Розділ 8. Синтаксична система давньогерманських мов

1. Основні характеристики індоєвропейського синтаксису.

2. Просте речення в давньогерманських мовах.

3. Ускладнення простого речення нефінітними конструкціями.

4. Складне речення в давніх германських мовах.

1. Основні характеристики індоєвропейького синтаксису

Згідно з Дж.Грінбергом, логічно можливе існування шести типів порядку слів: SVO, SOV, VSO, VOS, OSV, OVS (де S – суб’єкт, V – предикат (дієслово), O – об’єкт). У більшості сучасних мов світу панівною є одна з трьох моделей порядку слів: 1) VSO, 2) SVO, 3) SOV. У праіндоєвропейській спочатку основним був OV порядок слів. Після розпаду індоєвропейської спільності порядок слів змінився на протилежний – VO.

Відповідно до принципів структурної організації праіндо-європейського речення, Ю.С.Степанов виокремлює шість його типів. В теорії В.Леманна просте речення в індоєвропейській мові-основі складалося з дієслова та одного або декількох об’єктів. Суб’єкт, а також прислівники часу, місця та способу були факультативними. Ж.Одрі реконструює такі типи простого речення в мові-основі: 1) односкладне, 2) двоскладне; 3) трьохскладне. Односкладне, в свою чергу, членувалося на дієслівне, що містить особову форму дієслова, і номінативне, яке не має функції об’єкта. Двоскладне речення складалося з об’єкта і предиката (дієслівний або іменний). Трьохскладне речення містило суб’єкт, предикат та об’єкт, причому останній передував предикату.

Питання щодо можливості існування складного речення в праіндоєвропейській мові досі залишається дискусійним. Одні твердять, що в індоєвропейській мові-основі неможливе існування одиниці, вищої, ніж просте речення (Ж.Одрі). Г.С.Кнабе дійшов висновку, що індоєвропейське речення залишалося простим за формою, проте могло функціонувати як еквівалент складного. За О.С.Мельничуком, складнопідрядні речення виникали і формувалися частково вже в індоєвропейській прамові пізнього періоду.

В лінгвістиці відомою є теорія про два шляхи розвитку складного речення (О.П.Рифтін):

1. “перший шлях” – розвиток складнопідрядного речення шляхом поєднання низки простих на базі сурядності;

2. “другий шлях” – розвиток гіпотаксису (підрядного речення) всередині простого з його елементів (інфінітивних, дієприкметникових або дієприслівникових конструкцій).

І.Р.Буніятова доводить, що основним джерелом походження гіпотаксису в германських мовах є первісне об’єднання низки простих речень у складне поліпредикативне ціле. Щодо іншого засобу утворення складнопідрядних речень – то його сфера була досить обмеженою через слабку розвиненість системи дієприкметникових утворень, початковість формування дієслівних рис дієприкметника та інфінітива в давній період розвитку мов.

2. Просте речення в давньогерманських мовах

Основним типом синтаксичної мовної структури германських мов виступало просте речення: односкладне чи двоскладне. Односкладне – речення з відсутнім підметом, який міг виражатися особовою формою дієслова. Існувало також формально односкладне речення, в якому вживалося безособове дієслово, що могло позначати явища природи, відчуття, переживання людини, тощо. Особливістю безособових речень стала виражена тенденція до оформлення односкладних речень як двоскладних за допомогою введення у речення займенника-підмета, напр.: двн.-в.-нім. ez ābandēt ‘вечоріє’, двн.-англ. hit hagolode seofon niht ‘сім ночей йшов дощ’. Варто зауважити, що вживання hit у ролі формального підмета в давньоанглійській мові є обмеженим: Л.І.Брівік наводить таке співвідношення речень з формальним þær та hit: 81 : : 2.

Порядок слів у давньогерманському простому реченні не був вільним. Він визначався, в першу чергу, змістом висловлення: головні члени речення розташовувалися відносно один одного в залежності від комунікативного завдання або стилістичної настанови. Отже, різні типи порядку слів співіснували, і використання того чи іншого типу було чітко визначено. За даними Р.Ласса, в рунічних написах 70% речень припадають на OV-тип (головним чином SOV), менше 20% становлять речення SVO-типу, решта – VSO-модель (в основному імперативи). Модель порядку слів VSO у давніх германських мовах служила також стилістичним засобом і вживалася у зачині, вказуючи на початок розповіді, напр.: гот. uuas in tagun Hērōdes… ‘був у дні Ірода…’. Значна частка речень SVO-типу свідчить про поступовий перехід германських мов від одного типологічного типу до іншого. Тому успадкований від мови-основи структурний тип протягом декількох століть повністю зникає.

У будь-якому типі простого давньогерманського речення наявність дієслова була обов’язковою. Якщо на першому місці в реченні стояли обставини, спостерігалася інверсія – зворотній порядок слів OVS. Поступово ці обставини (прислівники місця та часу) перетворювалися в виключно формальний маркер, на основі якого, наприклад в англійській мові, пізніше розвинулася конструкція there is/are.

У давньогерманському простому реченні існували такі члени речення: підмет, присудок, додаток, означення й обставина (В.В.Левицький).

Підмет у давньогерманських мовах виражався іменником, займенником, інфінітивом.

Присудок міг бути дієслівним та іменним. Складний дієслівний присудок складався з модального дієслова й інфінітива або різних дієслів ‘починальної’ семантики, напр.: гот. dugann Jesus qiþan ‘почав Ісус говорити’. Складений іменний присудок утворювали дієслово-зв’язка та іменник, прикметник або дієприкметник, напр.: двн.-в.-нім. ih bim alt ‘я є старим’.

Додаток міг бути прийменниковим і безприйменниковим.

Означення могло виражатися прикметником, дієприкметником, займенником чи числівником. Окрім цього, в ролі означення міг вживатися іменник у родовому відмінку. Означення знаходилося як у препозиції, так і у постпозиції до означуваного слова.

Обставини виражалися найчастіше прислівниками, конструкціями іменник+прийменник, інфінітивом з прийменником.