. Класифікація спирається на типи стосунків між “провідною верствою” і “народом”. З теоретичної точки зору усі три типи цілком рівноправні, проте Липинський не приховує, що його особисті симпатії лежать на боці клясократії. Для правильного розуміння концепції Липинського необхідно мати на увазі, що його термінологія не завжди збігається із загальноприйнятою. Наприклад, Англію звичайно розглядають як демократичну країну, але у Липинського вона служить за зразок клясократії. Під поняттям “кляси” він розумів всіх, що об’єднані виконанням однієї спільної функції, без уваги на ієрархічний щабель, який вони займають. Наприклад, до “промислової кляси” належать однаково робітники, технічний персонал і “капітани індустрії”.
Устрій клясократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між консерватизмом і прогресом. В цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної і політичної самодіяльності. Але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство класово диференційоване, при цьому органи класового самоврядування користуються автономією у своїх власних сферах; зверхні групи всіх класів входять до загальнонаціональної провідної верстви. Основний стрижень провідної верстви становлять люди породи “войовників – продуцентів”. У минулому це були хлібороби (як зразок – українське козацтво), але у модерних умовах цю функцію може виконувати робітничо – індустріальна аристократія. Липинський окреслює три провідні верстви, кожна з яких грає відведену роль: еліти (за термінологією Липинського – правляча верства, провідна верства, національна аристократія), продуценти, інтелігенція. Найважливішу роль має еліта, оскільки саме вона є провідником і організатором нації. Кожна верства має власну еліту, яка функціонує згідно з динамічним принципом постійного поповнення і циркуляції. Продуценти (робітники, хлібороби, буржуазія) є верствою, що виробляє матеріальні блага і становить основу суспільства. Найважливішу роль тут мають хлібороби, бо вони пов’язані з землею і територією, на котрій живуть і працюють, а тому є найстабільнішою, отже – найкориснішою верствою суспільства. Саме тому Липинський адресує свій твір їм. Зрештою функція інтелігенції – посередництво між усіма суспільними групами завдяки культурницькій і інтелектуальній праці. Клясократія допускає свободу критики і опозицію, навіть вимагає її. Але наявність опозиції не призводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамках традиційного правопорядку. Найздібніші вихідці з соціальних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне омоложення. Клясократії найбільш співзвучна спадкова й конституційна монархія, що символізує тяглість і надкласовий характер державної влади.
Щодо демократії, то її характеризує порушення рівноваги між владою і свободою на користь останньої. Необмежаний демократичний індивідуалізм підкопує суспільні опори дисципліни і правопорядку. Господарська і інтелектуальна самодіяльність набуває хаотичних форм. А державна влада стає знаряддям приватних інтересів. Влада фактично спочіває в руках багатіїв – плутократів, але вони залюбки використовують як ширми найманих професійних політиків з інтелігенції. Історичні приклади демократії в розумінні Липинського: атенська і римська республіки доби занепаду, Франція Третьої Республіки, польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина і українські відповідники. У вступі до своєї праці “Релігія і церква в історії України” В.Липинський зазанчає : “Я думаю, що влада народу мусить бути обмежана точно означеними правами монарха, персоніфікуючого собою цілу націю і цілу Державу – так само, як влада монарха мусить бути обмежана точно означеними політичними правами народу. Я не демократ тому, що люблю народ, але не живу з “народної любові”.
Під охлократією Липинський розумів такий суспільно – політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнорідних елементів в одній верстві, яка необмежано панує над громадянством. В минулому охлократична аристократія часто складалася з кочовиків, а в модерні часи – з декласованих, номадизуючих елементів, що постають на соціальних периферіях індустріальної цивілізації. Охлократична провідна верства зорганізована як монолітній військово - бюрократичний “орден”, “преторіанська гвардія”, “яничари” або як новітня “монопартія”, систему очолює деспотичний монарх – самодержець або вождь – диктатор. Липинський зараховує до охлократичного типу старі східні деспотії, європейський “освічений абсолютизм” XVIII ст., революційні диктатури у Франції, всі режими цезаристично – бонапартистського характеру і модерний фашизм та більшовизм.
