2. Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями, порядком роботи на занятті.

3. Актуалізація опорних знань студентів:

- Згадайте основні етапи міжвоєнного розвитку країн світу та характерні особливості кожного з них;

- Назвіть основні рішення Паризької та Вашингтонської конференцій, в першу чергу ті з них, які безпосередньо стосувалися країн визначених регіонів;

- Показати на карті головні країни Азії, Африки та Латинської Америки, що Ви пригадуєте з вивчення попередніх етапів їхнього розвитку?

4. Коментар відповідей студентів, підведення узагальнюючих висновків.

5. Повідомлення плану заняття та вивчення нового матеріалу згідно теми заняття:

ПЛАН

1. Китай в 20-30 роки;

2. Японія в 20-30 роки;

3. Індія в 20-30 роки;

4. Країни Індокитаю в міжвоєнний період;

5. Країни Африки в міжвоєнний період.

5.1 В 1919 р. на Паризькій мирній конференції великі держави визнали право Японії на німецькі володіння в китайській провінції Шаньдун. Це викликало вибух патріотичних антияпонських виступів пекінських студентів і різних верств населення Китаю ("Рух 4 травня"). Цей рух ознаменував новий етап революційної боротьби проти напівколоніального ладу в країні. Провідну роль у боротьбі за ствердження республіканського ладу відігравала Національна народна партія — Гоміндан, яку очолював Сунь Ятсен. На півдні Китаю в Гуанчжоу був створений республіканський уряд на чолі з Сунь Ятсеном. Пекінський уряд та іноземні держави його не визнали і неодноразово намагалися повалити. Але Гуанчжоу залишався центром революційної боротьби. Республіканський уряд, очолюваний Сунь Ятсеном до його смерті в 1925 р., став оплотом визвольної боротьби китайського народу. Для створення Національно-революційної армії (НРА) Сунь Ятсен запросив на допомогу радянських військових спеціалістів.

Комуністична партія Китаю (КПК), створена в 1921 р., вступила в Гоміндан (зберігши організаційну й політичну самостійність). На І з'їзді Гоміндану в 1924 р. було проголошено політику єдиного фронту національно-революційних сил. Протягом 1924—1927 рр. Гоміндан разом з КПК вели національно-визвольну боротьбу проти продажних урядів Пекіна та північних провінцій, де численні китайські генерали, спираючись на підтримку іноземних держав, воювали між собою.

Загальнонаціональний характер революція в Китаї набула 1925 р. у зв'язку з "рухом 4 травня" — масовими виступами й страйками в Шанхаї, де англійська поліція розстріляла демонстрацію. Основним завданням національної революції були відновлення суверенітету Китаю, повалення мілітаристської влади і політичне об'єднання країни.

Гомінданівський уряд в Гуанчжоу, який очолив Ван Цзінвей, оголосив себе Національним урядом Китайської республіки і почав боротьбу за об'єднання країни. НРА здійснила похід у провінцію Гуандун і вигнала війська мілітаристів за її межі.

Після II з'їзду Гоміндану в 1926 р. гомінданівський уряд очолив генерал Чан Кайші; він став і головнокомандувачем НРА. 1926 р. гомінданівські війська, що налічували до 100 тис. бійців, вирушили в знаменитий Північний похід проти мілітаристських режимів. До кінця року під контролем Національного уряду знаходилося 7 провінцій з населенням понад 150 млн. осіб. Національний уряд переїхав в Ухань.

1927 р. у національно-революційному таборі відбувся розкол; Чан Кайші розірвав союз з комуністами і розпочав проти них репресії. Він переніс столицю в Нанкін і сформував новий Національний уряд. Поступово владу Національного уряду Чан Кайші визнали всі політичні сили країни, крім комуністів. КПК почала власну революційну боротьбу й організувала кілька повстань, але всі вони були придушені урядовими військами.

Протистояння Гоміндану і КПК, що переросло в громадянську війну, стало наслідком протиборства двох тенденцій у розвитку китайської революції. Чан Кайші та більшість лідерів Гоміндану вважали, що революція скінчилася і настав час для реформ, які б модернізували Китай. Компартія націлювала китайський народ на продовження революції, встановлення диктатури пролетаріату і селянства у формі рад, здійснення аграрної революції, націоналізацію підприємств, банків. У збройній боротьбі з Гомінданом Компартія Китаю спиралася на опорні революційні бази (радянські райони) в сільських районах на півдні і півночі країни. КПК організувала напівпартизанську Червону армію, яка в 1933 р. налічувала 300 тис. бійців. Після тривалих боїв у 1930—1933 рр. Червона армія зазнала поразки і змушена була залишити майже всі свої південні бази й відійти в північно-західні провінції до кордонів з СРСР. З початку 1935 р. Компартію Китаю очолив Мао Цзедун.

