Регіональна економіка. книжка

6

геоінформаційних систем) – у рамках географічної науки підтверджує значущість традиційних географічних досліджень.

Економізацію географічних досліджень і виникнення самостійної економічної географії пов’язують із початком формування капіталістичної фази розвитку суспільства. Першою економіко-географічною працею вважають роботу представника флорентійських торговельних компаній в Антверпені

Людовіко Гвіччардіні “Опис Нідерландів” (1567), де в першій частині розглядалися природа, господарство, населення країни загалом, а у другій окремо – 17 провінцій країни. Вагомий внесок у трансформацію економічної географії з науки описової до науки точної у ХVІІ ст. зробили “політична арифметика” і “камеральна статистика”. Використання статистичної інформації дозволило поповнити традиційний апарат “якісних” досліджень кількісними методами. На теренах колишньої Російської імперії засновниками економічної географії вважають В.М. Татищева і М.В. Ломоносова. Останній у 1760 р.

запропонував саме поняття – “економічна географія” [50, 24–41].

У наступні роки на Заході економіко-географічна наука розвивалась у двох головних напрямах, які умовно можна назвати “соціологізацією” і “теоретизацією” географії. Особливими ознаками першого є збільшення уваги до вивчення психології, поведінки, традицій, релігій та інших соціальних аспектів народонаселення як чинників впливу на формування економічного

(суспільного) простору. Таким чином виникли нові наукові концепції

біхевіоризму (географії поведінки), феноменологічної (психологічної)

географії, культурного ландшафту, культурної географії, екології людини

тощо. Найвідомішими науковцями цього напряму вважаються американські географи – І. Боуман (Географія по відношенню до соціальних наук, 1934), Х.

Барроуз, К. Зауер (Походження і розповсюдження агрокультур, 1952), Е. Тейф

(Географія, 1970), Р. Моррил (Просторова організація суспільства, 1970),

англійські географи – П. Хаггет [55], Дж. Голд (Основи географії поведінки, 1980) [8; 50, 190–193; 13] та ін. Серед російських науковців найвідоміші імена

В.Л. Каганського і Б.Б. Родомана [26; 47], серед українських – Ф.Д.

7

Заставного, О.Г. Топчієва і О.І. Шаблія [53; 57]. Так виникла нова географія,

яку загалом можна назвати “соціальною” або “суспільною” географією.

Для другого напрямку розвитку географічної науки характерні спроби сформулювати загальну теорію (модель) формування географічного простору з урахуванням усіх чинників розвитку людства, його соціальної і економічної складової, природного середовища. Перші спроби спостерігалися ще у працях географів ХІХ ст. – А. Гумбольта і К. Ріттера. Розвитку теорій економічного простору і розселення населення були присвячені дослідження науковців другої половини ХІХ ст. І. Тюнена, першої половини ХХ ст. А. Вебера, В.

Кристаллера і А. Льоша, ще пізніше – Д. Сміта, Д. Гамільтона, Т.

Хагерстранда та ін. [6; 7, 87–145; 30].

З огляду на формування узагальненого географічного простору (як пустої скриньки, що заповнена конкретними об’єктами) ще абстрактнішими були ідеї

К. Ріттера (Землезнавство по відношенню до природи і до історії людства або загальна порівняльна географія, 1820-1859), А. Геттнера (Географія, її історія,

сутність, методи, 1927), Р. Хартшорна (Перспективи розвитку фізичної географії , 1959) [5].

Слід відзначити, що обидва напрями географії (“соціальний” і “теоретичний”) не є принципово відмінними. Ідеї кожного з них переплітаються між собою і переходять від одного до другого. Так моделі В.

Кристаллера і А. Льоша стали базовими для розвитку як економічної і соціальної географії, так і регіональної економіки.

У вітчизняній науці економічна географія розвивалася іншим шляхом.

