3. Торговельний капітал та його еволюція за сучасних умов

З урахуванням політекономічного аспекту торговельний капітал – це відносини економічної власності між торговель­ними капіталістами і найманими працівниками у сфері обігу, що виникають і розвиваються у процесі ведення торгових операцій і базуються, передусім, на привласненні створеного найманими працівниками додаткового, а за певних умов і частини не­обхідного продукту.

Повніше сутність торговельного капіталу розкривається у його функціях. Основними функціями торговельного капіталу є:

• здій­снення торговельних операцій;

• забезпечення руху сукупного су­спільного капіталу та його прискорення;

• реалізація втіленої в товарі вартості (у т. ч. додаткової вартості), а також створення частини додаткової вартості у формі торговельного прибутку.

грошово-торговель­ний (речовим змістом якого є обіг грошей при здійсненні торго­вельних операцій)

Рис. 11.1. Форми торговельного капіталу

Формою обороту грошово-торговельного капіталу є

де Г¹ = Г + h (торговельний прибуток); формою кругообігу товарно-торговельного капіталу є

це означає, що рух грошово-торговельного капіталу поділяєть­ся у просторі і часі на дві відокремлених операції:

1) Г — Т, що означає перехід товарного капіталу від промислового капіталіста до торговельного і реалізацію товарів для першого;

2) Т — Г¹, що означає реальне перетворення товарного капіталу на грошовий, або перехід товару від торговельного капіталіста до споживача, а отже, зі сфери обігу у сферу споживання.

Завдяки виконанню основних функцій торговельного капіта­лу, зайняті у сфері торгівлі наймані працівники, а також торго­вельні капіталісти своєю працею створюють додаткову вартість, яка набуває форми торговельного прибутку.

Торговельний прибуток частково є результатом перерозподі­лу частини доходів різних секторів економіки і різних верств населення і привласнюється після реалізації товарів і послуг. Тому, в політекономічному контексті, торговельний прибуток можна визначити як одну із перетворених форм додаткової вартості, що виражає відносини економічної власності між торговельними капіталістами і найманими працівниками з приводу остаточного завершення виробництв товарів і послуг, їх реалі­зації і привласнення першими частини сукупного прибутку.

Рис. 11.2. Форми торговельного підприємництва

Формою підприємницької діяльності, а водночас інтеграції великого та дрібного бізнесу й підпорядкування останнього пер­шому є франчайзинг (від фр. franchise – при­вілей), за якого велика компанія надає невеликим орендованим або самостійним приватним підприємствам (як юридичним особам) виключне право реалізації своїх товарів або послуг під власною торговою маркою упродовж певного часу і в обумовленому місці.

4. Відсоток, прибуток і рента

Ринок капіталів. Як фактор виробництва ка­пітали – це засоби, застосування яких дає змогу збільши­ти ефективність людської праці. Заощадження стають об'єктом купівлі-продажу на ринку факторів, де і складається їхня ціна – плата за право скористатися цими засобами, називається відсотком. Як на будь-якому ринку, ціна (норма відсотка) складається під впливом співвідно­шення попиту та пропозиції. Пропозиція на кредитному ринку визначається схильністю одержувачів доходів до заощадження певної їх частини. Попит же визначається, за рахунок:

1) прагнення до придбання більшої кількості споживчих благ;

2) рішеннями виробників збіль­шити випуск за рахунок додаткових капіталовкладень.

Ринкова норма відсотка встановлюється в точці пере­тину кривих попиту на позикові засоби та їхньої пропо­зиції, у якій і досягається рівновага.

Інвестиційний попит, у свою чергу, залежатиме від так званої лізингової вартості устаткування. У більшості ви­падків нові капіталовкладення означають не придбання фірмою устаткування у власність, а його оренду в спеціа­лізованих лізингових фірм за певну плату, величина якої коливається залежно, від пропонованої кіль­кості та від попиту на неї.

