Чому міста Київ і Севастополь повинні мати спеціальний правовий статус ? Що означає слово «столиця»?

Частина 6 ст. 20 Конституції України визначає місто Київ столицею України, а ч. 3 ст. 133 Конституції України стверджує, що м. Київ має спеціальний статус.

Цікавим є походження українського слова «столиця «, яке своїм корінням сягає перших етапів національного державотворення. Слово «столиця» походить від староукраїнського словосполучення «стольний город». У Київській Русі говорили, що великий князь сидить на столі (пізніше на престолі). Місто, в якому був «стіл» (престол – трон) великого князя, називали стольним містом або столицею. На відомих срібних монетах київського князя Володи­мира Великого написано: «Володимир на столі, а се його срібло», тобто «Володимир на престолі (троні), а срібло є грошима (монетою) князя». У різні періоди національної історії столиця українських держав була в різних містах: Києві, Галичі, Володимирі (Володимирі-Волинському), Чигирині, Батурині, Глухові, Львові, Станіславові (тепер Івано-Франків­ську), Кам'янці-Подільському, Хусті тощо.

Особливий статус м. Севастополя викликаний конкретними політико-правовими проблемами пострадянського періоду існування колишнього Чорноморського флоту Військово-Морських Сил СРСР. На сьогоднішній день м. Севастополь не входить у територіальну організацію Автономної Республіки Крим, воно фактично є місцем базування російського й українського флотів на Чорному морі.

Статус м. Києва і м. Севастополя має бути врегу­льований окремими законами.

Якими є історія державно організованого життя на Кримському півострові та причини входження останнього до складу Української рср у 1954 році?

Історія державно організованого життя у територіальних межах теперішнього Кримського півострова сягає глибокої давнини – античних часів. Після виникнення і зміцнення Київської Русі як держави характер відносин між останніми в різні періоди історії був неоднаковий. У 989 р. київський князь Володимир Великий здобув м. Херсонес, і з того часу приблизно декілька століть східна частина теперішнього Кримського півострова входила до складу давньоруського Тьмутороканського кня­зівства. В XII ст. у Причорномор'ї і в Криму з'являються монголо-татарські війська, частина з яких після завоювання міст на Кримському півост­рові через певний період часу залишається тут (переважно в його степовій частині та у Причорно­мор'ї). Виникає кримський улус Золотої Орди з центром у м. Солхат, названий Кримом (тепер Старий Крим), що в перекладі з татарської означає «рів». Згодом – у XV столітті – якийсь період існувало самостійне Кримське ханство (столиця – м. Бахчисарай), а з 1478 р. Кримське ханство визнає зверхність Туреччини і фактично стає складовою володінь турецького султана. В 1784 р. Крим завойовує Російська імперія, після розпаду якої у 1917 р. на території Кримського півострова були спроби утворення кримськотатарської держави на основі реалізації права нації на самовизначення (рі­шення курултаю (з'їзду) представників кримсько­татарського народу 26 листопада – 13 грудня 1917 року), утворення маріонеткової більшовицької Радянської Соціалістичної Республіки Таврії, поширення на Крим юрисдикції УНР, створення інших політичних режимів, зокрема режиму генерала царської армії Врангеля тощо.

З падінням УНР і захопленням Криму військами більшовицької Росії на території Кримського півострова Постановою ЦВК і Раднаркому РРСФР 18 жовтня 1921 року за підписами В. Леніна і М. Калініна створено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі РРСФР. Офіційно було визнано: державними мовами – російську й татарську; з 26 утворених районів автономії – 7 татарськими, 1 німецьким, 1 єврейським і 17 змі­шаними (населення переважно росіяни й українці). У квітні – червні 1944 р. як прояв крайнього гено­циду з Криму були виселені у віддалені райони радянської імперії татари, греки, болгари, вірмени; у той же час перестала офіційно існувати Кримська АРСР, яку було перетворено на Кримську область.

Масова депортація з Криму народів, що прожи­вали на його території століттями і створили високу культуру сільського господарства у специфічних клі­матичних умовах, безперечно, негативно вплинула на стан відбудови економіки Криму після війни. На початку 1950-х років Кримська область за рівнем соціально-економічного розвитку мала найнижчі показники в європейській частині колишнього СРСР. Криму потрібні були величезні інвестиції (а також робоча сила) для підняття економіки хоча б до середнього рівня у державі станом на той час. Рішення центр знайшов у формальному переданні Кримської області зі складу однієї республіки до іншої: з РСФСР до УРСР. За скупими фразами офіційних документів того часу – «...враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тіс­ні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР... Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української РСР» (із відповідної Постанови Президії Верховної Ради РРФСР) і далі: «... З географічних та економічних міркувань передання Кримської області до складу братньої Україн­ської РСР є доцільним і відповідає загальним інтересам Радянської держави» (із виступу Голови Президії Верховної Ради РРФСР М.Тарасова 19 листопада 1954 р. на засіданні Президії Верховної Ради СРСР, на якому розглядали питання передання Кримської області) – криється уся сутність даного акту, що жодним чином суттєво не впливало на реальний внутрішній стан імперії, як і на статус її територіальних одиниць, по-фарисейськи названих у т. зв. Сталінській конституції «суверенними» радянськими республіками. Однак формально при переданні Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР були дотримані всі норми як тодіш­нього радянського законодавства, так і міжнародно-правові стандарти того часу.

Крим як імперське «навантаження» україн­ському народові, змученому, знищеному і розорено­му тоталітарним більшовицьким режимом у 1930– 1940 рр. та жахливими наслідками Другої світової війни, обійшовся у величезні як матеріальні, так і «живі» інвестиції у промисловість, сільське госпо­дарство, індустрію відпочинку тощо. За українські бюджетні кошти, а також руками сотень тисяч наших земляків із різних регіонів України побудовано Північно-Кримський канал і зрошувальну систему (забезпечення дніпровською водою понад 500 тисяч гектарів сільськогосподарських угідь Криму), збудо­вано машинобудівні та металообробні підприємства, суднобудівні та судноремонтні заводи, зведено цілі комплекси курортно-відпочинкової мережі, віднов­лено сільське господарство і т. ін.