Найбільше значення за часи існування Російської імперії мало економічне районування. Це пояснюється великими масштабами території, що займала імперія, істотними відмінностями у рівнях розвитку регіонів,

багатонаціональним складом населення, яке зазвичай мало свою регіональну прив’язку. Актуальним завданням того часу стало з’ясування і вивчення основних чинників, що породжували регіональну диференціацію. Економічне районування розвивалося і в радянській період. Але ні тоді, ні пізніше, ні тепер

8

досягнення економічного районування не були реалізовані на практиці – для удосконалення управління економічним розвитком регіонів. Західна наука, як правило, не визнає об’єктивності існування економічних районів. Більшість науковців вважає районування процесом суб’єктивним, що повністю залежить від дослідника і його мети. Отже, розглянутий напрям географії має переважно формальний характер, сферою поширення якого залишається освіта.

Другий значний період розвитку економічної географії припадає на 20-ті рр. ХХ ст. і зумовлений розробкою Державного плану електрифікації Росії

(ГОЭЛРО). Хоча нині прийнято критикувати радянські досягнення, але на той час він став першим у світі комплексним, науково обґрунтованим планом формування нової економіки регіонів. Цей факт визнавала й тогочасна західна наука. Можливо план ГОЭЛРО був прообразом планування сучасних

“єврорегіонів” та інших подібних об’єктів. У його розробці прийняли участь енергетики, географи, гідрографи, економісти та інші спеціалісти. Пізніше при Держплані СРСР була створена спеціальна комісія з розробки планів перших п’ятирічок, важливе місце у роботі котрої посідали відомі географи. Тоді у вищих навчальних закладах були відкриті перші кафедри економічної географії, введене вивчення навчальних дисциплін з економічної географії,

були створені також й географічні науково-дослідні організації та інститути.

Як висновок, можна відзначити позитивні та негативні риси соціальної і економічної географії. Позитивні – комплексний (системний) підхід щодо дослідження проблем територіальної організації господарства і регіонального розвитку, який складається із врахування не лише економічних інтересів (чим грішать безпосередні економічні дослідження), а й – соціальних, природничих,

екологічних, історичних, етнічних та ін. Базується він на визнанні єдності і взаємозалежності системи “господарство – природа – населення”.

Негативні – відсутність конструктивних пропозицій для вирішення конкретних завдань удосконалення територіальної організації господарства і підняття рівнів розвитку регіонів.

9

Географії ми зобов’язані створенням теорії чинників розвитку і розміщення господарства; виробленням понять про форми територіальної організації (територіально-господарські системи, територіальні структури);

посиленням уваги до ролі трудових ресурсів і природно-ресурсного потенціалу в розміщенні господарства та ін.

Розміщення продуктивних сил. Поняття “розміщення продуктивних сил”(РПС) і визначення його як окремої науки – належить радянській економічній науці. Ніде і ніколи західна економічна наука про розміщення господарства і регіони не використовувала подібної термінології. Там цей науковий напрям називався або економічною географією, або пізніше – регіональною економікою. Можливо, що виникнення РПС було зумовлено відомчою конкуренцією між окремими гілками науки, яка була характерна для того часу (міністерства і відомства постійно боролися між собою за фінанси та інші блага, котрі централізовано розподілялися через систему Держплану СРСР).

РПС формувалось у надрах радянської економічної науки як прикладний аспект оцінювання ефективності розміщення виробництва у нових великомасштабних господарських проектах. Найкращі його досягнення – використання економіко-математичних розрахунків для дослідження ефективності розміщення. Найбільшого поширення наука про РПС набула у галузевих передпланових прогнозах (галузевих схемах розвитку і розміщення продуктивних сил) і в техніко-економічному обґрунтуванні (ТЕО) проектів нового будівництва великих підприємств.