Ці три типи чергуються з певною послідовністю: ослаблена надмірним розвитком матеріального добробуту, клясократія вироджується в демократію, а її гробокопом стає охлократія, у боротьбі з якою наново гуртується клясократія.
Вузловим пунктом своєї української політичної програми Липинський зробив поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні організаційні слабкості українства.
Українську націю можна найкраще об’єднати на грунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціального статусу, віросповідання, соціально – культурного рівня. Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх громадян. Почуття любові до рідного краю – української землі як органічної цілісності є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв’язку людей, що зветься нацією. Заклики ж до соціально – класової або національної диференціації – явище вкрай руйнівницьке, що призведе лише до взаємної ненависті і зрештою впаде божою карою на самих українців, “нищачи будь – які державницькі торення і намагання українського народу”. Територіальний чинник грає в аристократії значно більшу роль, ніж національний. З цього державного чинника Липинський виводить і поняття патріотизму як “свідомості своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців”. Липинський зауважує, що брак територіального патріотизму, який торкається також і чуженаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди був деструктивним чинником українського державотворення: “Патріотів українських і українського патіротизму історія наша з винятком одиниць і епізодів не знає”. З визначення територіального патріотизму він виводить своє розуміння української нації: “Українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з різних її племен, рас і вір постала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалеження української колонії приносить все найкраще, що є в ньому: в тій культурі, з якої він до україснтва прийшов”. І далі: “Нація – це реалізація хотіння бути нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї – нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави.”
Близькою до політичних поглядів В. Липинського була консервативна концепція українського державотворення відомого галицького історика Стефана Томашівського (1875-1930), викладена ним, зокрема, у працях "Українська історія", "Під колесами історії" (1925), "Про історію, героїв і Політику" (1929).
Державницька концепція С. Томашівського грунтується ни ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні. Якщо М. Грушевський витоки української державності вбачав у Київській Русі, В. Липинський - у козацько-шляхетській державі Б. Хмельницького, то С. Томашівський відносив їх до Галицько-Волинської держави XIII-XIV ст. Основними чинниками, на яких базується його концепція, є земля, нація і держава.
С. Томашівський вважав, шо про Україну як про певну цілісність упродовж усієї історії можна говорити тільки як про землю в географічному розумінні. Українська земля як чинник історії України - це історичний процес здобування українським народом землі. Другим важливим чинником історії українського державотворення є процес формування української нації, в якому поєднані дві протилежні тенденції - консолідуюча і роз'єднуюча. Третім чинником державотворення є перетворення української народності в націю і становлення першої української національної держави - Галицько-Волинського князівства, що утворилося після остаточного розпаду Київської держави та об'єднало вже тільки суто українські землі. Значення Галицько-Волинської держави полягає, зокрема, в тому, що вона зберегла Україну від поневолення та асиміляції як з боку Польщі, так і з боку Московщини. Розірвавши династичні й церковно-політичні зв'язки з Московщиною, Галицько-Волинська держава відкрила українській народності можливість формувати власну національну культурну й політичну індивідуальність, доступ західноєвропейської культури на українські землі. Саме завдяки цій державі утворюється сучасна національна, політична, культурна і мовна самостійність України серед слов'ян.
Становленню сучасної самостійної української держави, на думку С. Томашівського, мають сприяти територіальний патріотизм і національна ідея. Територіальний патріотизм має слугувати приєднанню польського населення Галичини до спільних з українцями політичних цілей. Відсутність об'єднуючої національної ідеї була однією з важливих причин втрати Україною державності. Державність - це та форма, в якій національні сили можуть найкраще розвинутися. Якщо ця форма є недосяжною, то необхідно спрямувати всі зусилля на формування національної ідеї, яка містила б такі економічні, соціальні, культурні й моральні цінності, котрі дали б можливість утворити незалежну державу.
