Петрочко Дитина в СЖО

років, мають право також звернутися до суду з позовом про позбавлення біологічних батьків батьківських прав (стаття 165 СК) [144, с. 251-253].

Проте практика реінтеграції прийомної дитини/дитини-вихованця в біологічну сім'ю недостатньо відпрацьована в Україні. Так, за даними Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту, з 422 дітей, які вибули протягом 2008 р. з прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, лише 14 дітей - повернуто в біологічну сім'ю (2007 р. - 10 дітей) [106]. Окрім цього, повернення дитини в біологічну сім'ю не завжди є можливим і не завжди відповідає її інтересам. Якщо прийомну дитину/дитину-вихованця неможливо повернути до біологічної сім'ї, соціально-педагогічне забезпечення її прав спрямовується на підготовку дитини до самостійного життя - реінтеграцію на соціально-інституційному рівні. Дитині допомагають здобути знання, вміння та навики, необхідні в дорослому житті; надають підтримку і поштовх до дій, щоб здобути самостійність на період виходу з-під опіки, залишення прийомної сім'ї/ДБСТ.

Під контролем соціального педагога/соціального працівника мають перебувати питання порушення прав прийомної дитини/дитини-вихованця. У разі відсутності належного реагування з боку прийомних батьків/батьківвиховзтелів щодо усунення недоліків, виявлення фактів порушення прав дитини, а також виникнення загрози її життю та здоров'ю спеціаліст ЦСССДМ, який здійснює соціальне супроводження, негайно інформує про це службу у справах дітей та: вживає заходів щодо забирання дитини з прийомної сім'ї/ДБСТ; виносить питання на розгляд комісії з питань захисту прав дітей, подає клопотання про скасування рішення щодо утворення прийомної сім'ї/ДБСТ до органів, що прийняли таке рішення; вносить відповідну інформацію про неналежне виконання батьками взятих на себе зобов'язань до банку даних прийомних батьків та вихователів дитячих будинків сімейного типу та осіб, що є кандидатами на такий статус, для унеможливлення повторного влаштування дітей на виховання до цих осіб.

Підставами для вжиття таких заходів щодо прийомних батьків/батьківвихователів можуть бути: невмотивована відмова від надання інформації щодо прийомної дитини/дитини-вихованця чи умов їх виховання; від контактування з дитиною; невиконання рішення про форму та порядок спілкування дитини з біологічними родичами/особами, що замінюють батьків; ознаки фізичного/психологічного насильства; скарги дитини, сусідів, педагогів, медиків, представників державних та недержавних організацій, які контактували з дитиною; відмова від передання дитини біологічним батькам/особам, що їх замінюють, нецільове використання коштів, що виплачуються державою на утримання дитини; використання праці дитини для здобуття матеріальної вигоди, заробітку; тиск на дитину щодо сповідування нею релігії прийомних батьків/батьків-вихователів; втягування

254

дитини до протиправної діяльності; приховування від державних органів фактів, що загрожують життю, фізичному та психічному здоров'ю дитини, її моральному стану; інші протиправні дії відповідно до чинного законодавства.

Щоб запобігти вищеназваному актуальності набуває підвищення компетентності прийомних батьків та батьків-вихователів. Батьківська компетентність - це «сукупна здатність та готовність батьків до виховання дитини, що будується на знаннях та досвіді, надбаних у процесі навчальнопізнавальної та практичної діяльності батьків» [262, с. 20]. Завдання щодо підвищення батьківської компетентності стало одним із пріоритетів декларації Підсумкового документа Спеціальної сесії в інтересах дітей Генеральної Асамблеї ООН «Світ, сприятливий для дітей» (травень, 2002. p.). З усією відповідальністю держави-учасниці сесії, вт.ч. й Україна, заявили: «Ми підтримуємо батьків і родини, або у відповідних випадках, законних опікунів і будемо зміцнювати їхні можливості щодо забезпечення для дітей оптимальної турботи, харчування і захисту» [373, с. 11].

