3. Трудові відносини при капіталізмі

Трудовий колектив (у політико-економічному значенні) – суб'єкт економічних відносин власності, а також сукупний праців­ник, який забезпечує раціональне використання наявних матері­ально-речових ресурсів для створення і привласнення доходу та ін.

Умови праці – це комплекс чинників трудового процесу, що оточують виробниче середовище, стан місця роботи і ставлення працівника до виконуваної роботи, що здійснюють вплив на здоров'я і тривалість життя, працездатність і ступінь задоволення працею, на процес відтворення сукупної робочої сили й ефективність праці.

У політекономічному аспекті трудові відносини виражають відносини між власниками засобів виробництва і робочої сили з приводу формування умов праці, здійснення самого процесу праці та привласнення його результатів у формі поділу новоствореного продукту на необхідний і додатковий.

Основними структурними елементами капіталістичних трудових відносин є:

1) відносини між капіталістами і найманими працівниками щодо створення умов праці;

2) найважливішим елементом трудових відносин є ступінь експлуатації робочої сили, що вимірюється у сфері безпосереднього виробництва відношенням додаткового продукту до необхідного.

З погляду товарно-грошових відносин це відношення виражається формулою:

(6.5)

де m' – норма додаткової вартості, m – додаткова вартість, v – вартість робочої сили.

3) важливим елементом трудових відносин є контроль капіталістом процесу праці, що стосується проблеми менеджменту;

4) одним із елементів таких відносин є праця найманих працівників у позаробочий час, умови праці та її оплата, а також проблеми, пов'язані з подвійною зайнятістю.

Політекономічне визначення сутності найманої праці – це процес праці під контролем капіталіста, що супроводжується реальним підкоренням праці, привласненням власниками засобів виробництва зростаючих обсягів результатів такої праці та відтворенням відносин капіталістичної власності й одночасним збільшенням частки особистої власності.

Власність на робочу силу – це власність найманого працівника на свою здатність до праці (сукупність фізичних та розумових здібностей), яку він змушений продавати капіталісту, і у процесі використання якої виникають відносини з приводу привласнення необхідного та додаткового продукту власником робочої сили, а також частки необхідного продукту капіталістом і державою у всіх сферах суспільного відтворення.

Робоча сила, здатність людини до праці – це сукупність її потреб, фізичних, інтелектуальних і організаторських здібностей, набутих знань і досвіду, які використовуються у процесі виробництва матеріальних благ і надання послуг.

4. Сутність заробітної плати, її функції, форми та системи

Процес праці являє собою доцільну діяльність людей, спрямовану на пристосування продуктів природи для задоволення своїх потреб. Носієм здатності до праці є людина.

В економічній науці сформувалось два підходи до розуміння сутності заробітної плати:

1. заробітна плата як форма власності та ціни робочої сили (К. Маркс);

2. заробітна плата, як ціна праці (Ж.-Б. Сей, А. Маршалл, П. Самуельсон та ін.).

В

Заробітна плата являє собою винагороду або заробіток найманого працівника, обчислений у грошовому виразі, який за трудовим договором роботодавець сплачує йому за роботу, вже виконану або яка має бути виконана.

артість робочої силинабуває форми вартості життєвих засобів працівника. Споживну вартість товару "робоча сила" складає її здатність в процесі з’єднання із засобами виробництва, які їй не належать, створювати вартість значно більшу, ніж вартість, необхідну для її відтворення.

Рис. 6.1. Функції заробітної плати

Форми та системи заробітної плати – це механізм встановлення розміру заробітку в залежності від кількості та якості праці і її результатів.

Держава і підприємство встановлюють такі принципи диференціації заробітної плати працівників:

1) величина заробітної плати залежить від складності праці, професійних навичок і кваліфікації робітника;

2) величина заробітної плати залежить від умов роботи, від її важкості, шкідливості для здоров'я. Праця у важких і шкідливих умовах оплачується вище;

3) величина заробітної плати залежить від результатів виробничої діяльності фірми в цілому.

Розрізняють дві основні форми заробітної плати: погодинну та відрядну. Погодинна зарплата нараховується робітникам залежно від кваліфікації і фактично відпрацьованого часу. Вона застосовується для оплати праці тих робітників:

1) виробіток яких неможливо чітко нормувати;

2) в роботі яких головним є не зростання продуктивності праці, а підвищення якості продукції;

3) виробіток яких в основному залежить не від їх індивідуальних трудових зусиль, а визначається технологічним процесом.

Функції робітника зводяться тільки до налагоджування, спостереження і контролю за роботою обладнання. При погодинній формі величина заробітної плати обчислюється як добуток погодинної ставки і кількості праці.

Відрядна форма заробітної плати застосовується на роботах, де праця піддається точному і повному обліку, де широко використовуються норми виробітку. Величина заробітної плати при ній обчислюється як добуток розцінки одиниці виробу і кількості виробів.

Рис. 6.2. Форми і системи заробітної плати

Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата являє собою суму грошей, яку отримує робітник за виконану роботу. На її величину впливають різні фактори: рівень кваліфікації, умови й ефективність праці та кількість і якість праці. Підвищення середньомісячної зарплати на перший погляд свідчить про певне поліпшення добробуту населення. Але точнішим показником тут є реальна заробітна плата.

Реальна заробітна плата – це сума матеріальних і духовних благ та послуг, які можна придбати за номінальну зарплату. Реальна зарплата залежить від ряду факторів :

а) рівня номінальної зарплати;

в) цін на товари і послуги, які споживає населення;

с) величини податків, які сплачуються різними верствами населення в бюджет.