6. Велике переселення народів: причини, сутність, наслідки.

Період з ІV по VІІ ст. увійшли в історію Європи як епоха Великого переселення народів (ВПН), яка отримала свою назву через пік міграційних процесів, що припали на ці чотири століття й охопили практично весь континент, призвівши до радикальних змін його етнічної, культурної і політичної структури.

Причинами Великого переселення народів, на думку більшості вчених, були:

1) Демографічні зміни, приріст населення у народів Європи в наслідок їх переходу до осілості; тиск з боку інших варварських народів, переважно кочових, який чинився на населення Європи; політика Римської імперії, яка, в наслідок браку власних сил, використовувала в якості найманців (федератів) і розселяла на своїй території;

2) Розвиток виробничих сил обумовив поглиблення майнової та соціальної нерівності у германців та інших варварських народів, призвів до зростання ролі вождя та посилення значення дружини і племенної знаті, які прагнули до захоплення військової здобичи, нових земель, накопичення скарбів і це рухало їх до майже безперервних походів;

3) Різка зміна клімату, суттєве похолодання призвели до зміни грунтів, а разом з тим і зміни флори і фауни, що негативно відбилось на умовах ведення господарства як кочових народів євразійських степів, так і населення європейської Півночі, примушуючи їх шукати нове серидовище для проживання.

Провідну роль у ВПН відіграли германські і тюркські племена, до яких з часом приєднались слов'янські і угро-фінські племена. До найбільш активних учасників ВПН належали давні германці, що заселяли територію між Рейном і Віслою, Скандинавією і Дунаєм.

Рух з півночі на південь розпочали племена готів, що проживали в пониззях Вісли і переселилися на початку III ст. у Причорномор'я. Готи, що розселилися на заході в лісосмузі відокремилися від східних - степових. Перші одержали назву вестготи, другі - остготи. У Причорномор'ї готи підкорили місцеве слов'янське і скіфо-сарматське населення і створили великий поліплемінний союз, у якому остготи складали меншість. Найвищої могутності "готська держава" досягла за правління короля Германаріха, який розширив далеко на схід кордони остготского союзу.

У 375 р. у Причорномор'я вторглись гуни - войовничі кочівники, що рухалися з глибин Азії і підкорили на той час уже багато народів, серед яких і могутніх аланів. Велика частина остготів потрапила під владу гунів. Вестготи відступили на південний захід до Мезії. У битві біля Адріанополя (378 р.) готи здобули перемогу над імператоратором Валентом, який загинув у бою, і підступили до Константинополя. Лише втручання римського полководця Феодосія (майбутнього імператора) заспокоїло готів, які поселились у Фракії, Мезії та Фесалії. Після смерті Феодосія у 395 р. вестготи під керівництвом короля Аларіха вийшли з під влади імперії спустошили її східні володіння і через Італію прагнули прорватись до Галії.

Східногерманскі племена бургундів у IV ст. переселилося на Середній Рейн і заснувало там королівство, розгромлене гунами у 437 р. Залишки бургундів оселилися у якості федератів у Савойї, а з часом зайняли землі по Верхній і Середній Роні, заснувавши нове королівство зі столицею в Ліоні (457 р.), що проіснувало до 534 р., коли було приєднане до Франкської держави.

Після заснування Вестготського, Вандальсько­го і Бургундського королівств становище Західної Римської імпе­рії стало критичним.

На початку 50-х років гунни вторгли­ся до Галії, але римський полководець Аецій зумів організувати проти Аттіли федерацію варварів. 15 червня 451 р. на Каталаунських полях відбулася битва. На боці римлян виступили їх федерати - вестготи, бургунди, франки; Аттіла очолював військо, що складалося з гуннів, остготів та дрібних східногерманських племен. Гуннська орда зазнала поразки, а у 453 р. Атілла по­мер і його багатоплеменна військова держава швидко розпалася.

Остготи, після розпаду гуннської орди розселились в Паннонії й Фракії, а в 493 р. їх король Теодоріх завоював Італію, створивши досить значну державу, в якій правив понад 30 років (493-526). Столицею Остготського королівства стало м. Равенна, де жили останні римські імператори, починаючи з Гонорія.

У 555 р. Італію захопила Візантія, але їх панування було нетривалим. Вже у 568 р. в Північну Італію вторглися лангобарди, що жили на лівому березі Ельби. На чолі лангобардів стояв король Альбоїн. Столицею нової держави стало м. Павія. Внаслідок лангобардського завоювання в Італії утворилося до­сить велике і сильне варварське королівство, що проіснувало майже два століття.

Головним наслідком ВПН стала загибель Західної Римської імперії і утворення на її території нових варварських держав, які кардинально змінили політичну карту Європи. Крім того, в процесі завоювання імперії було зруйнувано велике римське землеволодіння, було завдано остаточного удару по рабству, яке в класичній формі остаточно зникло на території Західної Європи. Земельні володіння старої рабовласницької знаті були поділені між новими землевласниками, які стимулювали розвиток нових суспільних відносин, притаманних для феодального ладу.