Головним недоліком РПС (на відміну від економічної географії) стало у найгіршому випадку повне, а у найліпшому часткове, ігнорування соціально-

екологічних проблем розміщення. Класичним прикладом такого недалекоглядного підходу можна вважати масштабне будівництво у колишніх середньоазіатських республіках СРСР великих бавовняних комбінатів (60–70-ті рр. ХХ ст.). Наміри були благими – зменшити транспортні витрати на

10

перевезення бавовни із азіатських республік в традиційні текстильні райони

(Центральну Росію, Прибалтику, Україну) і витрати на постачання готової продукції у зворотному напрямку; забезпечити місцеве населення роботою (це були регіони з надлишком трудових ресурсів); покращити умови споживання населення; підвищити рівень розвитку відсталих республік.

Після будівництва підприємств з’ясувалося, що на них немає кому працювати. Текстильне виробництво вимагає переважно жіночої праці. Через релігійні та ментальні традиції місцеве населення не хотіло працювати на бавовняних комбінатах. Тому довелось завозити ткаль із інших регіонів Союзу.

Для них необхідно було будувати нове житло, створювати нову соціальну інфраструктуру. У підсумку витрати на створення інфраструктури перевищили економію від скорочення зустрічних транспортних перевезень. Також виникла низка мовних, етнічних і релігійних проблем між корінним і приїжджим населенням. В умовах авторитарного радянського режиму ці відмінності мали переважно побутовий характер. Після розпаду СРСР вони призвели до військових конфліктів, великої кількості російськомовних біженців із Середньої Азії і Казахстану, практичного призупинення текстильного виробництва у середньоазіатському регіоні. Таким чином, питання ефективності розміщення продуктивних сил – не лише економічна проблема.

Вони тягнуть за собою необхідність вирішення низки найскладніших соціально-етнічних питань, які радянська наука про РПС була не в змозі вирішити у силу своєї політизованої обмеженості.

Централізована радянська економіка, в якій панував відомчий підхід, не могла сприяти вирішенню соціально-екологічних проблем регіонального розвитку. На формальному рівні вони розглядалися у територіальних схемах розвитку і розміщення продуктивних сил, що вироблялися лише для союзних республік і найважливіших територіально-виробничих комплексів (ТВК),

переважно у районах нового освоєння, наприклад, для Західносибірського нафтогазового комплексу, Південнотаджицького ТВК та ін. В регіональних схемах пріоритет надавався відомчим інтересам – насамперед вони повинні

11

були враховувати результати досліджень галузевих схем та проектів і лише потім прив’язувати до них інтереси регіонів. Ця риса характерна для радянських часів, коли вирішення соціальних і екологічних проблем фінансувалося за “залишковим принципом”.

Значним досягненням регіональної економічної науки розглянутого періоду можна вважати створення економетричних моделей територіальної організації господарства, які так і залишилися на рівні теорії розміщення, тому що жодна з них не була впроваджена в реальне життя.

Цікаво, що радянська наука про РПС була маловідомою для широкого кола людей. У вищій школі, в тому числі економічній, вона не викладалась (там панувала економічна географія). Прерогатива підготовки спеціалістів (на рівні аспірантури) надавалась малій кількості найвідоміших економічних кафедр. На науково-дослідному рівні РПС розвивалась у союзній і республіканських радах з вивчення продуктивних сил, окремих академічних і галузевих науково-

дослідних інститутах. Схожа ситуація на пострадянському просторі зберігається і нині.

Але наука про РПС на рівні навчальної дисципліни у вищій економічній освіті мала свій розквіт в останні 10-15 років. Вона не лише витіснила, а й практично повністю замінила собою викладання економічної географії.

У зв’язку з переходом на європейські стандарти освіти почався період заміни у вищій школі і РПС, і економічної географії на нову навчальну дисципліну – регіональну економіку.

Регіональна економіка (РЕ). У західній науці регіональна економіка (яка тривалий час не виокремлювалася як спеціальна економічна наука) розвивалась переважно у надрах загальної економічної теорії, як просторовий

(територіальний) аспект організації економіки.

Вперше окремі її елементи виникли поряд з первинним зародженням самої економічної науки. Класичні економічні роботи А. Сміта і Д. Рікардо (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.) суттєво базуються на вивченні чинників розвитку і

12

розміщення господарства (чинники переваги), котрі є основою регіональних досліджень [51]. Для цього періоду характерна лише одна праця, безпосередньо присвячена територіальним аспектам економічного розвитку, – дослідження Й.

