11.2. Основні положення Портфельної теорії та методичні підходи до формування портфеля фінансових інвестицій підприємства

Ефективність формування інвестиційного портфеля фінансових інструментів забезпечується використанням двох альтернативних теоретичних концепцій, відомих як „традиційний підхід до формування портфеля” і „сучасна портфельна теорія”.

Традиційний підхід до формування портфеля використовує в основному інструментарій технічного і фундаментального аналізу і передбачає включення в нього різних видів фінансових інструментів інвестування, які забезпечують його широку галузеву диверсифікацію. Хоча такий підхід до формування портфеля дозволяє вирішувати стратегічні цілі його формування шляхом підбору відповідних фінансових інструментів інвестування по показникам рівня їх прибутковості і ризику, ефективний взаємозв’язок між окремими із цих інструментів в процесі підбору не забезпечується. Незважаючи на широку галузеву диверсифікацію фінансових активів портфеля, яка забезпечує зниження рівня його ризику, цей ризик не диференціюється в розрізі систематичного і несистематично його видів.

Сучасна портфельна теорія, принципи якої вперше були сформовані в 50-х роках Марковіцем представляє собою основний на статистичних методах механізм оптимізації формуємого інвестиційного портфеля по заданим критеріям співвідношення його очікуваної прибутковості і ризику з урахуванням корелятивного зв’язку прибутковості окремих фінансових інструментів між собою. В складі статистичних методів оптимізації портфеля, які розглядаються цією теорією, особлива роль відводиться визначенню середньо квадратичному відхиленню (або дисперсії) прибутковості окремих фінансових інструментів інвестування; коваріації і кореляції, що вимірюють характер зв’язків між показниками прибутковості цих інструментів; коефіцієнту „бета”, який вимірює систематичний ризик окремих фінансових активів і ін.

Хоча в сучасній інвестиційній практиці використовуються обидва підходи до формування інвестиційного портфеля, в останні роки перевага надається сучасній портфельній теорії.

Основні концептуальні положення сучасної портфельної теорії

1. Всі види інвестиційних рішень, пов’язані з формуванням портфеля, приймаються тільки на один період часу, що називається „періодом володіння”.

2. Інвестиційний ринок у всіх його сегментах є ефективний, усі інвестори мають однаковий доступ до інформації, що дозволяє їм прогнозувати очікуємо величину прибутків, середньоквадратичне відхилення розподілу її ймовірності, а також коваріацію і кореляцію між прибутками для любої пари фінансових інструментів, що розглядаються.

3. При формуванні портфеля здійснюється відбір тільки ризикових фінансових інструментів інвестування; середньоквадратичне відхилення прибутковості в повній мірі характеризує ризик обігу кожного із них (ризик придбання їх інвестором).

4. Інвестиційні рішення, пов’язані з відбором окремих фінансових активів в формуємий інвестиційний портфель, базується на трьох критеріальних показниках:

а) рівень очікуваного прибутку;

б) індивідуальний рівень ризику (вимірюється середньоквадратичним відхиленням або дисперсією прибутків);

в) характеру коваріації і ступення кореляції прибутковості фінансових активів, що розглядаються.

5. В процесі формування портфеля трансакційні втрати і податки, пов’язані з купівлею або продажем окремих фінансових інструментів інвестування, в розрахунок не приймаються.

Розглянуті припущення, які використовуються в сучасній портфельній теорії, прийняті для того, щоб виключити вплив інших факторів на механізм оптимізації інвестиційного портфеля.

Базовим принципом сучасної портфельної теорії є „принцип надання переваги інвестора”. Суть його полягає в тому, що при всіх рівних умовах інвестори надають перевагу більшому прибутку перед меншим, а також меншому ризику перед більшим. Це значить, що в процесі формування інвестиційного портфеля кожен інвестор повинен оцінювати рівень прибутковості і ризику портфеля, а потім базуючись на співвідношенні цих показників вибрати кращий його варіант.