У внутрішній політиці уряд Чан Кайші зробив ставку на зміцнення державного сектора економіки: було взято під контроль систему фінансів країни, запроваджено планування економічного розвитку. Було прийнято низку прогресивних законів про працю, створено систему профспілок, встановлено мінімальний рівень заробітної плати.

Зовнішньополітичне становище Китаю значно погіршилося з початком японської збройної агресії. 1931 р. Японія встановила контроль у Маньчжурії, створивши державу Маньчжоу-го, в якій знаходилися японські війська.

1935 р. Чан Кайші почав переговори з СРСР про надання військової та фінансової допомоги в боротьбі з японськими агресорами. Радянський уряд погодився, але за умови, що війська Чан Кайші припинять бойові дії проти китайських комуністів. Перед лицем воєнної загрози з боку Японії, яка розпочала в липні 1937 р. війну проти Китаю, Гоміндан і КПК створили єдиний антияпонський фронт. Червона армія була перетворена у 8 армію Національно-революційної армії Китаю.

5.2 Наслідки Першої світової війни були вигідні для Японії: За 1914— 1919 рр. обсяг національного продукту зріс у 5 разів — з 13 до 65 млрд. ієн; зовнішня торгівля завойовувала усе нові ринки в Азії. Не втручаючись у війну, Японія нарощувала військову могутність, насамперед флот. Мілітаризація країни призвела до погіршення життя народу. 1918 р. в Японії відбулися стихійні повстання проти спекулятивного зростання цін на рис — так звані "рисові бунти", що охопили майже всю країну. В подальшому в Японії відбувалися численні страйки, в яких брали участь сотні тисяч робітників. У 1920—1921 рр. Японію охопила економічна криза, яка ускладнювалася цілковитою залежністю країни від зовнішніх ринків. Погіршення становища японських трудящих сприяло піднесенню загальнодемократичного руху, активізації політичних сил лівої орієнтації. 1920 р. була створена Соціалістична ліга, що об'єднувала анархістів, комуністів, соціалістів. 1922 р. виникла Комуністична партія Японії (КПЯ).

Згідно з Версальським договором до Японії відійшли колишні німецькі володіння в Китаї і на Тихому океані. Однак Вашингтонська конференція змусила Японію відмовитися від претензій на Китай і вивести її війська з китайської території. 1918 р. Японія, висадивши свої війська у Владивостоці, взяла участь в інтервенції проти Радянської Росії. Вона окупувала Приморський край і надала допомогу Колчаку і уряду отамана Семенова. Після низки невдач Японія змушена була в 1922 р. вивести свої війська з Приморського краю.

У 20-ті рр. в політичному житті Японії переважають мілітаризм і експансіоністські настрої. За підтримки войовничих кіл у 1927 р. до влади прийшов кабінет генерала Танаки. У меморандумі імператору прем'єр-міністр Танака сформулював програму територіальних загарбань на Далекому Сході і підриву могутності США в Тихому океані. 1931 р. Японія розпочала окупацію китайської провінції Маньчжурії. За кілька тижнів японці захопили увесь Північно-Східний Китай. Оголосивши про створення на території Маньчжурії маріонеткової держави Маньчжоу-го, Японія фактично перетворила цей економічно розвинутий район у свою колонію.

Японські мілітаристи, зокрема так звані "молоді офіцери", двічі — у 1932 і 1936 роках — робили спробу здійснити державний переворот і захопити владу. Щоб розв'язати собі руки, в 1932 р. Японія вийшла із Ліги Націй, а в 1934 р. відмовилася від Вашингтонської угоди про обмеження морських озброєнь. Японська вояччина вимагала розпочати війну проти Китаю і СРСР. 1936 р. уряд Японії уклав з гітлерівською Німеччиною "Антикомінтернівський пакт".

