Термінологічний словник

Конституція – (лат. constitutio — установлення, устрій, порядок). Основне сучасне значення цього слова — основний державний документ (закон), який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов'язки держави, суспільства та громадян.

Пакт - (від латів. pactum "договір, угода") - одне з найменувань різного роду міжнародних договорів, що мають велике політичне значення.

Шляхта - (пол. Szlachta) — суспільний, привілейований, провідний соціальний стан, форма аристократії у Польщі, Литві та Русі у 14-18 століттях.

Військо Запорозьке — у XVI ст. офіційна назва козацького війська, а з середини XVII ст. — Української козацької держави.

Військові поселення — особлива організація військ у кріпосній Росії, за якої солдати поєднували військову службу з веденням сільського господарства. У XVIII ст., за Петра І, з метою захисту кордонів Московської держави такі поселення були засновані в Україні.

Вольності війська Запорозького — назва території останньої Запорозької Січі (Нової) на південь від річок Тясмин та Орель. Охоплювала сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Херсонську, Миколаївську, Кіровоградську, Донецьку області.

Гетьманщина — напівофіційна назва значної території України на лівому і правому берегах Дніпра, де з середини XVII ст. по 1764 р. поширювалася влада гетьманського уряду.

Іменний словник-довідник

Хмельницький Богдан – Богдан Хмельницький (6 січня 1596 — 6 серпня 1657) — шляхтич руський, реєстровий козак, військовий писар, з 1648 року — гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Через ненадійність кримських союзників та важку війну з Річчю Посполитою, у 1654 році в Переяславі уклав військовий союз з Московським царством. Наприкінці свого життя намагався переорієнтуватися на союз зі Швецією та Османською Портою, вбачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.

Орлик Пилип - (21 жовтня 1672 — 24 травня 1742) — Гетьман України (у вигнанні) в 1710-1742 роках. Народився Пилип Орлик 21 (можливо 11) жовтня 1672 року в м. Косут Ошмянського повіту на Віленщині (тепер територія Білорусі) в родовитій литовсько–чеській сім'ї Орликів. Батько Степан Орлик був військовим та служив на боці польського короля, загинув на 51-у році життя під час польсько-турецької війни в битві під Хотином у грудні 1673 року. Матір – Ірина Орлик (з українського роду Малаховських), охрестила сина за православним обрядом (батько був католиком).

Пилип Орлик навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні (Вільнюс), а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив в 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і ймовірно турецькою мовами.

Яков Козельский -Яків Павлович Козельский народився 1729 року в сім’ї наказного сотника в містечку Келеберди на Полтавщині. З 1744 по 1750 рік він навчався в Києво-Могилянській Академії, не закінчивши яку переїжджає до Петербургу, де спочатку стає учнем академічної гімназії, а з 1752 року — студентом Петербурзького академічного університету. По його закінченні, з 1757 по 1764 рік Я. Козельський викладає математику і механіку в Артилерійському і інженерному шляхетному корпусі. 1764 року виходять його перші друковані праці — "Арифметичні пропозиції" та "Механічні пропозиції". У цей же час він починає працювати над перекладами книг з європейської політичної історії, що безумовно відбилось на формуванні його політичних поглядів.

У зв’язку з хворобою Я. Козельський 1793 року остаточно залишає столицю імперії і виїздить у свій маєток в с. Крутий берег Лубенського повіту де й помирає після 1795 року.

Виговський Іван Остапович - походив з української православної шляхти. І як багато її представників, перебував на службі Речі Посполитої, не забуваючи рідної віри та мови. Народився близько 1616 року, про молоді його роки інформації практично не зберіглося. Змолоду вчився в Київській академії, служив у коронному війську, пізніше обіймав посаду урядника Луцького староства. У 1638-1648 роках ротмістр Іван Виговський обіймав посаду писаря в комісара Речі Посполитої при Війську Запорозькому Я. Шембеку.

Навесні 1648 року Виговський перебував у загоні Стефана Потоцького і під Жовтими Водами потрапив у полон до татар. Богдан Хмельницький викупив його і взяв до себе на службу. Незабаром він став генеральним писарем Війська Запорозького й не лише завідував гетьманською канцелярією, але зробив свою посаду ключовим пунктом державного управління, де сходилися всі нитки внутрішньої та зовнішньої політики. Складав «Реєстр Війська Запорозького 1648-1650 років». У цей час йому вдалося поріднитися з родиною гетьмана, одруживши свого брата Данила з донькою Хмельницького Катериною.

Виговський продовжував передсмертні задуми покійного гетьмана про послаблення зв’язків з Москвою та укладення союзу із західним державами Швецією, Трансільванією, а також заміну московського протекторату якимось іншим. Йому вдалося досягнути деяких успіхів у зовнішній політиці, де соратником гетьмана був Юрій Немирич. Власне Немирич був теоретиком трансформації з козацько-православної орієнтації на державницьку. З’явилася можливість утворити власне «Руське князівство», про українців в Європі стали говорити як про націю.