Батьківська компетентність прийомних батьків/батьків-вихователів визначається відповіднодо положень Конвенції ООН про права дитини і дозволяє їм ефективно розв'язувати проблеми, що виникають у різних реальних ситуаціях життя відповідно до прийнятих у державі в конкретноісторичний момент норм, стандартів і вимог до сімейного виховання дітейсиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Щоб забезпечити права дитини, сприяти формуванню у неї моральнодуховних якостей, компетентні прийомні батьки/батьки-вихователі насамперед самі мають володіти низкою позитивних якостей: емпатією, відповідальністю, чуйністю і чесністю; толерантністю, розуміти позицію іншої людини; бути емоційно стійкими, прагнути партнерських стосунків тощо. Для них пріоритетними є цілі особистісного розвитку дитини, партнерська взаємодія, діалог як форма і засіб обміну інформацією, свобода вибору і особистісна відповідальність за цей вибір.

Батьківська компетентність прийомних батьків/батьків-вихователів передбачає володіння ними культурою комунікації при взаємодії з іншими людьми, уміння отримувати інформацію відповідно до сфер своєї життєдіяльності, конкретної потреби, ставити і самостійно вирішувати посильні завдання, користуючись власними правами і не порушуючи права інших; це здатність брати активну участь у житті громади, усвідомлювати і виконувати різні соціальні ролі; це вміння уміло користуватися засобами зниження рівня власного емоційного напруження і тривожності.

Відповіднодо компонентів компетентності (див. підрозділ 1.2) функції батьківської компетентності прийомних батьків/батьків-вихователів такі: комунікативна; рефлексивна; лрофілактично-регулятивна; навчально-вихов- на; культуро-логічно-соціалізуюча. Так, комунікативна функція передбачає

255

- , оиишвлювати думки, аргументувати, запевняти, передавати раціональну і емоційну інформацію, користуватися вербальними і невербальними засобами мовлення.

Рефлексивна функція полягає в усвідомленні себе і навколишнього світу, в аналізі причинно-наслідкових зв'язків; вона стимулює прагнення до саморозвитку, праці над собою, пошуку і особистісно!'оцінки життєвого досвіду.

Профілактично-регулятивна функція має на меті зняття напруження в спілкуванні між усіма членами сім'ї на різних стадіях розвитку взаємодії. Вона спрямована на врегулювання суперечностей, узгодження індивідуальних і колективних інтересів, корекцію особистісно)' поведінки і проявляється в організації виховного процесу в сім'ї, самовдосконаленні тощо.

Навчально-виховна функція передбачає створення ситуацій, що сприяють поповненню досвіду конструктивної поведінки в процесі партнерської взаємодії «на рівних»; сприяє ефективності цілеспрямованого впливу дорослих на дітей з метою формування у них певних моральних якостей за допомогою способів, прийнятних для дитини, та ін.

Культурологічно-соціалізуюча функція полягає в усвідомленні батьками важливості збереження культурної (етнічної, національної) ідентичності дитини; у створенні соціалізуючого середовища, що допомагає зрозуміти цінності та норми суспільства, адаптуватися до нього, засвоїти соціальні ролі і водночас виявляти власну активність, розвивати соціально схвальні особистісні якості.

У міжнародній практиці (Бразилія, Парагвай, Філіппіни, Туркменистан, Киргизстан та ін.) з метою надання чіткості програмам розвитку дітей, а особливо раннього віку, досягнення консенсусу в міжвідомчій роботі, створення підґрунтя для оцінки стану дитини існує досвід розробки різних стандартів: стандартів розвитку дитини, стандартів для родини, стандартів для педагогів, стандартів базових послуг; ефективності системи та ін. [306]. Зокрема, стандарти для родини визначають, що батьки мають знати та робити для забезпечення розвитку та благополуччя дитини. Іншими словами, окреслюється міжнародне прагнення стандартизувати характеристики (показники) батьківської компетентності.

Враховуючи соціокультурні особливості, показники, схвалені в тій чи іншій країні, можуть відрізнятися. Наприклад, працівники Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні серед показників батьківської компетентності виокремлюють догляд, стимулювання розвитку, підтримку/ дбайливість, системність та соціалізацію (як практику формування системи цінностей, розвиток навичок відтворювати соціальні ролі). Такий досвід є цінним, оскільки впровадження стандартів компетентності прийомних батьків/батьків-вихователів покращить знання батьків, удосконалить систему підготовки кандидатів у прийомні батьки / батьки-вихователі чи їх

256

перепідготовки; підвищить обізнаність громадськості щодо потреб розвитку дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також вимоги до громадян, які мають намір виховувати дітей даної групи.