1937 р., скориставшись інцидентом між японськими і китайськими солдатами поблизу Пекіна, Японія розпочала широкомасштабну війну проти Китаю, яка тривала понад 8 років. На початку 1938 р. Японія заявила протест проти радянських поставок зброї та військової техніки Китаю. Між Японією і СРСР виникали численні інциденти. Найсерйозніший із них — збройний конфлікт біля озера Хасан у 1938 р. Весною 1939 р. стався новий збройний конфлікт на кордоні Монголії та Маньчжурії в районі річки Халхин-Гол. Воєнні дії тривали до Другої світової війни. У вересні 1939 р. Японія і СРСР уклали перемир'я.

5.3 У роки Першої світової війни англійці широко використовували ресурси Індії, багато індійців служили в британський армії. Незважаючи на обіцянки британських колоніальних властей після закінчення війни надати Індії самоуправління, все залишилося без змін. Це спричинило початок нового етапу антиколоніальної боротьби. Загальновизнаним лідером індійського визвольного руху став Махатма Ганді. Його теорія і практика — гандизм перетворюються в офіційну ідеологію Індійського національного конгресу (ІНК). Ганді розробив вчення масової ненасильницької боротьби проти колонізаторів. Він доводив, що ненасильницькими діями і моральним переконанням Індія зможе отримати від Англії власне управління.

1919 р. парламент Великої Британії прийняв закон, згідно з яким зросла роль виборних Законодавчих зборів при віце-королі і губернаторах провінцій, а також надав індійцям право обіймати другорядні міністерські посади в колоніальній адміністрації. Водночас було прийнято закон, спрямований проти "антиурядової діяльності". Ганді виступив проти цього закону і закликав до харталу (припинення будь-якої ділової активності, закриття навчальних закладів, установ, базарів). У квітні 1919 р. англійські колоніальні власті розстріляли мирну демонстрацію в одному із міст Пенджабу. Загинуло близько 1 тис. і було поранено 2 тис. її учасників. Ця кривава подія викликала масове обурення і хвилю протестів по всій країні. Ганді закликав до бойкотування всього англійського. Кампанія громадянської непокори продовжувалася до початку 1922 р. ІНК перетворився на масову політичну партію, що налічувала майже 10 млн. членів.

У другій половині 20-х рр. розпочинається нове піднесення національно-визвольного руху. Посилюється страйковий рух. Профспілки зросли до 300 тис. членів. 1925 р. утворюється Компартія Індії. На сесії ІНК у грудні 1929 р. під впливом численних мітингів, учасники яких вимагали незалежності Індії, головою партії був обраний лідер лівих сил Джавахарлал Неру. Сесія проголосила головною метою конгресу боротьбу за повну незалежність країни. Засобом досягнення цієї мети мала бути кампанія громадянської непокори, керівництво якої було передано Ганді. 26 січня 1930 р. було проголошено Днем незалежності. Цей день став початком масового антианглійського руху, хоч Ганді зробив спробу досягти мирної угоди з англійським урядом. Ганді опублікував 11 вимог і заявив, що у випадку прийняття їх британським віце-королем Індії кампанія громадянської непокори буде припинена. Умови передбачали: зменшення податку на 50%, введення протекціоністських тарифів-на іноземні текстильні вироби, відміну монополії англійських властей на видобуток солі та ліквідації податку на сіль, скорочення воєнних видатків, звільнення політичних в'язнів тощо. Англійський уряд відхилив цю програму. Тоді Ганді закликав до нової кампанії грома­дянської непокори. Вона розпочалася весною 1930 р. з проведення так званого "соляного походу". Ганді особисто очолив похід кількох десятків діячів ІНК до моря, щоб випарювати сіль з морської води всупереч соляній монополії властей.

Англійські правителі оголосили ІНК поза законом, арештували Ганді, Неру і понад 60 тис. учасників руху непокори. В країні зростала напруженість, у деяких містах відбулися повстання.

У березні 1931 р. між ІНК і адміністрацією віце-короля було укладено компромісну угоду, за якою власті зобов'язалися припинити репресії і звільнити ув'язнених, а ІНК — припинити кампанію непокори. У цьому ж році в Лондоні лідери ІНК висунули вимогу надання Індії самоуправління і статус домініону. Після відмови задовольнити ці вимоги Ганді на початку 1932 р. закликав до нової кампанії непокори.

1935 р. англійський парламент схвалив програму, що передбачала розширення участі громадян Індії у виборах (до 12% населення) до законодавчих органів, надання місцевим законодавчим органам більших прав. 1937 р. відбулися вибори до центральних і провінційних законодавчих органів, на яких ІНК здобув перемогу: у 8 з 11 провінцій були створені конгресистські уряди.

