Розділ 5. Порівняльна характеристика граматичної будови давніх і сучасних германських мов. Іменник

5.1. Морфологічна структура слова в спільноіндоєвропейській та германських мовах.

5.2. Іменник в індоєвропейській мові-основі.

5.3. Морфологічна класифікація іменників у давніх германських мовах.

5.4. Граматичні категорії іменника в давніх та сучасних германських мовах.

5.1. Морфологічна структура слова в спільноіндоєвропейській та германських мовах

Для індоєвропейських іменників (прикметників) реконструюють трикомпонентну структуру, яка складалася з кореня, основотворчого суфікса та флексії (закінчення). Корінь був носієм лексичного значення і не міг функціонувати в чистому вигляді. Суфікс оформлював основу та визначав підклас імені. Закінчення приєднувалося до основи та було показником граматичних категорій роду, числа та відмінка. Напр.:

скр. sun-á-s (основа на -а-) ‘син’;

грец. δικαστ-ή-ς (основа на -о-) ‘суддя’;

лат. ov-i-s (основа на -і-) ‘вівця’.

Значення більшості словотворчих суфіксів залишається невідомим. У давніх індоєвропейських мовах вони виступають формальними показниками іменних основ. Вважають, що поділ на основи передував поділу іменників на роди, підтвердженням чого є факт, що до одного типу основ відносилися іменники різного граматичного роду.

Основи, що закінчувалися на е/о називають тематичними, з іншим суфіксом – атематичними.

Вже в індоєвропейській мові-основі спостерігається часткове злиття флексії з показниками основи, а в германських мовах триморфемна структура слова майже не збереглася за виключенням давніх рунічних написів та частково готської мови: спостерігається тенденція до розвитку двоморфемної структури слова. Основотворчий суфікс зливається з відмінковою флексією або коренем чи самостійно стає відмінковим закінченням.

Незважаючи на втрату словотворчого суфікса в германських мовах формальна належність іменника до певного типу основ впливала на особливості його відмінювання.

5.2. Іменник в індоєвропейській мові-основі

Іменник в індоєвропейській мові-основі являв собою семантично й формально майже нерозчленоване ціле з функціями позначення предмета та його ознак. Отже, він виступав як у ролі іменника, так і в ролі прикметника.

Рід. На думку А.Мейє, поділу іменників за родами передував поділ за категоріями живі (суб’єкти дії) / неживі (речі) предмети. При цьому до ‘живих’ відносили окрім власне істот, також явища природи, зокрема вогонь, воду, зовнішні частини тіла, дерева тощо. Категорія речей згодом лягла в основу створення середнього роду, а категорія істоти/неістоти пов’язана з виникненням чоловічого та жіночого родів.

Поділ на основи. Індоєвропейські іменники розбивалися на дві групи – з основами на голосний і з основами на приголосний. До першої належали слова з основами на -ā-, -іā-, -ō-, -і-, -i/u- та з дифтонгами. Другу групу утворювали іменники з основами на проривний приголосний, на -s-, на сонорні (напр.: на -n-, на -r-). В залежності від суфікса основи іменники поділяють на класи. Кількість таких класів деякі компаративісти нараховують до двох десятків (Ф.Ф.Фортунатов).

Число. В мові-основі існувало три форми числа: однина, множина і двоїна. Двоїна представлена в давньоіндійській, грецькій, старослов’янській. Рудиментом двоїни в сучасній російській мові є, наприклад, форма сыны.

Відмінок. Припускають, що в спільноіндоєвропейській існувало вісім відмінків: називний (номінатив), родовий (генітив), давальний (датив), знахідний (акузатив), відкладний (аблатив), місцевий (локатив), орудний (інструменталіс) і кличний (вокатив).