Правовою підставою нової державності мала стати угода з Польщею, укладена 16 вересня 1658 року в Гадячі. Це призводить до російсько-української війни 1658—1659 рр., яка переплелася з громадянською війною в Україні. У такій ситуації Виговський круто міняє політику. Оскільки пакт 1654 р. вже перестав фактично діяти, бо сама Москва його грубо порушила ще в 1656 р., гетьман уклав з Річчю Посполитою відому Гадяцьку угоду 1658 р. На його підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Литовським.

Протидіючи викликаному союзом наступові Москви на Україну, Виговський завдав нищівної поразки стотисячній царській армії під проводом Трубецького 9 липня 1659 р. у битві під Конотопом. Втрати Трубецького були близько 40 тис. чол. російського війська і захопивши в полон близько 15 тис.

Однак Гадяцький договір швидко призвів до народного повстання проти Виговського. Союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався народом неможливим

Та й сама Польща не мала наміру дотримуватися угоди, хоча Гадяцький договір був ратифікований сеймом Речі Посполитої. Ця битва не призвела до перемоги у війні, а в Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького — Юрія. Хоча останній був ще зовсім молодим, але за його спиною стояли досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко, Яким Сомко й ін. Війни на два фронти, та ще громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, склав булаву. На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий під тиском Москви підписав Переяславський договір 27(17).10.1659 р., що перетворював Україну в автономну одиницю у складі Російської імперії, причому ця автономія постійно скорочувалася.

Колишній гетьман переїхав на Волинь, що перебувала тоді під контролем короля, й дістав з волі останнього Барське староство, був сенатором Речі Посполитої та Київським воєводою. Він осів у Барі на Поділлі, куди згодом вирвалася з Чигирина також дружина з малолітнім сином Остапом (нар. 1657 р.). Виговський побував у Львові, вступив до Львівського православного братства, не полишив і політику. Іван Виговський, будучи сенатором і Київським воєводою, переїхав в Галичину, до свого маєтку Руда. Він продовжував займатися українськими справами, зокрема вступив до Львівського православного братства. Розлючені ще однією невдачею свого походу в Україну поляки розстріляли Івана Виговського без суду 16 березня 1664 року. За переказами, поховали Виговського у «Великому Скиті біля Рудки Гніздичової».

Могила Петро Семенович – 21 грудня 1596 — 1 січня 1647) — молдавський боярин, політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року. Петро Могила народився 10 сiчня 1597 року в сім’ї господаря Валахії, а потім і Молдавії Симеона Могили. Церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний києво-печерським архимандритом, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков.

Прокопович Феофан (Елеазар) [8(18).6.1681, Київ, - 8(19).9.1736, Петербург], церковний і громадський діяч, український і російський письменник, єпископ (1718), архієпископ (1724). Сподвижник Петра I. Син купця. Закінчив Києво-могилянський колегіум (1698). Переїхавши в Польщу, прийняв уніатство і відправився для продовження освіти в Рим, де вивчав рим. і греч. класиків, філософську і богословську літературу. У Києві в 1704 повернувся в православ'я. Будучи однією з образованнейших людей свого часу, Прокопович відразу ж рішуче підтримав преобразовательную діяльність Петра I. Супроводжував Петра в Прутском поході (1711); після повернення в Київ - ректор академії; викладав пиитику і риторику. У 1715 був викликаний в Петербург, де став помічником Петра по управлінню церквою (знищення патріаршества і установа Синоду, віце-президентом якого Прокопович був призначений в 1721). Публіцистична для Літератури діяльність Прокоповича була підпорядкована обгрунтуванню і захисту політичних і культурних заходів Петра. У "Слові про владу і честь царською" (1718) захищав необмежену самодержавну владу і правомірність суду над царевичем Олексієм; у передмові до "Морського статуту" (1719) і в "Слові похвальному про флот російському" (1720) прославляв створення сильного військово-морського флоту. У "Духовному регламенті" (1721) обгрунтував нову систему управління церквою на чолі з Синодом замість патріарха. Прокопович писав русявий. і латинські вірші, але найбільший вплив на літературу свого часу мав як проповідник. Його проповіді - яскравий зразок публіцистичного жанру. Раніше церковного боргу він закликав виконувати борг цивільний, служити державі, а не церкві. У своїх проповідях він відмовлявся від нагромадження словесних прикрас і риторичних фігур, але остаточно з цією традицією не порвав. М. В. Ломоносов і А. П. Сумароков створювали свої оди під сильним ідейно-тематичним впливом ораторської прози П.

Прокопович брав участь в створенні Академії наук. Очолював т. н. вчену дружину, в яку входили А. Д. Кантемир, В. Н. Татищев та ін. Залишив ряд історичних творів : "Історію імператора Петра Великого від народження його до Полтавської баталії" (близько 1713), "Коротку повість об смерті Петра Великого, імператора Російського" (1726), "Історію про обрання і сходження на престол.. государині Ганни Иоанновны" (1730) та ін. У цих творах ідеалізував Петра I і його діяльність.