З початком Другої світової війни віце-король Індії оголосив свою країну воюючою стороною. ІНК пообіцяв співробітництво з Англією за умови створення в Індії національного уряду і встановлення конституційного ладу. На початку 1940 р. метрополія пообіцяла надати Індії статус домініону після закінчення війни.

5.4 Міжвоєнні роки стали новим важливим етапом національно-визвольного руху народів Індокитаю проти англійських і французьких колонізаторів.

Після Першої світової війни в Бірмі почала діяти масова політична організація — Генеральна рада бірманських асоціацій, до яких увійшли різні організації, переважно буддійські. Спираючись на досвід антиколоніальної боротьби в сусідній Індії, бірманці вдавалися до кампаній громадянської непокори, мирних мітингів і демонстрацій. 1923 р. Англія змушена була створити Законодавчу раду, надати деяким бірманським діячам доступ до управління країною. Ці вчинки колоніальних властей посилили боротьбу за незалежність Бірми. Особливо активізувалися антиколоніальні виступи на початку 30-х рр. 1932 р. колонізатори придушили могутнє селянське повстання. Масові виступи засвідчили необхідність перебудови традиційної колоніальної структури. 1935 р. англійський парламент прийняв Закон про управління Бірмою, за яким Бірма адміністративно відокремлювалася від Індії і запроваджувався двопалатний парламент з відповідальним перед ним урядом.

Упродовж 30-х років у Бірмі наростав національно-визвольний рух. Найвпливовішим став рух такінів — Всебірманська національна ліга (До-бама асіайон). Такіни організували кампанії непокори, бойкоту, походи страйкарів до столиці Рангун тощо. З початком Другої світової війни вони багато зробили для утворення Блоку свободи, що поставив вимогу надання Бірмі незалежності. Англія відповіла категоричною відмовою, і в травні 1940 р. були заарештовані найпопулярніші лідери бірманського визвольного руху.

Перша світова війна сприяла економічному й політичному розвиткові В'єтнаму. Хоч основою економіки було сільське господарство (наприкінці 20-х рр. — до 70% вартості валового національного продукту), розвивалися гірничодобувна й обробна галузі промисловості, виникли національні банки. Найбільше піднесення спостерігалося в галузях, зорієнтованих на зовнішній ринок. Так, кількість плантаційних господарств, що вирощували дерева каучуконоси, у 20-х рр. збільшилася з 140 до 630. Майже 90% в'єтнамського каучуку вивозилося до метрополії — у Францію.

1923 р. була створена Конституційна партія, яка почала боротьбу за радикальну реформу колоніальних порядків і за надання В'єтнаму статусу домініону.

1927 р. у В'єтнамі була створена нова політична організація — Національна партія, яка ставила метою скасування колоніального режиму і створення республіки. Національна партія розгорнула активну діяльність і на початок 1929 р. лише в Тонкіні створила 120 осередків, що об'єднували майже 1500 членів. Однак активна діяльність нової партії, її курс на підготовку до збройного повстання привернули увагу французької таємної поліції. У багатьох районах місцеві комітети Національної партії були розгромлені, її члени засуджені. Та партія не припиняла антиколоніальної боротьби, поновлюючи свої ряди молоддю. 1930 р. Національна партія організувала збройне повстання в Ієн-Баї, яке було жорстоко придушене французькими військами. Деяких керівників партії стратили, інших заслали на каторжні роботи.

Наприкінці 20-х років у В'єтнамі діяли також три комуністичні організації, що в 1930 р. об'єдналися в єдину Комуністичну партію В'єтнаму на чолі з Хо Ші Міном. Під час масових народних виступів проти колонізаторів у Центральному В'єтнамі (1930—1931) комуністи в 116 селах створили ради. Нова місцева влада конфіскувала поміщицьку землю, знизила орендну плату за землю, створила революційні суди, заборонила куріння опіуму, проституцію, азартні ігри тощо. Однак вже в серпні 1931 р. французька колоніальна влада розгромила останню комуністичну раду.