С. Томашівський доводив, що традиції українського народу, наявність внутрішніх розбіжностей між провідниками та станами українського суспільства зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління як такої, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку. Однією з основних причин поразки української інтелігенції у її прагненні у 1917-1920 рр. збудувати свою державу С. Томашівський вважав орієнтацію на демократію і республіку, яких, на його думку, ніколи не знав український народ. С. Томашівський не ототожнював демократію лише з республікою. На його думку, монархія, якщо вона не є абсолютною, також сумісна з демократією. Не заперечував він і прийнятність для України республіканського ладу. Коли республіканська форма правління утвердиться шляхом еволюції з традиційної монархічної - гетьманської - форми, вона може бути прийнятною для України. Головне, щоб зміна форм правління відбувалася еволюційним шляхом.
С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава повинна формуватися на основі політичної автономії західноукраїнських земель, мати власне законодавство, адміністрацію, армію, систему освіти. Автономія має спиратися на традиції Галицьке-Волинського князівства, а також політичний досвід Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.
Важливу роль в українському державотворенні С. Томашівський відводить уніатській церкві. Історію церкви в Україні він розглядає у контексті відносин між римською та візантійською церквами, доводячи, що церковна унія 1596 р. - це не випадковість в українській історії, а закономірне явище. Тривку форму національної держави дала тільки унія, ідея якої нерозривно пов'язана з напрямом і духом усієї української історії. А тому уніатська церква має відігравати важливу роль у розбудові української держави і впливати на форму державного правління.
Таким чином, у державотворчій концепції С. Томашівського українська державність виступає у формі клерикальної монархії. Історичні дослідження вченого, як і творчість М. Грушевського та В. Липинського, є класичним прикладом державницького пояснення історії українського народу.В.Кучабський (основні праці - "Більшовизм і сучасне завдання українського заходу", 1925; "Україна і Польща", 1933) назвав свою концепцію "позитивним мілітаризмом"; вона була пройнята вірою в те, що провідну роль у заснуванні монархічної держави мають відігравати люди військового духу та організації.
Програма В.Кучабського містила в собі такі вимоги: подолання анархізму української еліти та її підпорядкування державним інтересам; підвищення освітнього рівня, насамперед молоді, відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової еліти з представників різних верств суспільства; усунення декласованої інтелігенції від проводу в національному русі. Особлива надія на відродження української державності покладалася на "український П´ємонт" - Галичину, яка зможе організувати решту України на визвольну боротьбу.
Василь Кучабський народився у с. Волиця поблизу Пустомит на Львівщині. Освіту у 1905 – 1913 рр. здобув в Академічній гімназії у Львові, продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету. Захоплення військовим тренуванням привело юнака 1911 р. до “Пласту”, а з 1913 р. Василь стає актичним учасником січово – стрілецького руху в Галичині.
На початку першої світової війни Василь Кучабський вступив до Легіону Українських Січових стрільців. У 1915 – 1916 рр. під час кровопролитних боїв з російськими військами під Болеховом і під Стрипою він командував сотнею УСС. За хоробрість, виявлену у боях біля Семиківнців, нагороджений Військовим Хрестом Заслуги 3-го класу. Успішна військова служба поєднувалася із громадськими зацікавленнями. В.Кучабський проводив просвітницьку роботу серед стрілецтва, друкував статті і новели у часописі “Шлях”, брав участь у виданні стрілецького сатиричного часопису “Самохотник”. На початку вересня 1916 сотні В. Кучабського і А. Мельника відзначилися у боях під Лисонею неподалік Бережан.
Невдовзі військова фортуна відвернулася від австрійської армії. 21 вересня 1916 р. В.Кучабський потрапив у російський полон і був вивезений до табору для військовополонених біля Царицина (сучасний Волгоград, Росія). На початку січня 1918 р. у складі групи старшин він втік з табору і пробрався до Києва, де присвятив себе розвитку військових сил української держави. У січні 1918 р. В.Кучабський вступив до Куреня Січових Стрільців. У складі СС спочатку очолював запасну сотню, згодом – другий піхотний полк. Був членом старшинської ради СС.