Значна увага до розвитку батьківської компетентності прийомних батьків була приділена в рамках реалізації проекту Християнського дитячого фонду (нині Український фонд благополуччя дітей) «Реформування системи піклування про дітей в Україні шляхом розвитку інституту прийомних сімей», що здійснювався за підтримки програми МАТРА Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зокрема, було з'ясовано, що спеціалістами прийомного виховання США та інших країн визначено 28 тис. різних знань та умінь, необхідних для прийомного виховання. На підставі міжнародного досвіду та українських реалій було визначено п'ять основних складових компетентності: 1. Захист і виховання дитини. 2. Задоволення потреб дитини для розвитку. 3. Зміцнення стосунків дитини з її родиною. 4. Підтримка довготривалих стосунків у житті дитини. 5. Робота в команді [304].

Зокрема, відповіднодо складової батьківської компетентності «Захист тп виховання дитини» для прийомних батьків важливо: знати про і іеобхід ність захисту інтересів і прав дитини; бути здатним створити вдома і.же середовище, яке запобігатиме і зменшуватиме можливість травмування дитини; знати про здоров'я, гігієну й виховну практику, що зменшує вірогідність захворювання дитини; бути готовим любити та піклуватися про дитину в разі її поганого здоров'я, інвалідності, важких захворювань тощо; прогнозувати ризиковані ситуації в повсякденному житті дитини; знати фізичні, медичні, емоційні й поведінкові симптоми занедбаності, жорстокого фізичного поводження, сексуальної наруги, поганого емоційного поводження; знати законодавчу базу щодо виховання дитини в прийомній сім'ї/ дитячому будинку сімейного типу.

Складова «Задоволення потреб дитини в розвитку» передбачає вимогу для прийомних батьків знатті: стадії розвитку дитини; якзанедбання, фізична й сексуальна наруга та емоційно погане ставлення впливають на розвиток і зростання дитини; про умови, що можуть допомогти надолужити відставання в розвитку дитини; категорії і типи втрат, фактори, що впливають на переживання втрати; про наслідки розлучення та втрати для почуттів і поведінки дитини; як допомогти дітям впоратися з почуттями, що виникають у результаті розлучення і втрати; усвідомлювати негативність впливу на розвиток дитини її переміщень із закладу в заклад, із сім'ї у заклад, із сім'ї в сім'ю; гарантувати дитині задоволення її потреби в теплих стосунках із значущими дорослими, які делікатно і чутливо реагують на запити, емоційний стан юної особистості; демонструвати, що вони люблять і цінують дитину, схвалюють її поведінку і заохочують до соціально позитивних дій; вміти розпізнавати затримки в розвитку й відповідно реагувати тощо.

257

Зміцнення стосунків дитини з її родиною як складова батьківської компетентності означає: розуміти важливість поваги до зв'язків дитини з її біологічною сім'єю; знати, що регулярні відвідування та інші контакти можуть посилити стосунки між дитиною та її біологічною сім'єю; знати про важливість поваги й підтримки зв'язків дітей з братами та сестрами; розуміти, як відвідування біологічної сім'ї може вплинути на почуття й поведінку дитини; бути спроможним підготувати дитину до відвідування сім'ї і знати, як допомогти дитині подолати свої почуття, що виникають у результаті контактів із біологічною сім'єю.

Складова батьківської компетентності «Підтримка довготривалих стосунків у житті дитини» передбачає: розуміти важливість стабільності для дітей і того, чому діти, які втрачають сім'ю, ризикують втратити стосунки, що мають тривати впродовж усього життя; мати стійку мотивацію до встановлення довготривалих стосунків дитини з іншими; підтримувати довготривалі зв'язки дитини із значущими для неї членами сім'ї та іншими дорослими; розширювати соціальні можливості дитини тощо. Батьки мають зберігати стабільне сімейне середовища, в якому панують порозуміння, взаємоповага, любов; послідовно передавати дитині емоційне тепло протягом тривалого періоду часу і реагувати схожим чином на схожу поведінку.

