Розділ 4. Порівняльно-історична характеристика акцентуації, вокалізму та консонантизму давньогерманських мов

4.1. Типи словесного наголосу.

2. Фонетична система давньогерманських мов.

3. Комбінаторні зміни голосних.

4. Переголошення (умлаут). Дифтонгізація та монофтонгізація.

5. Чергування голосних (аблаут).

6. Редукція ненаголошеного вокалізму.

7. Система консонантизму.

а) Перший пересув приголосних

б) Другий пересув приголосних

в) Третій пересув приголосних.

2. Західнонімецьке подовження приголосних.

3. Закон Гольцмана.

4.1. Типи словесного наголосу

За способом творення розрізняють такі типи наголосу: тонічний або музичний (характеризується підвищенням голосу на одному зі складів), динамічний або еспіраторний (пов’язаний із силою видиху) і кількісний (пов’язаний з двома першими, залежить від довготи звука).

За місцем падіння наголосу в слові вирізняють постійний та рухомий.

Наголос у спільноіндоєвропейській мові мав дві особливості:

1. був тонічним (музичним), пор.: скр. várah ‘коло’, varáh ‘вибір’. Висота тону виконувала смислорозрізнюючу функцію.

2. був рухомим.

У спільногерманській мові вільний наголос змінив фіксований на кореневому складі (хоча раніше він був також рухомим). Тонічний наголос змінив динамічний, який здебільшого падав на кореневий склад слова. Напр.: гот. `fadar ‘батько’, двн.-англ. `gangan ‘іти’, двн.-сакс. `rīki ‘влада’.

У складних словах перший структурний компонент (прообраз префікса) міг бути наголошеним (в іменників) або ненаголошеним (у дієслів).

Особливістю шведської та норвезької мов, а також деяких датських діалектів є поєднання динамічного і тонічного наголосів, проте дискусійним залишається питання про його походження. Низка дослідників вважає, що виникнення скандинавського тонічного наголосу пов’язане з протиставленням односкладних і двоскладних слів (ХІ–ХІІ ст.).

Закріплення сильного динамічного наголосу на першому складі значно вплинуло на розвиток ладу германських мов, зокрема сприяло редукції ненаголошених складів.

4.2. Фонетична система давньогерманських мов

Спільноіндоєвропейській мові властива чітка різниця між короткими та довгими голосними. Реконструйована система голосних для піздньоіндоєвропейської мови має такий вигляд:

голосні верхнього підйому: іī uū

голосні середнього підйому: eē oō

голосні нижнього підйому: аā

Уненаголошених складах зустрічався також короткий голосний [ ] (‘шва примум’), який відбився в санскриті які, а в інших індоєвропейських мовах як а.

Індоєвропейські дифтонги утворилися шляхом сполучення коротких або довгих голосних а, е, о з глайдом (пазвуком), у ролі якого виступали і, и, r, l, m, n. Отже, існували наступні дифтонги: *ai, au, ar, al, am, an, *eu, *ou, *ei, *oi.

Особливістю германських голосних порівняно з індоєвропейськими була залежність від сусідніх голосних та приголосних. Для спільногерманської мови властива чітка різниця між довгими і короткими голосними. Короткі голосні представлені такими фонемами:

голосні верхнього підйому ĭ ŭ

середнього ĕ

нижнього ǎ

Реконструйована система довгих голосних складалася із 4 фонем:

голосні верхнього підйому	ī	ū
середнього	ē	ō

Отже, в германських мовах зникли короткий ǒ та довгий ā. Змін зазнали індоєвропейські ĭ, ŭ, ĕ, яким властиве уподібнення голосного кореня голосному суфікса або закінчення (спільногерманське переломлення). Існували також такі дифтонги: ei, ai, eu, au.

Короткі голосні.

Коротка германська ǎ відповідає двом індоєвропейським голосним ǎтаǒ, оскільки індоєвропейськаǒ> герм.ǎ:

і.-є. ǎ || герм. ǎ: авест. ana, грец. ana, рос. на – гот. ana, двн.-ісл. ana, двн.-фр., двн.-сакс. an, двн.-в.-нім. ana.

і.-є. ǒ || герм. ǎ: двн.-інд. ghortó, грец. χóρτος, лат. hortus ‘сад’ – гот. gards ‘дім’, двн.-в.-нім. gart, двн.-сакс. gardo, двн.-фр. garda, двн.-ісл. garðr.

Розвиток нової фонеми – короткої ǒ відносять у германських мовах до періоду їх окремого існування.

Індоєвропейські короткі ĭ, ĕ, ŭ могли переходити у відповідні германські без змін. Проте, якщо за кореневим голосним слідували вузькі голосні і(j) або u, а також сполучення “носовий+приголосний”, то кореневий приголосний звужувався, в інших випадках у давньогерманських мовах, за виключенням готської, зберігалися широкі звуки:

і.-є. ĭ || герм. ĭ: лат. piscis ‘риба’ – гот. fisks, двн.-ісл. fiskr, двн.-англ., двн.-сакс., двн.-в.нім. fisc.

і.-є. ĕ || герм. ĕ: грец. έδω, лат. edo ‘їсти’, лит. ėdmi – двн.-англ. etan, двн.-в.-нім. eЗЗan, двн.-ісл. eta.

і.-є. ĕ || герм. ĭ: грец. μετά ‘між’ – гот. miþ, двн.-англ. mid, двн.-в.-нім. mit, двн.-фр. mith, двн.-сакс. mið.

і.-є. ŭ || герм. ŭ: скр. sûnú, авест. hunu, лат. sūnu, лит. sūnús ‘син’ – гот. sunus, рун. sunuR, двн.-ісл. sunr, двн.-англ., двн.-в.-нім., двн.-сакс., двн.-фр. sunu.

і.-є. ŭ || герм. ǒ: скр. yugá, грец. ζυγόν, лат. jugum, вал. iau ‘ярмо’ – двн.-англ. geoc, двн.-в.нім. joch, двн.-сакс., двн.-ісл. ok.

Довгі голосні.

Довге германське ōвідповідає двом індоєвропейським голоснимōтаā, оскільки і.-є.ā> герм.ō:

і.-є. ō || герм. ō: двн.-інд.bhlŏ, лат.flōs‘квітка’ – гот.blōma, двн.-англ.blōma, двн.-сакс.blōmо, двн.-ісл.blóme, двн.-в.-нім.bluoma, двн.-фр.bloia.

і.-є. ā || герм. ō: скр. mātár-, грец. μήτηρ, лат. māter, ірл. máthir, вал. mâtar укр. матір – двн.-англ. mōdor, двн.-сакс. mōdor, двн.-в.-нім. muoter, двн.-ісл. moðir, двн.-фр. môdire.

Незабаром, як наслідок випадіння носового перед [Х] і зв’язаного з цим подовженням попереднього голосного, в спільногерманській мові розвинулося й довге ā.

У подальшому система коротких і довгих голосних зазнала змін у кожній з германських мов.

Дифтонги.

Спільноіндоєвропейські дифтонги аі та оі в спільногерманській представлені дифтонгом ai. Дифтонг еі зазнав монофтонгізації, проте в готській мові графічна репрезентація його збереглася: гот. galeiþan ‘іти, мандрувати’, пор. також: двн.-англ. līþan. Індоєвропейські дифтонги аи та ои відбилися в спільногерманській як au. Дифтонг еи мав два варіанти eu/iu.