Тюнена [54].

На першу половину ХХ ст. припадає бурхливий розвиток “штандортних” моделей розміщення, які можна вважати вагомою спробою дослідження закономірностей формування економічного простору. Цікавим фактом є те, що майже всі моделі розміщення були розроблені німецькими науковцями. Цей історичний курйоз важко пояснити [16].

Посилення інтересу до теорії формування економічного простору пов’язане більш з другою половиною ХХ ст. і особливо в останні роки. Для цього часу характерні дослідження, що враховують вплив на територіальну організацію господарства нововведень, тобто роль науково-технічного прогресу у розміщенні виробництва (праці Т. Хагерстранда, Р. Вернона, С. Хірша)

Значний внесок у регіональну економіку зробили науковці, які безпосередньо не займалися територіальними дослідженнями. Наприклад, праці з вивчення циклів і етапів економічного розвитку М. Кондратьєва, Й.

Шумпетера, Д. Валлерстейна, М. Портера. Також з’являються концепції, які є спробою дослідити вплив на територіальну організацію економіки специфіки самих фірм і підприємств, отже, починає вивчатися вплив менеджменту на розвиток економіки регіонів (дослідження А. Скотта, М. Столпера та ін.) [46, 46–57].

У другій половині ХХ ст. поступово зростає інтерес до розв’язання проблем поліпшення розвитку відсталих регіонів, що вимагає врахування не лише економічних, а й соціальних, регіонально-політичних, управлінських,

екологічних питань. Отже, починає розвиватися комплексний (системний)

метод дослідження, що зближує регіональну економіку з економічною географією. Слід зауважити, що деякі радянські економіко-географи (кафедра економічної географії СРСР МДУ ім. М.В. Ломоносова) ще у 70-ті рр. вважали регіональну економіку найвищим, послідовним етапом економізації соціальної і

13

економічної географії, що й нині не сприймає більшість наших науковців. На Заході значення радянських комплексних досліджень для розвитку регіональної економіки було оцінено набагато раніше: засновник світової регіональної науки

У. Айзард у 1962 р. опублікував на Заході праці М.М. Колосовського (18911954) з теорії ТВК і визнав його пріоритет.

Фундаментальними дослідженнями у сфері стимулювання розвитку відсталих регіонів стали роботи Ф. Перру (теорія “полюсів зростання”).

Формування “нових старих” регіонів вимагало впровадження елементів планування на основі розробки прогнозів і програм їх розвитку [38, 427–448].

Значний внесок у створення методології і методів регіонального програмування зробили наукові дослідження У. Айзарда (Ізарда), математичні моделі розміщення виробництва В. Леонтьєва, Р. Страута та ін. [25; 29]. Так теоретична регіональна економіка поповнилась прикладними аспектами вирішення проблем зростання регіонального розвитку: питаннями регіональної політики і управління, регіонального прогнозування і програмування,

механізмами реалізації регіональної політики тощо.

У вітчизняній науці про регіональний розвиток склалося парадоксальне уявлення. Досі сам термін “регіональна економіка” практично не використовувався (крім публікації радянського економіста М.М. Некрасова

“Регіональна економіка”, що вийшла ще в 70-х роках ХХ ст.). М.М. Некрасов першим із радянських економістів спробував “прив’язати” західну регіональну економіку до радянської науки про розміщення продуктивних сил. За його визначенням, “соціалістична регіональна економіка, як галузь економічної науки, спирається на економічні закони соціалізму, вивчає сукупність економічних та соціальних факторів і явищ, що зумовлюють планове формування і розвиток продуктивних сил і соціальних процесів у регіональній системі країни і кожному регіоні. Регіональна економіка виробляє економічні стратегічні позиції регіонального розвитку продуктивних сил, які визначають вдосконалення територіальної організації господарства СРСР. Раціональне

14

розміщення продуктивних сил розглядається як основа, головна складова регіональної економіки” [36,19].