Робота в команді означає: знати ролі, права та обов'язки прийомних батьків/батьків-вихователів; усвідомлювати цінність спілкування з іншими прийомними батьками/ батькам-вихователями; могти оцінити власні сильні сторони й потреби у виконанні ролі прийомних батьків/батьків-вихователів; знати про зобов'язання прийомних батьків/батьків-вихователів співпрацювати з соціальними працівниками, представниками інших державних органів виконавчої влади; знати про наявність спеціалістів і спеціалізованих служб, які можуть допомогти прийомній сім'ї/дитячому будинку сімейного типу в забезпеченні умов повноцінного розвитку дитини; знати про спільну відповідальність членів команди за розвиток дитини тощо.

Дієвим інструментом для аналізу батьківської компетентності прийомних батьків/батьків-вихователів є всі підстави вважати також показники й індикатори оцінки потреб дитини та її сім'ї (див. підрозділ 3.3).

Отже, батьківська компетентність прийомних батьків/батьків- вихователів-це певною мірою їхня відповідальність перед дитиною, чітке усвідомлення реальних довготривалих цілей розвитку і виховання прийомної дитини/дитини-вихованця, її життєвого шляху: повернення в біологічну сім'ю чи підготовка до самостійного життя.

Оскільки діти-сирота та діти, позбавлені батьківського піклування, як правило, мають бідний досвід соціальних взаємодій, завдання батьків - допомогти дитині формувати власні навички життєвої компетентності, навчити підростаючу особистість вибудовувати стосунки з іншими, в т. ч.

258

за межами середовища прийомної сім'ї/ДБСТ, бути мобільними, оптимістично налаштованими на житі я загалом, вміти пристосовуватися до нових умов, брати участь у справах громади, бути небайдужим до рішень, що стосуються особисто дитини, самостійно приймати рішення, здійснювати моральний вибір.

Однією із вимог до створення прийомних сімей і ДБСТ є навчання кандидатів у прийомні батьки та батьки-вихователі, що надає їм можливість отримати теоретичні знання щодо причин та наслідків поширення в Україні соціального сирітства; форм сімейного влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування; нормативно-правового забезпечення діяльності прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу; соціальнопсихологічних особливостей дітей, які приходять на виховання у сім'ю та ін. Учасники навчання оволодівають вміннями та навичками налагоджувати контакт з дитиною; створювати безпечні умови адаптації дитин и до нового соціального середовища: визначати специфічні потреби дитини; захищати права дитини; налагоджувати взаємодію з фахівцями соціальної сфери в ході соціального супроводження.

Протягом останніх років процес пошуку, відбору та підготовки кандидатів у прийомні батьки та батьки-вихователі покращився, що частково зумовлено доопрацюванням і затвердженням відповідних навчальних програм (Програми підготовки кандидатів у прийомні батьки та батькивихователі щодо виховання ВІЛ-інфікованих дітей (наказ Мінсім'ямолодьспорту від 25.07.2007 р. № 2668) та Української версії програми ПРАЙД «Підготовка кандидатів у прийомні батьки та батькивихователі» (наказ Мінсім'ямолодьспорту від 25.07.2007 р. № 2.670). Водночас, згідно із законодавством України, прийомні батьки/батькивихователі через два роки з часу створення сім'ї з метою підвищення виховного потенціалу проходять додаткове навчання. Зазначене обумовило необхідність відпрацювання моделі перепідготовки прийомних батьків/батьків-вихователів з урахуванням їхніх потреб та запитів, а також сучасних наукових підходів до догляду, виховання і розвитку дитини.

Програма підвищення кваліфікації прийомних батьків та батьківвихователів (наказ Мінсім'ямолодьспорту від 04.04.2007 р. № 1015) (членом авторського колективу Програми є автор даного дослідження) - одна із перших спроб впровадження комплексного підходу до підвищення батьківської компетентності прийомних батьків/батьків вихователів. У її основу покладено низку принципів: відповідність, зрозумілість, доступність, позитивність, наступність, практичність, системність і варіативність.

Після проходження навчання прийомні батьки/батьки-вихователі поглиблюють знання про прийомну сім'ю/ДБСТ як інститут захисту прав дитини, соціально-психологічні фактори становлення особистості дитини,

259

методи сімейного виховання та відновлення стосунків дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, з біологічною родиною, шляхи формування життєвої компетентності дитини та підготовки її до самостійного життя, партнерство як умову успішного функціонування прийомної сім'ї/ДБСТ тощо. Батьки удосконалюють уміння: уникати чи долати труднощі сімейного виховання, запобігати девіантній поведінці дитини та особистісному «вигоранню», налагоджувати стосунки в сім'ї на засадах партнерської взаємодії, взаєморозуміння, поваги і любові, робити сімейне дозвілля та життя змістовним і цікавим тощо.

