33. Тенденції політичного розвитку країн “великої сімки” другої половини хх ст.

Головною тенденцією політичного життя західних країн після війни стало зміцнення і вдосконалення демократії. У післявоєнний час нормою політичного життя західного суспільства стали верховенство закону, принцип поділу влади, політичний плюралізм, дотримання владою прав і свобод людини. Дуже важливе значення мало утвердження в свідомості населення західних країн цінностей свободи і демократії. Це надало демократичним режимам міцну соціальну опору і зробило неможливим встановлення диктатур будь-якого спрямування.

Після війни в абсолютній більшості європейських держав встановився парламентський тип правління.

Франції процес завершився ухваленням нової конституцій, що встановила в країні президентсько-парламентський тип правління. За конституцією 1958 р. президент одержав широкі владні повноваження і можливість істотно впливати на політику уряду, який він і формує. Проте французький уряд одночасно відповідальний і перед парламентом, що теоретично може відправити його у відставку. Конституція 1958 р. дала країні необхідну політичну стабільність, але при цьому надала президенту такі широкі повноваження, що фахівці часто називають політичний режим сучасної Франції режимом особистої влади.

Третій тип правління — президентський — характерний для США. Тут повноваження виконавчої влади, яку очолює президент, і законодавчої влади (Конгрес) чітко розмежовані, кожна з гілок влади виконує свої функції і не впливає на іншу.

У США і Великобританії після війни збереглися біпартійні політичні системи, за яких у владі змінюватимуть одна одну дві партії; республіканська і демократична в США, консервативна і лейбористська у Великобританії, ліберально-демократична і соціалістична партія (згодом партія демократичного соціалізму і партія справедливого правління) в Японії. Політична система ФРН одержала назву трикутної. Тут результат боротьби між приблизно рівними за силою СДПН і християнсько-демократичним блоком ХДС — ХСС залежить від того, до кого долучиться невелика, але впливова центристська Вільна демократична партія (ВДП).

Останнім часом спостерігається посилення лівих партій. У 1997 — 1998 рр. вони прийшли до влади у Великобританії, Франції, ФРН.

У 80 — 90-х рр. під впливом соціальних витрат ринкових реформ в політичному житті Заходу з'явилися нові тенденції, в яких ряд фахівців бачить потенційну загрозу демократії. Останніми роками помітно збільшилася кількість громадян, що не довіряють політикам і партіям, відмовляючись від участі у виборах.

В Японії в 90-х рр. загострюється політична ситуація. ЛДП потрясли нові політичні скандали, пов'язані з провідними діячами партії, викритими в отриманні великих хабарів. Напередодні дострокових виборів 1993 р. була створена широка семипартійна коаліція, яка завдала поразки ЛДП. Але коаліція протрималася у влади тільки до літа 1994 р. Економічні проблеми, розбіжності навколо проекту політичної реформи, скандали з секретним фондом уряду і фінансовими справами прем'єр-міністра привели до розколу коаліції. У цих умовах соціалістична партія пішла на союз з своїм одвічним супротивником — ЛДП.

Структура партійно-політичної системи Японії стала змінюватися. У грудні 1994 р. відбулося об'єднання опозиційних партій (окрім компартії) в Партію нових рубежів, яка хотіла скласти конкуренцію правлячої коаліції. Проте вибори 1995 р. показали, що країна вступила в смугу глибокої політичної кризи, яка виразилася, як і в західних країнах, у відмові виборців у довірі владі, великим політичним партіям і традиційним політичним лідерам.

Серед частини населення країн «великої сімки» посилилася озлобленість і зросли расистські настрої. У 1994 — 1995 рр. у Великобританії і східних землях ФРН відбулися зіткнення на расовому ґрунті. На цьому фоні у ряді країн підсилили свої позиції ультраправі партії. Навіть в такій демократичній країні, як Франція, помітно виріс політичний авторитет правоконсервативної расистської партії Національний фронт, яку називають партією протестуючих.