Незважаючи на політизовану тенденційність цього визначення, треба відзначити, що в цьому понятті є два важливих моменти: 1) визначення РЕ як науки про просторову (територіальну) організацію господарства, що включає в себе як галузевий, так і регіональний аспекти; 2) тісний зв’язок РЕ з регіональною політикою. Отже, РЕ розглядалася як частина стратегічного планування регіонального розвитку (що в сучасному розумінні є регіональною політикою).

Проте новації М.М. Некрасова не знайшли відповідного відгуку до кінця

90-х років ХХ ст. Як вже відзначалося, у нас панувала інша наука – РПС, яка відрізнялась від західної регіональної науки зазвичай повним невизнанням їхніх теорій просторової організації господарства. Для радянської планової економіки вони й не були потрібні.

Регіоналістика. Регіоналістика (котру деколи називають

“регіоністикою”) виросла із надр регіональної економіки, яка поступово ставала все більш комплексною, наповненою соціальними, екологічними та іншими позаекономічними аспектами досліджень. Спочатку цю назву

(регіоналістика – регіональна наука – Regional Science) запропонував американський економіст Уолтер Айзард (Ізард) у першій половині 50-х років ХХ ст. (Методи регіонального аналізу: введення в науку про регіони, 1966). Він вперше створив кафедру регіональної науки у Пенсільванському університеті замість кафедри географії. Пізніше була створена міжнародна Асоціація регіональної науки з центром у Філадельфії. За У. Айзардом, регіональна наука розглядає просторовий аспект соціально-економічних процесів, які можна відобразити математичними методами. Регіоналістика складалася як дуже прагматична наука (без особливих теоретичних тонкощів) для вирішення конкретних завдань регіонального розвитку, районного планування і розвитку міст. Завдяки цьому вона суттєво наблизилась до районного планування

(інженерно-архітектурної науки з упорядкування території). Пізніше значну

15

увагу почали приділяти вирішенню екологічних проблем (Айзард У. Еколого-

економічний аналіз для регіонального розвитку, 1972).

Отже, суть регіоналістики як міждисциплінарної науки – у комплексному

(системному) підході до вирішення сукупності всіх соціально-економічних,

політичних, історичних, природно-екологічних та інших аспектів регіонального розвитку. Регіональна економіка у такому підході стає частиною регіоналістики, яка безпосередньо досліджує тільки економічні особливості розвитку регіонів. Проте в дійсності принципової різниці між двома науками,

як правило, не бачать.

Регіональна наука зіграла велику конструктивну роль у вирішенні проблем зростання відсталих регіонів, особливо шляхом створення “технополісів”, “технопарків”, промислово-виробничих, сервісних та інших спеціальних економічних зон. Найбільших успіхів вона досягнула у США, Великій Британії,

Німеччині, Франції, Італії та інших високорозвинених країнах світу. Важливий внесок вона зробила для вирішення проблем подолання негативних ситуацій у районах екологічного лиха.

Регіоналізм. Процеси інтернаціоналізації (глобалізації) світової економіки сприяли виникненню ще одного напрямку регіоналістики – “регіоналізму”,

який за своїм змістом є прикладним напрямом створення міжнародних

(відкритих для іноземного капіталу) зон (регіонів) економічного розвитку. І

регіоналістика, і регіоналізм ґрунтуються на теорії “полюсів зростання” Ш.

Перру і концепції створення “спеціальних (вільних) економічних зон”, яку безумовно можна розглядати як послідовний розвиток ідей “центрів зростання”.

Другий напрям базується на ідеях розвитку місцевого самоврядування на основі формування громадянських суспільств. Яскравим прикладом цього нового підходу стало створення так званих “єврорегіонів” Європейського Союзу.

Третій напрям прямо пов’язаний з проблемами геоекономіки і геополітики.

Він досліджує питання формування міжнародних регіональних союзів і інших