Після перемоги на парламентських виборах у Франції Народного фронту (1936) для В'єтнаму почався новий, хоча й короткий, період сподівань. Колоніальна влада змушена була провести реформи. Закон про працю передбачав перехід на 8-годинний робочий день, оплачувану відпустку, заборону жіночої і дитячої праці. Було легалізовано діяльність усіх політичних партій, амністовано політв'язнів. Французи дозволили провести вибори до Ради економічних і фінансових інтересів, до палат народних представників. Значних успіхів на виборах у ці організації в 1937 р. домігся новостворений Демократичний фронт.

З початком Другої світової війни В'єтнам перебував формально під юрисдикцією французького уряду Петена. Колоніальна адміністрація активно співпрацювала з японцями.

У Сіамі впродовж 20-х рр. домінувала ідея монархічного націоналізму, яка полягала у зміцненні монархії і створенні на цій основі міцної держави, здатної протистояти колоніальному капіталізму. Однак у 1932 р. в країні стався переворот, який поклав край цій ідеї.

Керівники перевороту здійснили радикальні перетворення в системі політичної адміністрації та в соціальній структурі суспільства, що привели до заміни ідеї монархічного націоналізму реаліями націоналізму державного. У Сіамі була створена конституційна монархія з парламентарною системою і кабінетом міністрів, але водночас обмежувалася діяльність політичних партій. В економічній сфері нове керівництво проводило політику зміцнення державного сектора. Передбачалося поступове зменшення іноземного капіталу і заміна його капіталом національним. У зв'язку з цим у 30-ті роки були націоналізовані деякі галузі промисловості, держава монополізувала торгівлю і сприяла створенню змішаних державно-приватних підприємств, здатних конкурувати з іноземними, передусім китайськими. Характерною рисою націоналістичного курсу були різкі виступи проти домінування в економіці країни китайців і офіційна орієнтація на Японію, досвід якої мав значний вплив на правлячі кола Сіаму. 1939 р. Сіам було перейменовано на Таїланд (держава таї). З початком війни керівництво країни все більше схилялося до співпраці з Німеччиною і Японією. Після окупації японськими військами всього Індокитаю Таїланд став активно співробітничати з Японією.

5.5 На початку XX ст. переважна більшість території Африканського континенту входила до складу колоніальних імперій Великої Британії, Франції, Німеччини, Бельгії, Італії, Іспанії, Португалії. Німеччина внаслідок Першої світової війни втратила свої колонії, площа яких в Африці становила 2,5 млн. кв. км, а кількість населення — до 13 млн. чоловік. Поділ колоніальних володінь Німеччини було юридично оформлено мандатною системою, створеною Паризькою мирною конференцією. Стаття 22 пакту Ліги Націй передбачала, що для забезпечення розвитку окремих народів, які не в змозі управляти самі, деякі великі держави можуть опікуватися ними як мандатарії Ліги Націй. Найбільша за територією і найцінніша за ресурсами Німецька Східна Африка була поділена між Великою Британією, Бельгією і Португалією. Основна частина цієї території під назвою Танганьїка увійшла до складу Британської імперії. Бельгії було надано два округи на північному заході — Руанду та Бурунді. Португалія отримала невеличку східно-африканську територію з містом Кіонга. Мандат на Південно-Західну Африку, більшу частину якої займає пустеля Калахарі, було надано домініону Британської імперії — Південно-Африканському Союзу. Велика Британія і Франція поділили між собою територію Камеруну і Того.

Отже, країни Антанти після перемоги у війні з державами Четверного союзу розширили свої колоніальні володіння в Африці. Найбільшими і найбагатшими були володіння Британської імперії. Вони простягалися суцільною смугою від Кейптауна на півдні до Каїра на півночі. У колоніальній Африці суверенними були лише дві держави: Ліберія та Ефіопія.

Після закінчення Першої світової війни країни — метрополії Заходу почали інтенсивно освоювати колоніальні території. Колоніальне втручання в міжвоєнний період відіграло вирішальну роль у розвитку країн Африки.

В економічній сфері головним наслідком колоніалізму стало перетворення колоній на аграрно-сировинні придатки метрополій. Характерна особливість міжвоєнного періоду — швидке зростання виробництва експортних сільськогосподарських культур. Наприкінці 30-х рр. у багатьох африканських колоніях понад ²/₃ вартості всього експорту припадало на якусь одну культуру. Такими монокультурами, наприклад, були ананаси і банани у Французькій Гвінеї, гвоздика — в Занзібарі, какао — у Золотому Березі. У промисловості склалася аналогічна ситуація: інтенсивно розвивалася гірничорудна галузь, розрахована переважно на експорт. Так, у Бельгійському Конго видобуток міді з 1913 р. до 1937 р. зріс у 20 разів. У 1937 р. країни Африки, розташовані на південь від Сахари, забезпечували 97% всіх алмазів, що видобувалися в капіталістичних державах, понад 40% золота, понад третину виробництва платини.

