2. Занадта об'єктивність? Ненависть переконання? Чи тільки тактика?

І з цього виникає сумнів: у проводиря російської комуністичної партії українське національне питання все ж таки, здається, не має принципіального значіння, для його це питання знов-таки, здається, є питанням тільки тактики: сьогодні незалежність, бо це з тактичного погляду дасть більше користі, а завтра федерація або повне злиття, бо тактичні міркування вже не вимагають залежності.

Чи не стоїть для Леніна, так само, як і для українських «патріотів»-міщан, національне питання поза сферою соціального життя? (...) Нема ще остаточної ясности, твердости, нема виразної, викінченої переконаності.

3. Так мусить бути (Після наказу Троцького 1919 р.)

(...) Але рік тяжкого досвіду не пройшов марно й тепер є певність, що пережитки старого будуть переборені, неясности зникнуть і позиція викрісталізується в нормальному, природному напрямі — повної віднови від якого будь «командування» на Україні, цілковитого признання національної і державної незалежносте Української Радянської Республіки й братської, активно свідомої допомоги українським робітникам і селянам у цьому напрямі.

І тільки тоді згармонізуються в одну велику, міцну силу два моменти в українській революції — національний і соціальний,-які непорозумінням і помилками як руських соціалістів, так і українських так довго і з такою шкодою для спільної, великої справи визволення працюючих роз'єднувались.

4. На порозі нової доби

Отаманщина закінчила своє існування. Одійшла в минуле ця тяжка, шкодлива й ганебна для трудової нації доба її трудної історії.

Ще й з цього боку історія показала українству всю безплідність, усю шкодливість і навіть злочинність намагання убгати відродження української нації в неприродні для неї, огидні її соціальним прагненням форми. Ті люди, які, йдучи за своїми власними класовими симпатіями й інтересами, хотять утворити українську державність расово-буржуазну,— шкодливі й злочинні фантасти: вперед треба мати ті буржуазні класи, а тоді з ними творити ту державність. Коли вони знають самі, що цих класів немає, що процес витворення їх є справою цілих поколінь, а все ж таки намагаються іменно таку державність утворити й ради неї боряться проти національної робітничо-селянської державності, коли ради цього валяються в ногах світових насильників і злочинців і продають за поміч у цій боротьбі свій народ, то їм місце тільки на лаві народного суворого суду.

Відродження української нації в національній сфері йшло й йтиме в гармонії з соціальнім визволенням. Це є аксиома трьохлітнього досвіду нашої революції. Що правіше і реакційніше заводився режим на Україні, то більше й глибше було нищення української національносте (...)

Чим «лівіший» буде соціально-політичний режим на Україні, тим більше він буде сприятливий для національного відродження нашого народу. Що повніше буде соціальне визволення, то необхідно тягтиме з собою й повне національне визволення.

І з цього погляду ясно, що з усіх режимів, які можуть бути на Вкраїні, найповніше може забезпечити національне відродження нашого народу режим національно-української радянської соціалістичної вдади.

З тих же режимів, які можуть бути на Вкраїні не національно-українського характеру, безперечно сприятливий для українського відродження є все ж таки режим радянської соціалістичної влади.

Бо природа сеї влади, її соціальна суть і завдання необхідно й неминуче ведуть її до найбільшого національного розневолення(...)

(...) І що далі буде йти розвиток соціалістичної революції на ^країні, що глибше вона пройматиме працюючі маси, що ближче й діяльніше вони візьмуть у ній участь, то ця необхідність активісти в національнім питанню стане виразнішою для всякого позовного активного комуніста всякої національносте, навіть бувшої пануючої.

Революція на Вкраїні, так само як і в Росії, та чи інша доля її влежить у великій мірі від революції на Заході Європи. І з цілковитою певністю можна сказати, що доля відродження й визволення української нації залежить від всесвітньої боротьби соціалізма з віталізмом (...)

Ми стоїмо на порозі нової доби в нашій історії. Три роки революції, три роки науки вогнем і мечем викували в українських працюючих мас міцну зброю й соціальної, й національної свідомості Які б ще рази цієї доби не були попереду, українська трудова нація цієї своєї загартованої в стражданнях зброї не випустить.

І раніше чи пізніше та українська державність, яка властива природі нашої робітничої нації, державність, яка має як держава як орган класового примусу й утиску зникнути й перетворитися в громаду працюючих, соціально-рівних, творчих і вільних людей,— неминуче мусить бути і буде.

Відень 25.1.1920

М. СЦІБОРСЬКИЙ