Між лізинговою вартістю і нормою відсотка існує пев­на залежність. За низької норми відсотка вигіднішим ви­являється вкладати кошти в підприємницьку діяльність, і попит на інвестиційні кредити зростає. Це обумовлює високу лізингову вартість устаткування, з одного боку, і тенденцію до підвищення норми відсотка – з іншого. Проте у міру зростання інвестицій пропозиція капіталь­них благ зростатиме, лізингова вартість знижуватиметь­ся, що зумовить падіння інвестиційного попиту на кре­дити і зниження норми відсотка. Ці залежності вплива­ють на прийняття фірмою рішення про те, придбавати устаткування чи ні, чи здійснювати капіталовкладення при цій лізинговій вартості й існуючій нормі відсотка. Приймаючи таке рішення, варто порівнювати існуючі і майбутні доходи від капіталовкладень. Необхідно враховувати, що альтернативними витратами існуючих витрат на устаткування будуть суми доходів, які можна отрима­ти у вигляді відсотків, якби гроші були віддані в позич­ку, а не вкладені в справу. Тому, оцінюючи існуючу вартість очікуваних через кілька років доходів від капі­таловкладень, її слід зменшити на величину доходу, що наростає за цей період за правилом складних відсотків. Така процедура називається дисконтуванням.

Ринок природних ресурсів. На ринку чинників виробництва формується ще одна специфічна сфера — ринок природних ресурсів. Особливість такого типу чинників — їхня невідтворюваність, а отже, постійна, фік­сована пропозиція.

Такий ресурс обмежений та невідтворюваний і незалеж­но від рівня попиту на нього кількість залученої до еконо­мічної діяльності землі у певний період й у певному місці залишається незмінною. Збільшення земельної площі за рахунок меліорації, осушення болот, ділянок моря тощо не може розглядатися як природний ресурс у чистому вигляді; це, скоріше, застосування капіталу, і принесений дохід буде в цьому випадку відсотком на капітал.

Що ж стосується доходу, який винагороджує участь в економічній діяльності чинника, пропозиція якого зовсім нееластична у тривалий період, він називається чистою економічною рентою, її ринковий рівень встановлюється в точці перетину кривої пропозиції, що відбиває обме­женість природних ресурсів, та кривої попиту, що відтво­рює їхню продуктивність, тобто граничний дохід від пев­ного чинника. З вели­чиною ренти пов'язана і ціна тієї ділянки землі, з якої вона одержується. Ціна на землю є капіталізованою вартістю ренти, тобто сумою, яка за певної норми відсотка давати­ме дохід, який дорівнює річній ренті з усієї ділянки:

(11.1)

де R – рента; S – норма позичкового відсотка.

Підприємницький прибуток. Власники чинників виробництва реалізують їх на ринку, одержуючи відповідні доходи: заробітну плату, відсоток, ренту. Але на цьому ринку виступають і покупці чинників – підприємці, які, комбінуючи їх по різному, роблять матеріальні блага та послуги. Якщо ви­торг від продажу товарів перевищує повні витрати на їхнє виробництво, виникає ще один вид доходу, який нази­вається прибутком.

Питання про джерело та причину утворення прибут­ку здавна є предметом дискусій в економічній науці. Тру­дова теорія вартості, особливо в її марксистській інтерп­ретації, єдиним джерелом прибутку вважає працю найманих робітників, здатну створювати вартість більшу, ніж та, котра виплачується у вигляді заробітної платні. Цей надлишок над вартістю робочої сили привласнює у вигляді прибутку власник засобів виробництва. Не будь його, надлишок розподілився б між всіма учасниками трудового процесу.

Теорія чинників виробництва пропонує інше пояснен­ня такого процесу. Прибуток розглядається як винагорода четвертого чинника виробництва – підприємницької діяльності. Це особлива здатність до організації економіч­ної діяльності, без якої поєднання інших чинників вироб­ництва було б чи неможливо, чи неефективно. Як і інші чинники виробництва, цей ресурс обмежений: не кожен спроможний організувати бізнес. Отже, підприємницька діяльність заслуговує винагороди за свій внесок у вироб­ництво товарів та послуг. Разом із тим такий чинник має свою, дуже суттєву специфіку:

1) він не має кількісної одиниці виміру, а отже, неможливо точно визначити ціну одиниці цього чинника;

2) прибуток як винагорода за підприємницьку діяльність не може виникнути в ситуації повної економічної рівноваги. Тому вартість продукту має розподілитися між тради­ційними ресурсами: працею, капіталом, природним чинни­ком. Прибуток виникає тоді, коли порушується рівновага і власники інших ресурсів змушені поступитися частиною своїх доходів підприємцю.