Зокрема, перший модуль програми «Прийомні сім'ї/ДБСТ як інститут захисту прав дитини» (розроблений автором даного дослідження) інтегрує такі ідеї-переконання: Конвенція ООН про права дитини - конституція для прийомних батьків/батьків-вихователів; батьківська компетентність прийомних батьків/батьків-вихователів реалізується у сфері забезпечення прав дітей; пріоритетне завдання прийомних батьків/батьків вихователів - розвиток у дітей навичок життєвої компетентності.

Отже, соціально-педагогічні послуги прийомним батькам і батькамвихователям надаються з метою підвищення рівня їх компетентності щодо догляду, виховання та розвитку дитини. Такі послуги виражаються у формах: консультацій соціального педагога з питань адаптації дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до сімейного середовища; тренінгів, семінарів майстер-класів для батьків щодо захисту інтересів дитини, з питань формування прив'язаностей, розпізнавання потреб дитини раннього віку; літніх шкіл для навчання батьків ефективній комунікації та управління конфліктними ситуаціями, створення розвивального і соціально-виховного середовища тощо.

Перспективою подальшого розвитку сімейних форм влаштування дітейсиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в Україні є зосередження уваги на збереженні для дитини біологічної сім'ї. Цей підхід найкраще відображається у світовій практиці короткотермінової прийомної сім'ї. Створення в Україні подібних прийомних сімей, які зможуть терміново забезпечити потреби дитини, чия родина переживає життєву скруту, дає можливість стимулювати біологічну сім'ю до виходу з кризи і вберегти дитину від влаштування в заклади навіть на короткий термін.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» широкі повноваження щодо забезпечення прав дітей мають органи місцевого самоврядування. Нині на локальному рівні капіталізується кращий досвід підтримки і розвитку прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Зокрема, модель прийомної сім'ї термінового влаштування як складової системи забезпечення прав дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, нині відпрацьовується у м. Бровари Київської області.

260

Експеримент стосовно утворення спеціалізованих прийомних сімей для виховання ВІЛ-позитивних дітей, дітей-інвалідів, дітей трудових мігрантів та дітей інших уразливих категорій успішно пройшов у Черкаській області. Згідно з рішенням виконавчого комітету Придніпровської районної ради м. Черкас від 28.11.2007 р. № 497 в області створена перша прийомна сім'я, в яку передано на виховання і спільне проживання двоє ВІЛпозитивних дітей, позбавлених батьківського піклування [105, с. 114]. Загалом на початок 2009 р. в Україні функціонувало 12 сімей, які виховують 20 ВІЛ-інфікованих дітей (Донецька, Черкаська, Харківська області, АР Крим, мм. Київ і Севастополь).

Таким чином, подальший розвиток сімейних форм влаштування дітейсиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - відгук держави і громадськості на потребу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, мати стабільну і люблячу сім'ю. Відповідно соціальнопедагогічне забезпечення прав прийомних дітей та дітей-вихованців спрямовується на створення й реалізацію усіх ймовірних можливостей збереження для дитини біологічної родини, розширення мережі соціальних контактів прийомної сім'ї/ДБСТ, підвищення батьківської компетентності прийомних батьків/батьків-вихователів відповідно до положень Конвенції ООН про права дитини.

261

РОЗДІЛ 5 РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА ДІТЕЙ НА УЧАСТЬ У ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

ТА УХВАЛЕННІ РІШЕНЬ

5.1. Участь у житті суспільства як фундаментальне право дитини

Вираженням ціннісної позиції особистості й основою для будь-якої демократичної системи є участь громадян у житті суспільства. Це засіб побудови демократії і водночас стандарт, за яким оцінюють демократичність соціуму. Здобутки людини через участь віддзеркалюються в здобутках суспільства, оскільки можливості для реалізації такого права людини, в кінцевому підсумку, стануть перспективами для розвитку здорових, стабільних громад і держави.

Участь дітей у житті суспільства - це добровільні, спільні з ровесниками та дорослими дії осіб до 18 років відповідно до їх соціальної зрілості, результатом яких стають: опанування демократичними нормами, правилами та процедурами, культурою діалогу; вміння сприяти покращенню суспільного життя; навички спільного прийняття рішень; формування громадянської відповідальності тощо.