У січні – лютому 1918 р. стрілецька сотня під командуванням Кучабського вела тяжкі оборонні бої на Подолі у Києві проти більшовицьких військ. У 1918 – 1919 рр. брав участь у боях проти Червоної Армії і Добровольчої Армії ген. Денікіна. У 1919 р. В. Кучабський змінив військову форму на вбрання дипломата, перебуваючи у складі української дипломатичої місії у Швеції. Після повернення на Україну брав участь у боях на українсько – польському фронті у Галичині. В кінці 1919 р. у складі стрілецьких частин був інтернований до Луцьку. З весни 1920 р. перебував у Чехословаччині, в Празі став одним із засновників Українську Військову Організацію.
У 1920 р. Василь Кучабський повернувся до Галичини. Після замаху у вересні 1921 р. С.Федака на Ю. Пілсудського та воєводу о. Грабського Кучабського тимчасово заарештовано і на деякий час ув’язнено. Після звільнення громадський діяч жив у Львові. У 1923-24 рр. співредактор першого націоналістичного журналу “Заграва” (головний редактор – Д.Донцов).
У грудні 1922 р. Василь Кучабський разом з Є.Коновальцем виїхав до Німеччини. Тут він продовжив навчання, вступивши на філософський факультет (відділення історії та державознавства) Берлінського університету. У 1926 р. В.Кучабський здобув ступінь доктора філософії, а з 1934 по 1939 рр. викладав історію та літературу в гімназії м. Кіль.
На еміграції Василь Кучабський присвятив себе науково – публіцистичній діяльності. Він був активним співробітником Українського Наукового Інституту в Берліні, багато друкувався в українських виданнях: “Літопис Червоної Калини”, “Дзвони”, “Мета”, “Політика”, “Записки Українського Наукового Товариства в Берліні”, “Літопис політики, письменства і мистецтва” та інших.
У міжвоєнний період Василь Кучабський долучився до гетьманського руху, став членом “Братства українських класократів – монархістів – гетьманців”. Саме тоді остаточно оформлюється консервативна концепція вченого.
В роки гітлеровської окупації Польщі Василь Кучабський був директором краківської бібліотеки. У 1945 р. після вступу радянських військ на територію Польщі він зник без вісті, розділивши долю багатьох емігрантів, що потрапили до рук радянської влади. За деякими даними, долсдіник переїхав до Відня, де був заарештований НКВС і розстріляний у Львові.
Василь Кучабський є автором праць : “Січові Стрільці. Воєнно – історичний нарис” (1937), “Українська дипломатія та держави Антанти в 1919 р.” (1931), “Польська дипломатія і східно – галицька питання на Паризькій мирній конфренції в 1919 р.” (1931), “Україна і Польща” (1933), “Західна Україна в боротьбі з Польщею і більшовизмом в 1918 – 1923 рр.” (німецькою мовою, 1934), “Значення ідей В’ячеслава Липинського” (1935), “Симон Петлюра в світлі історії” (1936).
В. Потульницький виокремлює чотири ідейні впливи на формування світогляду Василя Кучабського як дослідника: 1) концепція його вчителя В. Липинського, зокрема, теорії аристократії, політичної культури, ірраціональних впливів, орієнтації на власні сили, концепції Томашівського щодо ролі національної ідеї у державному творенні; 2) політичні теорії іншого вчителя В.Кучабського Ф. Мейнеке, зокрема його концепція космополітизму та національної держави, ідеї незалежності та суверенності держави як втілення найвищих етичних цінностей; 3) ідеологічні впливи Стефан – Геогріївського гуртка, членом якого був В. Кучабський – ідеї неоромантичної філософії історії, прославлення німецької національної консервативної ідеології, які проповідували члени гуртка, віддзеркалено у роботах дослідника; 4) ідеї представників німецької геополітичної школи Ф. Рацеля (1844 – 1904) і Р. Челлена (1864 – 1922). Василь Кучабський називав свою концепцію “позитивним мілітаризмом”. Згідно їй, особливу роль в заснуванні монархічної держави покликана відіграти провідна верства суспільства – люди військового духу і організації. Він підкреслював важливе значення військових аспектів в державному будівництві і дотримувався мілітарної геополітичної орієнтації майбутнього державного будівництва на Україні.
