Франція в період повоєнної кризи

5.2 Перемігши головного ворога — Німеччину — Франція (як і Велика Британія) стала провідною країною Західної Європи. Вона повернула собі високорозвинені індустріальні райони Ельзас і Лотарингію, отримала контроль над німецькими і частково турецькими володіннями (Того, Камерун, Сирія, Ліван тощо). Але війна завдала Франції величезних втрат: 1,4 млн. чоловік загинуло, понад 750 тис. стали інвалідами. З країни-кредитора вона перетворилася на боржника (загальні витрати на війну становили 134 млрд. золотих франків, зовнішній борг перевищив 60 млрд. ). Рівень промислового виробництва в 1921 р. становив 55% порівняно з 1913 р. Промисловість 11 північних, найбільш розвинених райони була повністю знищена, зруйновано понад 10 тис. підприємств та 200 тис. сільських господарств.

Таким чином, першочерговими завданнями повоєнної Франції стали:

• Відбудувати постраждалі райони;

• Перевести економіку на випуск мирної продукції, в тому числі відмовитися від надмірного державного регулювання, яке посилилося в роки війни;

• Скоротити воєнні витрати, демобілізувати армію, працевлаштувати ветеранів.

Франція разом з Англією, США, Японією була одним із організаторів інтервенції проти Радянської Росії. Перебування французьких військ у Росії протягом 1918—1919 рр. справило революціонізуючий вплив на солдатів і моряків, які, повернувшись у Францію, сприяли піднесенню на батьківщині революційних настроїв.

На парламентських виборах у листопаді 1919 р. перемогли партії Національного блоку (главою уряду став лідер правих консерваторів Олександр Мільєран), що виступали з ультра патріотичних позицій: неухильне дотримання умов Версальського договору, захист соціального миру і республіканського ладу, відбудова зруйнованого війною господарства, захист прав ветеранів та інвалідів війни тощо. Ці гасла відповідали настроям більшості населення країни, наляканого страйковим рухом.

Сподівання Франції на регулярні репараційні надходження з Німеччини не справджувалися, оскільки через кризу в економіці й суспільстві Німеччина не могла та й не поспішала їх сплачувати. У січні 1923 р. французькі війська спільно з бельгійськими окупували Рурську область Німеччини. Франція розраховувала не лише добитися виплати репарацій, а й встановити свій контроль над німецькою економікою. Проте ця акція була осуджена світовою громадськістю, тому війська були виведені з Рура.

Франція в період стабілізації

Особливістю повоєнної стабілізації країни стали наступні фактори:

• відбудова економіки відбувалася передусім за рахунок приєднання нових територій: колоній Німеччини та Туреччини, повернення Ельзаса і Лотарінгії, надання права експлуатувати Саарський вугільний басейн тощо;

• натуральних поставок з Німеччини вугілля, лісу, будівельних матеріалів на суму 8 млрд. золотих марок та, особливо, репараційних виплат;

• збережене характерне для Франції велика кількість дрібних підприємств, та традиційних галузей: ювелірної, легкої, парфумерної;

• стрімко розвивалися сімейні торгівельні підприємства, сільськогосподарські ферми.

В цілому, в 20-і роки вдалося досягнути непоганих результатів: відновлено господарство північно – східних районів; урядові кредити дали можливість повністю ліквідувати безробіття; впроваджено 8-годинний робочий день, урядом укладені колективні договори; денаціоналізована промисловість.

Тим не менш це не врятувало країну від політичної нестабільністю, пов’язаною з чехардою урядів. Протягом 1924—1926 рр. при владі перебував Картель лівих сил на чолі з Е. Ерріо, до якого входили радикал-соціалісти і соціалісти. Він безуспішно намагався реформувати фінансову і податкову системи, офіційно визнав СРСР, придушував повстання у колоніях — Марокко і Сирії.

1926 р. після розпаду Лівого блоку із-за невирішеності фінансових проблем (нестабільність франка, втрата американських кредитів, якими тепер користувалась Німеччина), до влади прийшла коаліція правих партій, що проголосила політику національної єдності. Уряд очолив Раймон Пуанкаре. За темпами піднесення промислового виробництва Франція випередила Велику Британію і Німеччину. Найбурхливішими темпами розвивалися важка, сталеплавильна, автомобільна галузі промисловості. На хвилі успіху Пуанкаре привів блок до перемоги на виборах в 1928 році. Але після виходу з нього радикальної партії на чолі з Едуардом Даладьє, він розпався.