Ефективна колоніальна експлуатація здійснювалася за допомогою залучення корінного населення до управління. Колоніальні власті застосовували в основному дві форми управління: пряму і непряму. У першому випадку колонізатори призначали африканських вождів у той чи інший район, незважаючи на місцеві інститути влади і походження претендента. Цих вождів часто переводили з одного адміністративного району в інший. За системи непрямого управління колоніальна адміністрація формально зберігала традиційні місцеві інститути влади. Вождем могла бути лише місцева впливова особа за умови, що вона влаштовувала колонізаторів. Пряме управління частіше використовувалось у французьких колоніях, непряме — в англійських. У міжвоєнні роки ставало все більше колоніальних шкіл, які готували кадри з місцевих племен для потреб адміністрації. Колоніальне правління західних країн на Африканському континенті супроводжувалося жорсткими силовими методами. Однак, експлуатуючи людські й природні ресурси Африки, колоніальний капітал сприяв її економічному розвитку, формував необхідне для функціонування капіталу адміністративно-політичне середовище й культурно-освітню систему, здатну готувати кваліфіковані кадри. Насильницьке запровадження європейсько-капіталістичного варіанта цивілізації сприяло тому, що на час деколонізації значна частина африканських країн була готова до самостійного державного управління.

Незважаючи на колоніальний тиск західних держав, народи Африки чинили опір іноземному пануванню. У міжвоєнний період національно-визвольний рух набув найбільшого розмаху в північно-африканських країнах. Найвагоміших успіхів домоглися народи Алжиру, Марокко і, особливо, Єгипту.

Участь разом з алжирцями-французами десятків тисяч арабо-алжирців у Першій світовій війні сприяла розвитку їх національної самосвідомості у повоєнні роки. Чимало арабо-алжирських інтелігентів виступали проти так званого "туземного кодексу", що обмежував права алжирців і забороняв їх участь у політичному житті, 1920 р. була утворена впливова організація "Молодий алжирець", 1926 р. — знаменита "Північно-африканська зірка", яка в 1933 р. закликала до боротьби за незалежність Алжиру. Вимоги алжирців щодо зрівняння в правах з французами не були марними. Перемога Народного фронту Франції (1936) зумовила реформи, які надали Алжиру нові демократичні свободи і політичні права, створили умови для діяльності різних партій і рухів.

Не припиняв боротьби за визволення від франко-іспанської окупації народ Марокко. 1921 р. повстали рифські племена, і на визволеній території була створена так звана Рифська республіка на чолі з Абд-аль-Керімом (Ель-Керім). Національні збори республіки прийняли "Національну обітницю", яка передбачала звільнення країни від окупантів, здобуття національної незалежності тощо. Впродовж п'яти років марокканці успішно боролися з французькими та іспанськими колонізаторами. Проте сили були нерівні, й у 1926 р. об'єднана франко-іспанська армія повалила Рифську республіку. Однак національно-визвольний рух в Марокко не припинявся. У 30-ті роки були створені перші політичні партії Марокко — Національний комітет дії (1934) і Національна партія (1937).

Найбільших успіхів у міжвоєнні роки досяг Єгипет, який перебував під протекторатом Великої Британії. В 1918 р. в країні була створена партія "Вафд", яка організувала масовий рух за здобуття національної незалежності. В 1919—1921 рр. відбулися збройні повстання проти англійського панування. 1922 р. британський уряд скасував протекторат, але з деякими застереженнями, що не дозволяли встановити в Єгипті справжню незалежність. Зокрема, Велика Британія залишала за собою право на забезпечення комунікацій, збереження військового контингенту і комісара. Після прийняття конституції (1923) Єгипет став конституційною монархією на чолі з королем Фуадом І. Були обрані парламент і кабінет міністрів, який очолили лідери партії "Вафд". Вафдисти продовжували обстоювати національні інтереси, вимагаючи виведення з країни британських військ. У грудні 1935 р. основні єгипетські партії утворили Національний фронт, який змусив короля Фуада І відновити переговори з Великою Британією. Наслідком переговорів став англо-єгипетський договір (1936 р.); який підтверджував незалежність Єгипту і проголошував кінець британської окупації. В травні 1937 р. Єгипет було прийнято до Ліги Націй.