На відміну від В. Липинського і С. Томашівського, які в своїх політичних концепціях спиралися на історичні дослідження монархічних традицій держави Б.Хмельницького та Галицько – Волинського князівства, Василь Кучабський в основу власних теоретичних побудов поклав історію української державності в 1917 – 1920 рр. За словами І.Лисяка-Рудницького, він не проминув ні світової війни, ні Паризької конференції, ні російської революції, вважаючи, що від них залежала доля України.
Значну увагу дослідник приділив аналізу державотворчих процесів на Західній Україні. ЗУНР, до складу якого входила лише Східна Галичина, була, за В.Кучабським, короткочасним державним утворенням. Місцева інтелігенція виявила себе нездатною до державотворення, попри монолітність і енергію, властиву населенню краю. Погоджуючись, що події в Галичині в 1917 – 1920 рр. виявили волю народу до національної державності, В. Кучабський водночас стверджує, що держави не творяться “демократичним бажанням народів, тільки величиною їх внутрішніх і зовнішніх державно-творчих сил у порівнянні до таких же сил сусідніх народів”.
Торкаючись питання про тогочасні державотворчі можливості армії, В. Кучабський доходить висновку, що тимчасові перемоги січових стрільців і галицької армії пояснювалися приватною ініціативою кілької офіцерів і сотен солдат за умов браку теоретичних здібностей і практичного досвіду у українського командування. Єдиною реальною силою і потенційним концентруючим центром державотворчих можливостей регіону дослідник вважав велике землевласництво, яке, попри спольщення, стояло в політичному і культурному відношенні вище за західноукраїнську інтелігенцію. Пропольські орієнтації і симпатії аристократії вчений не вважав перепоною для її участі в стіоренні української держави. Навпаки, тяжіння аристократії до Польщі В. Кучабський пояснював природній властивості еліти прагнути стати на чолі держави, а не миритися з підданством. При утворенні ж української держави ті ж імпульси, що відштовхували аристократію від українства, “сприяли б її політичному, а згодом і національному зукраїнщенню”.
Незважаючи на поміркованість, навіть жертовність західноукраїнського громадянства, неприйняття їм анархізму і радикалізму, яке могло стати основою для будівництва держави, слабкість “механічного” парламентаризму і низький рівень самосвідомості інтелігенції гальмували процес консолідації державотворчих сил ЗУНР і служили сприятливим грунтом для зрушення у двух фатальних напрямках – націоналізм і більшовизація.
Окремо дослідник розглядав розвій державотворчих змагань на Наддніпрянській Україні. Характеризуючи українську інтелігенцію, що творила основні кадри так званого свідомого українства, вчений зазначав, що в ролі будівничого української держави вона себе уявити не могла. Слова універсалу “від нині самі будемо творити наше життя” не відповідали реальним можливостям українства. Вони швидше означали гучне гасло, незвичайний порив ентузіазму української громадськості, яка на перших порах беззастережно визнавала Центральну Раду національним урядом . Творити своє життя власними силами, спираючись не лише на моральний авторитет, сформований мітинговими настроями, а й на авторитет державної влади - це був єдино правильний шлях для Центральної Ради.
Основними причинами поразки національної держави у формі народної республіки В.Кучабський вважав домінування у політичній думці України ідеї української автономії у складі демократичної Росії та ідеї соціалістичної революції. Саме завдяки домінуванню цих ідей у свідомості української народної інтелігенції, що виконувала роль політичного керівника у Центральній Раді, не вдалося організувати армію, державний апарат, провести соціально-економічні реформи, сконсолідувати соціальні верхи і соціальні низи навколо національної ідеї.
За оцінкою В.Кучабського, П.Скоропадський не був тим будівничим держави, який розумів та любив свій народ. Усі його помисли спрямовувалися не на творення великої нації, не на політичну і військову діяльність задля розбудови держави, а на закріплення особистої посади. Гетьманат не був міцною формою українського державного існування, він лише був ареною сутички двох протилежних сил - всеросійської реакції та східноукраїнської революційної демократії. Проміжні позиції займали надзвичайно слабкі консерватори, які мали українські переконання, і помірковані демократи. Вони чесно підтримували гетьманський лад і були готові заради нього йти на жертви, проте достатнім політичним впливом не володіли. Справжнім господарем ситуації в Україні було німецьке військове командування.
Проте, аналізуючи дії гетьманського уряду, дослідник знаходить ряд позитивних факторів. Саму його появу виправдала повна нездатність Центральної Ради створити демократичну українську державу, коли збереження старого, успадкованого від імперії ладу могло дати можливість вистояти у зовнішніх війнах. Доцільними В. Кучабський визнав заходи гетьманського уряду щодо концентрації основних зусиль на державних і військово – політичних питаннях, на противагу культурним і соціальним. Втім, усі позитивні заходи гетьманської влади підважувалися її серйозним внутрішнім протиріччям: контреволюційні сили, що переважали в ній, стояли на грунті відновлення всеросійської держави і свідомо саботували справу державної суверенності України
Василь кучабський так окреслює головну трагедію українських деожавних змагань: усі спроби створення української держави на Наддніпрянщині були приречені на поразку, оскільки контрреволюція володіла політичною культурою, вмінням організовувати, багатовіковим військовим і політичним досвідом при відсутності українського патріотизму, українська ж демократія була “вся наповнена патріотизмом”, але не мала політичної культури і мінімального досвіду. Як наслідок демократія, яка не уявляла іншої України, крім демократичної і соціалістичної, стала в опозицію до гетьмана. Головну провину В. Кучабський покладає на демократію, якій слід було, “маючи в своїх руках грунт народної стихії”, добитися розумного компромісу, а не сліпо жадати повної влади: “І тут замикається зачарований, безвихідний круг гетьманщини: без зукраїнщення державної машинерії гетьманщина не могла б мати за собою народу, народної стихії – а це зукраїнщення було навіть при найліпшій волі гетьманщини неможливе, бо демократичному українству просто не вистачало на це відповідно кваліфікованого, здатного загалу людей”.
Позитивною стороною монархічно –гетьманської держави В.Кучабський вважав її військові традиції, зокрема традиції її російського офіцерського корпусу, що на думку дослідника був носієм значного державнотворчого потенціалу. Ці міркування В. Кучабський висловлював, характерізуючи політику С. Петлюри. Він вважав, що Петлюра не був визначним політичним або військовим діячем, йому бракувало розуміння природи держави і духовної та інтелектуальної підготовки для служби державі. “Він уявляв собі армію виключно як механічне з’єднання сил, не розумів суті регулярної армії, як організму, просякнутого однією силою. Він не усвідомлював собі навіть, що військо надається тим більше до модерного державного будівництва, чим твердішою є його дисципліна, що в військових справах, що в військових справах, то й в добрім трактуванні цивільного населення, і чим сильніше є його почуття честі.”
Значне місце в науковій спадщині В.Кучабського посідає аналіз боротьби національно-патріотичних сил за українську державність у період Директорії. Дослідник зазначав, що саме в той час, коли у Львові спалахнула польсько-західноукраїнська війна, на сході України партії соціал-демократичної орієнтації при підтримці Січових стрільців вирішили повалити уряд П.Скоропадського. Найбільша суперечність цієї події полягала в тому, що в тріумфальному поході по Софіївській площі на честь перемоги Директорії крокували не тільки військові частини Української Народної Республіки, які у нерівній борні з честю захищали незалежну Україну, не тільки загони Січових стрільців, що виявили зразки соборницького лицарства, а й Таращанська дивізія - організоване втілення царголоти, що незабаром знов увійде в Київ, але вже під червоним прапором окупанта.
Політику Директорії Василь Кучабський розглядає як потану настроям селянства і робітництва, яке більше опікувалося соціальними питаннями, ніж долею самостійної української держави, звідси і уявлення її лідерів про майбутню Українську державу як про соціальну благодать. Деякий час авторитет Директорії тримався на тому, що вона очолювала боротьбу проти російської контрреволюції, але це тривало недовго. Директорія виявилася неспроможною управляти українським суспільством: не зуміла організувати ефективного державного апарату, не спинила отаманщину, не створила боєздатної армії, не розв'язала аграрного питання. Державна влада не мала твердої позиції щодо вирішення будь-яких внутрішніх і зовнішньополітичних проблем. Втративши соціальну базу, вона балансувала між селянськими масами, більшовиками й Антантою, використовуючи при цьому популістські гасла.
Внаслідок слабкості національно – політичного розвитку громадянства Наддніпрянщини, ані контреволюційні сили, що гуртувалися навколо гетьмана, ані ворожий їм демократичний табір, представлений Центральною Радою і Директорією, не мали у своїх власних організаціях компонентів, яких би вистачило для створення самостійної української держави. Через це крах усіх трьох спроб заснувати українську державу, на думку В. Кучабського, був історично закономірним. Єдиним позитивним наслідком катастрофи 1917 –1920 рр. для українців дослідник називає щасливу випадковість, яка відкинула Галичину до польської держави і захистила від безпосереднього нівелюючого впливу політику радянської Росії.
Політичний досвід та історичні традиції української державності 1917 –1920 рр. залишилися, за В. Кучабським, недооціненними і значною мірою недослідженими, хоча їх могло б вистачити аби виховати цілі покоління державно мислячих, творчих людей в Україні. Цей досвід залишився незалученим до політичної культури українського народу, а без цього, на думку дослідника, політичній культурі українців годі було сподіватися піднятися до рівня політично розвинених європейських націй.
Предметом особливо прискіпливого аналізу Василя Кучабського була більшовицька ідеологія та політична практика. Чимало полемічного запалу дослідник витратив на спростування недалекозорих оптимістичних уявлень про більшовицьку політику на Україні. Використання ідеї права націй на політичне самовизначення аж до відокремлення було зумовлено, на думку дослідника, намаганням більшовиків розширити соціальну базу партії й використати в боротьбі за владу національно-визвольні рухи. Він розглядав суспільно-політичний устрій радянської України в контексті більшовицьких намагань поневолити українську націю, втягнути її у московсько-монгольський світ. З цієї точки зору, поширення більшовизму серед українців В.Кучабський сприймав як етнічну русифікацію чи полонізацію.
Дослідник чітко визначив різницю між українським національно-державницьким і українським більшовицьким табором. Ця різниця полягала в тому, що перший табір орієнтувався на національну державу, а другий привніс не лише чужі українцям переконання про політичний чи суспільно-економічний устрій, але й інший, ніж український, світогляд нації.
Потужним джерелом поширення в національній свідомості антимосковських настроїв стала Галичина. Цього, правда, було недостатньо, і В.Кучабський справедливо передбачав, що більшовизм ще проіснує досить довго і встигне за цей час знищити провідні сили українського народу. Саме з цих міркувань Ризький мирний договір 1921 р. був щасливою випадковістю, оскільки виводив частину недержавного українського народу з його надзвичайно ще кволим почуттям національної самосвідомості з під пагубного, нівелюючого впливу більшовиків. Це дало змогу націоналізмові Західної України проникати через більшовицький кордон на схід, допомагаючи й на радянській Україні подальшій кристалізації почуття української національної індивідуальності.
Василь Кучабський вбачав "життєвий смисл" більшовизму не в якійсь певній системі економічної організації, а в тому, що ця ідеологія була міцно організованою "релігією" зла. Цей фактор потрібно було враховувати всім тим, хто сподівався на швидкий занепад більшовизму, хто вимірював більшовизм капіталістичними мірками. Він дорікав тим політикам, які наївно вважали, що своїми перемогами більшовики завдячують дотриманню власних принципів, відмові від компромісів. Насправді вони завжди застосовували ті засоби, які були найкращі в певний конкретний час, віртуозно поєднуючи військові дії з дипломатичними, інколи навіть зманювали противника переговорами, встановленням миру, а то й укладанням союзу. Але, коли наступав слушний час, більшовики відкидали всякі компроміси, відмовлялися від переговорів і рішуче домагалися своєї мети.
Більшовицький інтернаціоналізм В.Кучабський розглядав з позиції визнання множинності і національної неповторності людських культур, не як інтернаціональний світогляд, а передусім як світогляд національний – російський, корені якого слід шукати у російському деспотизмі, що в свою чергу грунтується на монголо-візантійських деспотичних традиціях. Він був першим, хто зумів глибоко і проникливо розкрити лицемірність гасла про “право націй на самовизначення”, яке використовувалося більшовицьким режимом для прикриття відвертої шовіністичної політики.
Дослідник проаналізував погляди більшовиків на державу взагалі й на суверенність національних держав зокрема. Оглядаючи працю В.Леніна “Держава і революція”, проблеми, пов’язані зі становленням держави диктатури пролетаріату, він дійшов висновку, що більшовики є ворогом суверенності всякої національної держави. Вони заперечували будь-які національно-політичні інтереси, оскільки речниками, рушіями політики вважалися класи, а не народи. Тому й держава, як стверджували більшовики, потрібна не народам, а класам. У такому випадку гасло “національна державність” означало боротьбу класу за власні вузько-класові, а не національні чи економічні інтереси. Для В.Кучабського не було секретом, що "диктатура пролетаріату” не могла бути диктатурою демократичної більшості "трудового народу", а лише владою більшовицької партії.
Більшовики, зазначав В.Кучабський ніколи не заявляли, що виступають проти відокремлення України, а лише створювали враження, ніби вони б'ють не саму українську державну суверенність, а лише "реакційність" українських урядів. Таким чином, "самостійність" більшовицької України з її "самостійними закордонними представниками" і пропогандою "радянської державності" була, на думку В.Кучабського, лише провокацією. Домогтися своєї мети більшовикам допомагали хитання українських урядів між інтернаціональною революційністю і національним державництвом, безсистемність та непередбачливість державної організації і політики.
У праці "Большевизм і сучасне завдання українського Заходу”(1925) В.Кучабський висміяв намагання певних політичних сил у Галичині переконати світ у тому, що колишньої Росії вже немає, а є держава Україна, що вороття до "неділимої" неможливе, а тому слід привчати світову громадську думку до нових політичних реалій. У вченого не було сумніву в тому, що Москва, яка не вагаючись утопила б в крові всю Росію і таким чином знищила б опозицію, напевно, не боялася української національної свідомості і так само не вагаючись розстріляла б сто чи двісті тисяч українців, якби не була впевнена в тому, що їй вдасться це зробити мирним шляхом "українізації".
Мета більшовизму, на думку Е.Кучабського, полягала в тому, щоб не дати змоги народам викристалізуватися в нації. А позаяк нації творяться у боротьбі, то треба було будь-якою ціною нейтралізувати всяке змагання за національні інтереси. Отже, головною метою більшовицької національної політики було приспати національні почуття народів Росії, не дати їм використати боротьбу за мову для формування національної індивідуальності. Друга мета більшовиків зводилася до того, щоб дати відносно вільний хід "етнографічно-національним" почуттям у нешкідливому для державної єдності аполітичному культурництві, яке в даній політичній системі повинно фактично звестися до популяризації більшовицької ідеології рідною мовою. Отже, мета більшовицької національної політики, зокрема, "українізації" полягала в тому, щоб не допустити формування української нації як політичного чинника і зупинити її на рівні "культурних націй".