IV. Елементи нації

27. Нація як психоволюнтаристична спільнота

Як бачимо, всі спроби визначення нації за т. зв. об'єктивни-ми ознаками властиво не справдилися. Зокрема, кожна чи всі разом не вичерпують істоти нації. Бо не можна нації ототожнювати з ра-сою або з кров'ю; вона не є рабсько зв'язана з територією чи зем-лею; вона не покривається з мовою і тим менше ще з релігією. Навіть культура не вичерпує абсолютно її істоти, хоча нація, без сумніву, є передджерелом (передвісником) вселюдських культурних вартостей та інспірує найкращі архітвори світової культури, як про це була вже тут мова.

Через це поки що неможлива точна й вичерпуюча наукова дефініція нації. Тому деякі дослідники скептично задивляються на мож-ливість точного визначення поняття нації. Так, наприклад, А. Мепє гадає, що "в дійсності нація уявляє із себе досить неясну річ, зміст і характер якої є змінливий залежно від обставин". Але цей самий видатний лінгвініст трохи далі слушно зауважує, що "приналежність до нації є справою почування та волі". Це нагадує теорію П. Манчіні, що серед ознак нації найголовнішою уважав "національну свідомість". Звичайно, що ясна національна свідомість постає з поперед-нього національного почування та волі, шляхом, мовляв, розумової їх дестиляції. Бо національне почування та воля первісно діють, річ ясна, підсвідомо та стихійно. Через те й молодий націоналізм у своїй політичній практиці часто буває ірраціональним і фанатичним. Іноді цей фанатизм скидається просто в прокультурне варварство, як, на-приклад, в Европі після світової вшни.

Американський етнолог Фр. Боас (у своїй праці "Раса й культура") дає таку історичну схему головних етапів народотворчого розвитку. "Почуття приналежносте до орди, — каже він, — поширюється до почування єдности племени, до пізнання однорідности населення більшої території, а врешті до національної свідомости. Ця остання здається бути межою, до якої дійшов розвиток поняття людської співприналежности". Також М. Вебер, відомий німецький соціолог, підкреслює чуттєвий характер істоти нації. Визначаючи її, як "емоціонального типу спільноту, рівнозначним відповідником якої є своя держава...". Через це нація "нормально змагає до витворення держави із себе". В свою чергу також розуміння нації наближається до її визначення О. Бавером як спільноти долі та вдачі. Націогенетичне значення волі в процесі утворювання нації зазначив батько німецької соціології Ф. Теніс на II Конгресі німецьких соціологів, де він в дебаті з цього приводу казав: "Істо-ту модерної нації слід розуміти в той спосіб, що її бодай почасти характеризують вольові змагання, ядро яких полягає в можливо більшому й загальному її поширенню".

Отже, почування й воля відіграють чималу ролю, як чинники етно- й націогенези. Натомість зовсім підрядна й обмежена поки що функція принадає під цим оглядом розумові, зрештою все ще малоактивного чинника соціогенези. В політиці та громадському житті панують стихійні пристрасті, а не свідомо критична розумова аналіза. Проте раціоналізація суспільних процесів є неминучою передумовою дальшого людського поступу. Також і модерна нація мусить рсціоналізуватися, де стислюючи свою свідомість від намулу стихійного антисоціяльного атавізму. Це передумова міжнароднього замирення та міжлюдського порозуміння. Так розуміють на-цію віщуни й каменярі історичного завтра, яких не лякає криваве безглуздя післявоєнної сучасносте. Один з них, ідеолог "Паневропи" Куденгове-Калегрі гадає, що нації "не є спільнотою крови, але Духа; вони об'єднані не фізичним спільним походженням, але ду-хово спільними учителями. Нації постають,— на думку цього ав-тора, — із взаємних між талановитими народами та їх велетнями. Геній без народу не витворить жодної культури; але й нарід без велетнів не є нацією. Народи сплоджують своїх геніяльних про-бників, поетів і мислителів, які зі свого боку через медіюм мови, Релігії, мистецтва та політики перетворюють "нарід, до якого вони духом належать". Куденгове-Калегрі ілюструє це своє твердження історичними прикладами. Мохамед був батьком арабського народу; Данте — італійського; Лютср — німецького; Гус — чеського" Корнель, Расін, Вольтер й Русо, Наполеон та Золя перетворили французький нарід у націю. Кант, Гете й Шіллер, Вагнер, Ніцше та Бісмарк були будівничими німецької нації; Р. Такур і М. Ганді є духовними батьками індуської нації, як Т. Г. Масарик — чеської, а Д'Аннунціо та Мусоліні мають незаперечний вплив на новітню італійську націогенезу.

Висновок з цих міркувань автора "Паневропи" такий: нації є симбіозами спільнот між велетнями та їх народами, що водночас є їх батьками й синами, творцями й творами. Властивою релігією на-ціоналізму є культ героїв. Нарід об'єднують спільні герої, яких він наслідує, їх злучають спільні ідеали та ідеальні постаті; спільні про-відники, поети й боги".

Хоча ця теорія та ідеологія звужує істоту націогенези, нехту-ючи, наприклад, значення матеріяльного, мовляв, оточення, в народотворчих процесах, проте вона слушно підкреслює й підносить ролю духово й індивідуального чинника, як свого роду активних атомів, навкруги яких швидше й виразніше відбувається кристалі-зація модерних націй, що врешті-решт, коли ще не є, то де далі все більше ставатимуть духовими спільнотами.