У ракурсі соціально-педагогічного забезпечення прав ми розглядаємо дітей як орієнтованих на діяльність представників суспільства, для яких участь у реалізації власних прав і прав оточуючих людей, участь у житті суспільства і прийнятті рішень є потребою.

Різні аспекти права дітей на участь чітко визначаються у Конвенції ООН про права дитини: право на вираження власних поглядів з усіх питань, що їх стосуються, й на належне врахування їхніх поглядів (стаття 12); свобода вираження власної думки, зокрема право на пошук і отримання будь-якої об'єктивної інформації (стаття 13); свобода думки, совісті та релігії (стаття 14); свобода об'єднань (стаття 15); право доступу до інформації та матеріалів із національних і міжнародних джерел (стаття 17); право участі у культурному житі громади (стаття 31).

Пропагуючи ідеї Конвенції ООН про права дитини (див. підрозділ 1.1), підсумковий документ Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН в інтересах дітей проголошує: «Діти повинні мати можливість здійснювати право вільно висловлювати свої думки в міру свого розвитку і виховувати в собі самоповагу, здобувати знання і вміння, зокрема щодо врегулювання конфліктів, прийняття рішень і спілкування, щоб вирішувати завдання, що ставить життя... Необхідно заохочувати енергію і творчість дітей і молоді, з тим щоб вони могли брати участь у формуванні свого середовища, свого суспільства і світу, який вони успадкують» [373, с. 19-20].

Оптимізація участі дітей - одне із ключових завдань удосконалення законодавства України. У нашій державі дане питання відображено в

262

Конституції України, законах України «Про охорону дитинства», «Про соціальну роботу з сім'ями, дітьми та молоддю» та «Про молодіжні та дитячі громадські організації». Стратегічна мета - забезпечити право дітей висловлювати свою думку і брати участь у прийнятті рішень щодо питань, які їх стосуються, на всіх рівнях: державному, локальному, рівні групи, в т. ч. загальноосвітнього навчального закладу, дитячого об'єднання, сім'ї тощо.

Особлива увага забезпеченню участі дітей у житті суспільства приділяється у Законі України «Про загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року». Там, зокрема, зазначається, що метою України є забезпечення реалізації права дітей висловлювати свою думку та виховання навичок прийняття соціально мотивованих рішень, що впливають на їхнє життя.

Для досягнення зазначеної мети важливо: підвищити поінформованість дітей про діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади в інтересах дітей; залучати дітей різних категорій, вт. ч. дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах, до обговорення важливих питань у сфері дитинства через підтримку та розвиток шкільного самоврядування, дитячих громадських об'єднань, організацію масових і колективних заходів для вироблення навичок прийняття рішень тощо.

Для забезпечення права дітей на участь у житті суспільства важливо створити умови для особистої участі кожної дитини у здійсненні позитивних змін у країні, у т. ч. стосовно підростаючого покоління. Для цього відпрацьовуються механізми, що дають можливість дітям пред'являти вимоги на здійснення своїх прав і пошуку рішень. По суті, йдеться про вироблення у дітей та молоді потреб і навичок освоєння нових способів мислення і діяльності, нових життєвих орієнтирів, які підготують їх до життя в суспільстві з оновленим соціально-економічним устроєм.

Поняття «участь» має багато відтінків. Це «діяльнісний інтерес до пізнання світу; власна думка, особистий погляд і пропозиція власних ідей; оволодіння інформацією й ініціювання якогось процесу; створення власного проекту; вияв ставлення до інших людей, повага їхньої гідності» [107, с. 346].

Відповідно досліджуване поняття може розглядатися як у вузькому, так й досить широкому розумінні. Зокрема, А. В. Алієйа, визначає Пойяття «участь дітей в житті суспільства» як-от: 1) засвоєння, пріисвоєння, збагачення людських цінностей, оновлення людського суспільства, кожного його члена; 2) відтворення нової, більш прогресивної продукуючої сили суспільного розвитку; 3) створення духовно-інтелектуального ресурсу (потенціалу) удосконалення людського суспільства [107, с. 347].

Соціальними інститутами участі дітей можуть бути: сім'я, навчальний заклад, громада, неурядові організації, держава, міжнародна спільнота.

263