Серед різних форм антиколоніалізму найпоширенішими були релігійно-політичні, насамперед афро-християнські, рухи. Хоча християнство було релігією завойовників, саме воно найбільше підходило для ідеологічного обгрунтування антиколоніалізму, оскільки проповідувало рівність усіх перед Богом. Найпопулярнішими афро-християнські рухи стали в Центральній Африці. Так, у 1921 р. у Бельгійському Конго виник рух під назвою кімбангті. Його засновника — колишнього протестантського священика Симона Кімбангу — спочатку вважали месією, а згодом — Богом. У нього були "апостоли" і "пророки", які очолювали рух у багатьох регіонах країни. Кімбангу висунув гасло "Конго — конголезцям", закликаючи до виступів проти адміністрації, до несплати податків, встановлених бельгійським урядом.

У міжвоєнні роки в Тропічній і Південній Африці були створені й перші політичні партії. Так, у 1920 р. на території Британського Золотого Берега був створений Національний конгрес Західної Африки, що виступав проти найодіозніших виявів колоніального гноблення, вимагав пом'якшення суворих колоніальних порядків. У Південній Африці продовжував діяти створений ще в 1912 р. Африканський національний конгрес (АНК), що прагнув об'єднати африканців у боротьбі з расовою дискримінацією.

Вагомий вплив на становлення антиколоніалізму справив панафри канізм. Ще під час роботи Паризької мирної конференції один із лідерів негритянського руху США Уїльям Дюбуа запропонував переглянути правовий статус негро-африканських народів. Оскільки держави-переможниці відмовилися розглядати це питання, Дюбуа і його прихильники вирішили скликати конгрес. Перший Панафриканський конгрес відбувся в Парижі в лютому 1919 р. У його роботі взяли участь представники 15 країн, у тому числі дев'яти країн Африки. Головна мета цього форуму — домогтися від світового співтовариства розуміння й підтримки. Резолюції конгресу закликали до скасування рабства, заборони примусової праці й тілесних покарань тощо. У 1921, 1923 і 1927 рр. відбулося ще три Панафриканські конгреси, але їх вимоги мало чим різнилися від програми, висунутої на першому конгресі. Сама ж програма панафриканізму була декларативною і недостатньо реалістичною для свого часу. Найвпливовішим панафриканізм став у британських колоніях Західної Африки і в Південно-Африканському Союзі.

Агресія Італії проти Ефіопії. Водночас із зміцненням фашизму в Італії все сильніше виявлялося прагнення Риму помститися Ефіопії (Абіссінії) за поразку під Адуа (1896) і створити велику колоніальну імперію в Східній Африці.

З жовтня 1935 р. дві італійські армії без оголошення війни вторглися з Еритреї та Сомалі на територію Ефіопії. Незважаючи на героїчний опір ефіопських воїнів, поразка Ефіопії була неминучою. Понад 200-тисячній італійській армії, що мала сучасне озброєння і використовувала отруйний газ, протистояли погано озброєні війська, переважно ополченці. Сучасним методам ведення війни була навчена лише 10-тисячна імператорська гвардія. На озброєнні ефіопської армії було лише 7 застарілих літаків, 4 радіостанції, до 300 кулеметів, 50 гармат. Ефіопська армія в боях з переважаючими силами противника зазнавала великих втрат і відступала. 31 березня — 2 квітня 1936 р. відбулася вирішальна битва під Май-Чоу, в якій була знищена майже вся імператорська гвардія. Ця перемога відкрила італійцям шлях до столиці Ефіопії — Аддис-Абеби. Ефіопський імператор Хайле Се-лассіє І покинув країну і виїхав до Англії. Італійська армія вступила до Аддис-Абеби, і Рим урочисто оголосив про свою перемогу над Ефіопією. Було видано декрет про створення єдиної колонії — Італійської Східної Африки, до якої ввійшли Сомалі, Еритрея та Ефіопія. Італійський король став ефіопським імператором.

Однак народ Ефіопії не змирився з поразкою і по всій країні продовжив партизанську війну, яка тривала ще кілька років. До кінця 1941 р. за підтримки британського експедиційного корпусу вся територія країни була визволена від італійських окупантів.

6. Закріплення нового матеріалу завершується співбесідою за такими питаннями: