Хід заняття

1.Організаційний момент:

- привітання студентів;

- підготовка аудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.

2. Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями, порядком роботи на занятті.

3. Актуалізація опорних знань студентів:

- Згадайте основну мету проведення та рішення Паризької і Вашингтонської конференцій;

- В чому полягали основні протиріччя підписаних угод та які наслідки вони мали для розвитку повоєнних відносин?

- Які країни найбільш постраждали від укладених угод, як це відобразилось на їхньому внутріполітичному становищі?

- Назвіть основні прояви спроб перегляду мирних угод в 20-і роки.

4. Коментар відповідей студентів, підведення узагальнюючих висновків.

5. Повідомлення плану заняття та вивчення нового матеріалу згідно теми заняття:

ПЛАН

1. Виникнення двох «вогнищ війни». Перехід фашистських держав до відкритої агресії.

2. Політика «умиротворення агресора» та її прояви.

3. Міжнародні відносини напередодні війни. Радянсько-німецькі угоди та їх наслідки.

5.1 Зміцнивши військовий потенціал, Гітлер поставив за мету передусім переглянути умови Версальського договору, в чому його підтримувала більшість німецьких громадян.

Передусім це стало вирішення проблеми Саарської області. В результаті проведеного плебісциту більшість населення області, яке складали переважно німці, проголосувало за приєднання до Німеччини.

Через деякий час Гітлер заявив про небажання притримуватися статей Версальського договору стосовно обмеження переозброєння армії та збільшення її кількості до 550 тис.; в наступному році була поновлена загальна воєнна повинність, також цього року була окупована Рейнська демілітаризована зона.

Наступним етапом напрямку фашистської зовнішньої політики стало намагання добитися змінення кордонів для входження до складу Німеччини всіх регіонів, де мешкали німці. Першою жертвою вже відвертої агресії стала Австрія. Навесні 1938 р. відбувся аншлюс — приєднання її до Німеччини. Після цього Гітлер висунув претензії до Чехословаччини, вимагаючи приєднання до Німеччини Судетської області, де переважно жили німці. Проте Чехословаччина мала боєздатну армію і договори про співробітництво з Францією і СРСР. Тому Гітлер вирішив досягти відокремлення Судет з допомогою Англії та Франції, шантажуючи їх загрозою нової війни. Англія й Франція пішли на це.

Підписана в 1938 р. у Мюнхені угода, що зобов'язувала Чехословаччину передати Судети Німеччині, фактично була перемогою Німеччини. Навесні 1939 р. Гітлер окупував Чехію і Моравію. Словаччина проголосила себе незалежною державою. Через тиждень німецькі війська окупували частину литовської території (м. Клайпеда). Англія й Франція, намагаючись спинити експансію Німеччини, надали Польщі гарантії, що у разі нападу на неї Німеччина опиниться у стані війни з ними. Міжнародні відносини різко загострилися.

1936 р. Німеччина і Японія підписали угоду про спільну боротьбу проти Комінтерну (реально — проти СРСР). 1937 р. до них приєдналася Італія. Особливо інтенсивно розвивалися німецько-італійські відносини. Німеччина та Італія домовилися про розподіл сфер впливу на Балканах, уклали договір про військовий союз.

Фашистський уряд вважав, що Італія була обділеною результатами Першої світової війни, і не приховував своїх загарбницьких планів. В 1925 році були сформульовані головні принципи зовнішньої політики Італії, які полягали в створенні могутньої імперії (перетворення Середземного моря у «внутрішнє Італійське море») та перетворення континенту на могутній фашистський блок.

1935 р. італійські війська з території Сомалі напали на Ефіопію. Ліга Націй оголосила Італію агресором. Але США і Англія проголосили нейтралітет і заборонили експорт зброї в обидві країни. Весною 1936 р. загарбання Ефіопії було завершене. Італія разом з Німеччиною надала військову допомогу Франко в боротьбі проти іспанських республіканців, направивши в Іспанію свої війська. Спільна інтервенція Німеччини і Італії в Іспанії прискорила формування військового блоку між ними. 1936 р. в Берліні була підписана угода між Німеччиною й Італією про розподіл сфер впливу на Балканах, подальшу тактику боротьби проти Іспанської республіки, визнання прав Італії на Ефіопію. Так було створено "вісь" Берлін — Рим. 1937 р. Італія приєдналася до німецько-японського "Антикомінтернівського пакту".

Підтримавши Німеччину в здійсненні аншлюсу Австрії, а також у розчленуванні та загарбанні Чехословаччини, Італія продемонструвала готовність взяти участь у війні на боці Німеччини.

У 20-ті рр. в політичному житті Японії переважають мілітаризм і експансіоністські настрої. За підтримки войовничих кіл у 1927 р. до влади прийшов кабінет генерала Танаки. У меморандумі імператору прем'єр-міністр Танака сформулював програму територіальних загарбань на Далекому Сході і підриву могутності США в Тихому океані. 1931 р. Японія розпочала окупацію китайської провінції Маньчжурії. За кілька тижнів японці захопили увесь Північно-Східний Китай. Оголосивши про створення на території Маньчжурії маріонеткової держави Маньчжоу-Го, Японія фактично перетворила цей економічно розвинутий район у свою колонію.

Японські мілітаристи, зокрема так звані "молоді офіцери", двічі — у 1932 і 1936 роках — робили спробу здійснити державний переворот і захопити владу. Щоб розв'язати собі руки, в 1932 р. Японія вийшла із Ліги Націй, а в 1934 р. відмовилася від Вашингтонської угоди про обмеження морських озброєнь. Японська вояччина вимагала розпочати війну проти Китаю і СРСР. 1936 р. уряд Японії уклав з гітлерівською Німеччиною "Антикомінтернівський пакт".

1937 р., скориставшись інцидентом між японськими і китайськими солдатами поблизу Пекіна, Японія розпочала широкомасштабну війну проти Китаю, яка тривала понад 8 років. На початку 1938 р. Японія заявила протест проти радянських поставок зброї та військової техніки Китаю. Між Японією і СРСР виникали численні інциденти. Найсерйозніший із них — збройний конфлікт біля озера Хасан у 1938 р. Весною 1939 р. стався новий збройний конфлікт на кордоні Монголії та Маньчжурії в районі річки Халхин - Гол. Воєнні дії тривали до Другої світової війни. У вересні 1939 р. Японія і СРСР уклали перемир'я.

5.2 У сфері зовнішньої політики Велика Британія довгий час намагалась стримувати французькі претензії на європейське лідерство, і тому досить лояльно ставилася до Німеччини. "Національний уряд" Болдуїна — Чемберлена фактично потурав агресії фашистської Німеччини та Італії: з Німеччиною було укладено військово-морську угоду, що дало можливість останній створити надводний і підводний флот, не протидіяв загарбанню Італією Ефіопії, під час громадянської війни в Іспанії проголосив політику "невтручання", що сприяло італо-німецькій інтервенції проти республіканського уряду. При потуранні Великої Британії Німеччина у 1938 р. приєднала до себе Австрію.

Агресія Японії проти Китаю в 1937 р. погіршила англо-японські відносини, але Велика Британія лише обмежилася осудженням дій японських мілітаристів.

Від політики "невтручання" уряд перейшов до політики безпосередніх поступок агресорам. 1938 р. Англія стала ініціатором ганебного мюнхенського зговору щодо розчленування Чехословаччини і її поглинання Німеччиною. 1939 р. Англія і Франція уклали угоду про взаємну допомогу у разі агресії з боку третьої держави; вони надали гарантії безпеки Польщі, Румунії та Греції, а також розпочали переговори з СРСР. Безуспішний хід англо-французько-радянських переговорів призвів у серпні 1939 р. до німецько-радянського зговору, що відкрив шлях до розв'язання Другої світової війни.

У зовнішній політиці Франції домінувало прагнення утвердити вплив у післявоєнній Європі та забезпечити виконання Версальського договору. Франція намагалася обмежити реваншистські прагнення Німеччини шляхом створення системи колективної безпеки в Європі. Важливим кроком у цьому напрямі було підписання в Парижі в 1928 р. договору про заборону війни як засобу національної політики, що засуджував війну і пропонував для врегулювання суперечок лише мирні переговори (пакт Бріана – Келлога). Пакт передбачав колективні дії з боку його учасників проти будь-якої країни, що стане на шлях агресії. Французька дипломатія на початку 30-х рр. зробила спробу зблизитися з Німеччиною, прагнучи зберегти статус-кво в Європі та обмежити німецькі військові витрати, але Німеччина відмовилася від угоди. 1932 р. між Францією та СРСР було підписано договір про ненапад один на одного.

Французький уряд безуспішно протестував проти англо-німецької морської угоди (1935 р.), за якою Німеччина отримала право на будівництво флоту. Але Франція, як і Англія, нічого не зробили, щоб змусити німецькі війська залишити Рейнську демілітаризовану зону. Франція визнала аншлюс Австрії.

1935 р. у Парижі було підписано договір про взаємну допомогу між Францією і СРСР. Учасники договору зобов'язувалися у разі нападу будь-якої європейської держави негайно надати один одному підтримку. Франція і Англія, проголосивши політику нейтралітету, фактично сприяли агресивній політиці Німеччини та Італії, їх втручанню в громадянську війну в Іспанії. Франція була учасником Мюнхенської угоди 1938 р. Франція та Англія, стурбовані непередбаченим ними розвитком подій, звернулися до СРСР з пропозицією про надання гарантій допомоги європейським державам у разі агресії з боку Німеччини. СРСР у відповідь запропонував укласти пакт про взаємодопомогу між Англією, Францією та Радянським Союзом з одночасним наданням гарантій усім прикордонним з СРСР державам. Однак домовленості не було досягнуто через взаємну недовіру і небажання сторін йти на компроміси.

У зовнішній політиці Рузвельт вважав, що Америка повинна відігравати активну роль у світовій політиці. Але загалом у країні переважали "ізоляціоністські" настрої, тобто бажання дистанціюватися від перебігу подій у неспокійному світі. 1933 р. США встановили дипломатичні відносини з СРСР. Своєрідним закріпленням ізоляціоністського курсу став закон 1935 р. про нейтралітет, згідно з яким у разі воєнного конфлікту президент повинен був застосувати ембарго (заборону) на експорт зброї воюючим країнам. Закон не розрізняв агресора і жертву і був за своїми наслідками подібним політиці "умиротворення", що її проводили Англія і Франція. Однак з посиленням агресії Німеччини та Італії в Європі, Японії на Далекому Сході позиція Рузвельта стала іншою. 1937 р. він закликав до створення системи "карантину" навколо агресорів, але не виявив особливої наполегливості в її організації. Лише початок війни змусив адміністрацію Рузвельта змінити закон про нейтралітет з тим, щоб мати можливість здійснювати військове постачання Англії та Франції.

Особняком стояв зовнішньополітичний курс СРСР. Довгий час провідною ідеєю була «світова революція» з метою встановлення комуністичних режимів в країнах Європи, а згодом і світу. Але згодом керівництво країни змушене було перейти до мирного співіснування з провідними державами світу, внаслідок чого з СРСР були встановлені дипломатичні відносини багатьма країнами а в 1934 році СРСР був прийнятий до Ліги Націй. Разом з тим, згідно зовнішньополітичної доктрини Сталіна, в центрі світової політики знаходиться боротьба двох соціальних систем – соціалістичної та капіталістичної. Тому Радянський Союз повинен був одночасно нарощувати воєнну могутність і намагатися всіляко зіштовхнути між собою капіталістичні країни. Цьому особливо сприяло встановлення фашистських і диктаторських режимів в ряді країн Європи, а значить загострення протиріч між ними та країнами західної демократії. В моральному та політичному плані Сталін більше схилявся до союзу з Гітлером проти «гнилих демократій», оскільки країни пов’язувало багато спільних проблем, зокрема Версальський договір, який негативно вплинув на обидві країни та спорідненість політичних форм режиму в країнах (носив тоталітарний характер).

Як і багато інших провідних країн, СРСР також мав свої загарбницькі плани: територіальні претензії були до Польщі, Фінляндії, Румунії, Угорщини. Планувалось встановити контроль і приєднати Литву, Латвію, Естонію.

Таким чином, зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу базувалися на національному, державному та ідеологічному егоїзмі, внаслідок чого наприкінці 30-х років над світом нависла загроза нової світової війни.

5.3 Влітку 1939 р. Друга світова війна стала реальністю. Переговори СРСР з Англією і Францією про взаємодопомогу закінчилися безрезультатно. У радянської сторони не вистачило витримки, вона виявила незвичайну поспішність, недооцінила можливості західних країн укласти угоду з фашистською Німеччиною і ступінь ворожості їх до СРСР. Західні держави недооцінювали економічний і воєнний потенціал СРСР.

Берлін запропонував Москві відкриття кредиту в 200 млн. марок для закупівлі німецьких товарів в обмін на постачання сировини на ту ж суму. Цей демонстративний жест повинен був довести Заходу, що він не має права на монополію у відносинах з СРСР. Для Гітлера надто важливим було не допустити воєнного співробітництва між західними державами і Москвою.

У серпні 1939 р. Москва повідомила Берлін про згоду прийняти його пропозицію про економічні та інші питання. 20 серпня Гітлер безпосередньо звернувся до Сталіна з особистим посланням про підписання німецько-радянського пакту. На переговорах у Москві міністру закордонних справ Німеччини Ріббентропу були поставлені вимоги про відмову від планів на зразок "Великої України", про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі. Задоволення цих вимог німецькою стороною відкрило шлях до підписання угоди. Головним у змісті договору було те, що сторони утримуються від нападу один на одного і не будуть підтримувати треті держави в нападі на одну із сторін.

У принципі договір не суперечив нормам міжнародного права. Проте ні при його підписанні, ні при ратифікації не розкривався той факт, що одночасно з угодою було підписано секретний додатковий протокол, яким розмежовувалися сфери інтересів сторін від Балтійського до Чорного морів, від Фінляндії до Бессарабії. Протокол був відступом від норм міжнародного права, нехтував суверенітетом і незалежністю Латвії, Литви, Естонії, Фінляндії, Польщі. Він був підписаний таємно від радянської громадськості, а наступний раптовий поворот від боротьби з фашизмом до співробітництва з нацистською Німеччиною значно дезорієнтував сили, які виступали проти агресії війни і фашизму. Вступ радянських військ на територію Західної України і Західної Білорусі викликав ворожу реакцію в польському суспільстві, не кажучи вже про наступну депортацію з цих територій поляків, а потім і репресії проти них.

Другий договір з Німеччиною Москва підписала 28 вересня 1939 р., за ним частково змінювалися сфери інтересів двох держав. До нього додавалися три протоколи, із яких два — таємні. Вони стосувалися переселення німців, які проживали у сфері радянських інтересів, уточнювали кордони цих інтересів на окремій мапі, проголошували заборону польської агітації проти сторін договору. Договір 28 вересня називався не тільки договором про кордони, а й про дружбу, що давало підґрунтя говорити про дружні відносини СРСР з Німеччиною, деформувало установки на боротьбу з фашизмом, мало тяжкі наслідки для Польщі і СРСР.

Елементарним нормам міжнародного права суперечила заява більшовицького режиму про ліквідацію польської держави, яка була оприлюднена на засіданні Верховної Ради СРСР. Тим більше, що Польща як суб'єкт міжнародного права визнавалася її союзниками і третіми нейтральними державами. Міністр закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов зневажливо заявляв, що, мовляв, ще недавно правлячі кола Польщі пишалися силою своєї держави й армії, проте достатньо було одного удару з боку німецької, а потім Червоної армій, щоб нічого не залишилося від цього "потворного дітища Версальського договору". Це була протиправна й образлива заява щодо суверенної держави, яка до того ж ставила в одну площину гітлерівську і радянську агресії.

Радянсько-німецькі договори і протоколи до них у порушення мирних договорів 1920 р. і договорів про ненапад 1926—1933 рр. дали можливість сталінському режиму насильно включити до СРСР Латвію, Литву, Естонію, розпочати війну проти Фінляндії, окупувати Бессарабію. Ставши на шлях поділу здобичі з Німеччиною, Сталін почав розмовляти з сусідами мовою ультиматумів і погроз, особливо, з невеликими країнами.

Напередодні війни СРСР мав право шукати спосіб виграти час для зміцнення економіки й оборони. Проте головним мотивом була не сама угода з Німеччиною, а саме те, що стало предметом секретних протоколів, тобто окупація сусідніх держав. Центральним мотивом договору були імперські амбіції. Негативні наслідки для СРСР домовленості з Німеччиною з економічним питань полягали в тому, що в 1939— 1941 рр. СРСР забезпечував німецьку економіку власною сировиною, зокрема і стратегічного значення. Вже падали бомби на радянські міста і села в червні 1941 р., а в німецьких портах ще розвантажувалися радянські сухогрузи, а деякі знаходилися на шляху до них.

Восени 1939 р. Польща вела справедливу війну проти Німеччини. Вона відхилила німецькі пропозиції про спільний "хрестовий" похід на Схід і першою чинила опір гітлерівським агресорам. Вона зазнала поразки, не одержавши допомоги Заходу і СРСР. Радянський Союз став, у свою чергу, жертвою фашистського нападу в червні 1941 р. і головною силою анти­фашистської коаліції.

6. Закріплення нового матеріалу завершується співбесідою за такими питаннями: