16. Віденський конгрес держав /1814-1815 рр./. Система післявоєнного миру в Європі.

В 1814 році антифранцузька коаліція укладає угоду з Францією, за якою остання залишається в кордонах 1792 р. (крім Ніцци та Савойї).В березні цьго ж року союзники домовляються про зустріч у Відні для облаштування післявоєнного устрою Європи. Союзні держави Англія, Австрія, Прусія, Росія вважали, що саме їм належить прерогатива в цьому питанні.

Літо 1814 року пройшло в переговорах. Наприкінці вересня 1814 р. до Відня прибули 216 делегатів від більшості європейських держав. Конгрес відкрився, але його учасники довго не могли дійти згоди. Створювались комітети зі спірних питань.

8 листопада 1814 р. російські війська залишили Саксонію, 10 листопада їх місце зайняли пруські.

В лютому 1815 р. король Саксонії відмовляється від ВГВ і частину свого королівства передає Прусії. Австрія отримала східні округи Галичини, Ломбардію, територію Венеціанської республіки, Трієст, володіння на Балканах і повертала собі частину Тіроля. Прусія відмовлялась від тієї частини Польщі, яка в 1807 р. складала ВГВ, крім Познані, а також оволоділа частиною шведської Померанії, колишнім Вестфальським королівством, містами по Рейну – Майну: Бонном, Тріром, Кельном. ВГВ ставало Царством Польським в складі Російської імперії. Цілу низку невеликих італійських держав було “перетасовано”.

26 вересня 1815 р., російський імператор Олександр I, австрійський імператор Франц I і пруський король Фрідріх Вільгельм III підписали в Парижі так званий “Акт Священного союзу”. Основною метою учасників “Акта” проголошувалося збереження кордонів європейських країн, встановлених Віденським конгресом і боротьба проти всіх проявів “революційного духу”. По суті – це спеціальний договір про союз європейських монархів проти революцій для підтримки абсолютизму, церкви і основ феодальної реакції.

19 листопада 1815 р., після підписання другого Паризького миру, до Священного союзу приєднався король Франції Людовік XVIII, а потім і глави більшості інших держав, зокрема Швеції-Норвегії і Данії. Велика Британія формально не ввійшла до Священного союзу, навіть виступала проти деяких його положень, але включно до початку 30-х років часто координувала свою зовнішню політику з його завданнями й брала участь в роботі конгресів..

У ході конгресу між Росією і Францією 9 жовтня була укладена конвенція,за якою окупаційні війська союзників мали залишити Францію не пізніше 30 листопада 1818 р. Сума репарацій, що Франція зобов'язувалася сплатити після цього, визначалась в розмірі 265 млн фр. Герцог Рішельє наполягав на перетворенні Четвертного союзу в союз п'яти держав. Проте за вимогою Каслрі і німецьких держав уже 1 листопада була підписана нова конвенція, яка підтверджувала збереження Четвертного союзу. Лише після цього, 4 листопада, союзники запропонували Франції приєднатися до чотирьох держав. 15 листопада 1818 р. у загальній декларації проголошувалася їхня солідарність з підтримки основ “міжнародного права, спокою, віри і моральності”.

У жовтні-грудні 1820 р. з ініціативи Меттерніха в Троппау, в Сілезії (сучасна Опава, Чехія), скликається другий конгрес Союзу. Він був безпосередньо пов'язаний з революційним повстанням у Неаполі в липні 1820 р., що безпосередньо загрожувало австрійському пануванню в Ломбардії і Венеції. Меттерніх наполягав на використанні австрійських військ для придушення революції, і 9 листопада Росія, Австрія і Прусія підписали протокол і доповнення до нього, у яких проголошувався принцип збройного втручання у внутрішні справи інших держав у разі революцій, навіть без запрошення з боку їхніх урядів. Два інших учасники конгресу (Велика Британія і Франція) відмовилися визнати “принцип втручання”у такій необмеженій формі, але дали зрозуміти, що не перешкоджатимуть інтервенції в Неаполь. За вимогою Олександра I до протоколу було включене положення про збереження недоторканності Неаполітанського королівства.

Побоювання перед революційними виступами змусили Росію, Австрію і Прусію натиснути на Францію, щоб та виступила від імені Священного союзу проти іспанської революції і поширила інтервенцію на іспанські колонії в Латинській Америці. Проте це рішення зустріло протидію Великої Британії, яка побоювалася появи французького конкурента на ринках Латинської Америки. У зв'язку з цим Велика Британія звернулася до США з пропозицією координувати дії. Результатом став виступ США з відомою “доктриною Монро”.

Не дивлячись на всі суперечності і протиріччя, позитивом стало те, що рішення Віденського конгресу і підписання трактату “Священного Союзу” – це перша проба сил по створенню в Європі системи колективної безпеки, яка отримала назву Меттерніхівської від імені австрійського канцлера чий вплив на європейські політичні процеси в той час був беззаперечним.