Характер цих переваг можна проілюструвати на графіку (рис.11.1)

Б

Рівень прибутковості

В

А

портфеля

• , •

Л

ІІІ

•

IV

І

Є

Г.,

Д

ІІ

V

К

Рівень ризику портфеля

І

З

Ж

Рис. 11.1

Критерієм звуження множини вибору портфеля інвестора є „криві байдужості”. В основі ї побудови лежать функції корисності інвестора, які відображають його відношення до ризику і прибутковості портфеля (рис. 11.2).

рівень прибутковості портфеля

КБ₁

КБ₂

КБ₃

ІІІ

ІІ

І

IV

рівень ризику портфеля

Рис. 11.2

Кожна лінія КБ₁: КБ₂: КБ₃ ілюструє одну криву байдужості, яка забезпечує реалізацію заданих переваг інвестора. Наприклад, інвестори з перевагами співвідношення рівня прибутковості і ризику, які відображені кривою байдужості КБ₂, будуть розглядати варіанти портфелей І і ІІ як рівноцінні, тому що вони мають збалансовані значення показників їх прибутковості і ризику (додатковий рівень ризику портфеля ІІ забезпечується отриманням додаткового рівня очікуємого прибутку по ньому).

Разом з тим, інвестор, нейтральний до ризику, надасть перевагу портфелю ІІІ, що лежить на кривій байдужості КБ₁, тому що він має більший рівень прибутковості, збалансований з рівнем ризику.

Із наведеного графіка може зробити наступні основні висновки:

1. Інвестор розглядає усі портфелі, що лежать на одній конкретній кривій байдужості (побудованій на основі його переваг) як абсолютно рівнозначні.

2. Усі портфелі, що лежать на кривій байдужості, розташовані вище і лівіше, інвестор розглядає як більш привабливі в порівняні з портфелями, що знаходяться на кривій байдужості, розташованій нижче і правіше.

3. Кут нахилу кривої байдужості по відношенню до горизонтальної осі визначається відношення інвестора до ризику. Інвестор, що не здатний ризикувати (консервативний інвестор) використовує для формування портфеля криві байдужості з більшим кутом нахилу, в той час як інвестор, здатний на ризик (агресивний інвестор) - навпаки.

Хоча побудова кривих байдужості значно звужує можливу множину формування інвестиційного портфеля, але вона не дає можливості вибрати найбільш ефективний його варіант, так як існує багато таких варіантів, які відповідають перевагам конкретного інвестора. Наблизитись до рішення цієї задачі дозволяє сформульована Марковіцем „теорема про ефективну множину” .

Інвестор вибирає свій оптимальний варіант портфеля із їх множини, кожний із яких: 1) забезпечує максимальне значення рівня очікуваної прибутковості при любому визначеному рівні ризику; 2) забезпечує мінімальне значення рівня ризику при любому визначеному рівню очікуваного прибутку”.

Сукупність варіантів портфелів, що забезпечують досягнення заданих показників, характеризуються термінами „ефективна множина” або „межа (кордон) ефективності портфелів” (рис. 11.3).

КБ₁

КБ₁

Реальна прибутковість портфелів

Крива дотична

КБ₁

А

Д

•

Ефективна множина

Б

•

Допустима досяжна множина

Г

•

Рівень ризику портфелів

•

В

Рис. 11.3. Графічне зображення допустимої(досяжної) і ефективної множини

Розташування ефективної множини на графіку визначається вимогами, сформульованими в теоремі.

Із графіка видно, що портфель з мінімальним рівнем ризику розташований в т. Г.

Отже, множина портфелів, що забезпечують мінімальне значення рівня ризику в діапазоні змінюваного рівня очікуваної прибутковості, повинна бути розташована на кривій між точками А і В., але ефективна множина між точками Г і А.

Тільки із складу ефективних портфелів, що лежать на кривій ефективної множини може бути вибраний оптимальний варіант інвестиційного портфеля, всі інші повинні бути відкинуті інвестором.

Вибір оптимального інвестиційного портфеля забезпечується суміщенням (накладенням) графіків кривих байдужості інвестора і ефективної множини. Оптимальний портфель інвестора знаходиться в точці дотику (але не перетину) однієї із кривих байдужості інвестора (КБ₂) з ефективною множиною (в т. Д.)