У чому ж полягає його внесок у виробництво, що ви­магає оплати й утворення особливого виду доходу? Насамперед, це ризик. Практично наслідки вкладень завжди невизначені: можна виграти й отримати прибуток, можна і програти, і зазнати збитків. Той, хто ризикнув, вправі у випадку успіху розраховувати на винагороду у вигляді надлиш­ку виторгу над витратами. Це плата за ризик, за уміння ефективніше й раціональніше за інших передбачати невизначене майбутнє. Власники інших чинників змушені будуть погодитися на зменшення своїх доходів на ко­ристь підприємця як нагороду за те, що він бере на себе велику частину ризику.

Прагнення дістати прибуток змушує підприємця та­кож шукати і застосовувати різні технічні й організаційні нововведення. За допомогою цих новацій створюються мож­ливості для одержання прибутку, оскільки той, хто застосував нововведення, стає, принаймні тимчасово, своєрід­ним монополістом, порушуючи економічну рівновагу, при якій прибуток неможливий. Прибуток – це могутній сти­мул технічного й економічного прогресу.

5. Земельна рента

Земельна рента – це ціна, сплачувана землевласнику (або дохід, одержуваний ним) за надання в користування товаровиробнику (на правах оренди або в іншій формі) сільськогосподарських земель.

Землевласник безпосередньо створює й одержує ренту, якщо він сам або із застосуванням найманої праці обробляє належну йому землю.

Земельна рента як економічна категорія виражає відносини привласнення додатко­вого продукту власником землі у формі орендної плати за право користування землею. Проте рента не тотожна орендній платі. Крім ренти як плати за користування землею, орендна плата містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу. При високих орендних ставках власник землі може привласнювати частину середнього прибутку сільськогосподарського підприємця.

Види земельної ренти:

1. Відробіткова рента (панщина) характеризується прикріпленням до землі безпосереднього виробника, особистою залежністю селянина від поміщика.

2. Продуктова рента

3. Грошова рента – форма земельної ренти, яка передбачає сплату за користування землею не продуктами, вирощеними на цій землі, а грішми.

Перші два види ренти є надбанням історії і тепер їхнє поширення обмежене (перш за все в країнах, що розвиваються), а грошова земельна рента є характер­ною для розвинутої системи ринкових відносин.

Скрізь і всюди земельна рента входить у вартість, а відповідно і в ціну товару. Додатковий дохід створюється завдяки використанню землі та інших органічних при­родних ресурсів і належить власнику цих ресурсів.

Рис. 11.3. Види земельної ренти

Абсолютна земельна рента – форма земельної ренти, яку сплачують власникові за ділянку землі незалежно від її родючості й місця розташування.

Абсолютна земельна рента – економічна форма реалізації монополії приватної власності на землю. Її джерело – надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції і суспільною ціною виробництва), а умова виникнення – значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Сплачується земельним орендатором за рахунок його прибутку (якщо інше не передбачено законодавством) земельному власнику за будь-яку землю.

Диференціальна рента виникає на землях більш високої якості й зручно розташованих щодо ринків збуту, а також завдяки додатковим вкладенням капіталу в землю.

Рис. 11.4. Особливості диференціальної ренти

Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти — першу і другу.

Рис. 11.5. Риси та особливості диференціальної ренти І та диференціальної ренти ІІ

Перша диференціальна рента є додатковим чистим доходом, який одержують у результаті продуктивнішої праці на кращих за родючістю і місцезнаходженням землях.

Друга диференціальна рента виникає в результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засобів виробництва, тобто додаткових вкладень у землю.

Монопольна рента – особлива форма земельної ренти, що створюється в сільському господарстві і добувній промисловості при продажу певних видів землеробської продукції, металів, мінералів, корисних копалин.

Попит на них завжди значно вищий від пропозиції, оскільки умови їх виробництва не відтворені в інших місцях. Це й приводить до створення монопольної ренти. Особливою ознакою є те, що рівень її визначається потребою і платоспроможністю споживачів, а не ціною виробництва чи вартістю товару. Отже, монопольна рента – це додатковий дохід власників об'єктів галузей. Її джерело – додаткова вартість, створена виробниками.