125. Право приватної власності на води

Ст. 6 Водного кодексу України від 6 червня 1995 року не допускає права приватної власності на води (водні об'єкти). Це положення ВКУ суперечить ст. 13 і 14 Конституції України, з яких випливає, що право власності українського народу на природні ресурси реалізується через власність держави, юридичних осіб і фізичних осіб.

Згідно з положеннями Конституції, ч. 2 ст. 59 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року передбачає право безоплатної привати­зації замкнених природних водойм загальною площею до 3 га. За плату можна приватизувати водні об'єкти без обмеження розмірів. Крім того, зазначена стаття ЗКУ передбачає право власників земельних ділянок створювати на своїх ділянках штучні водойми. Відповідно до частини другої ст. 79 ЗКУ право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на водні об'єкти, які на ній знаходяться.

Приватні власники водних об'єктів не потребують отримання дозволів на забір води чи скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти приват­ної власності, позаяк приватна власність є однією із форм спеціального використання водних ресурсів.

Документом, що підтверджує право приватної власності на водні об'єкти, є державний акт про право приватної власності на відповідну земельну ділянку.

126. Спеціальне використання вод на праві водокористування

Відповідно до ст. 49 Водного кодексу України від 6 червня 1995 року право водокористування оформлюється дозволом, який видається:

а) органами Мінприроди - у разі використання води водних об'єктів загальнодержавного значення;

б) обласними радами за погодженням з органами Мінприроди - у разі використання води водних об'єктів місцевого значення.

Видача дозволів регулюється Порядком погодження та видачі дозво­лів на спеціальне водокористування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року № 321. Для видачі дозволу зацікавлені особи подають клопотання з обґрунтуванням потреби у воді, яке погоджується з:

— органами Держводгоспу (у разі використання поверхневих вод);

— Державної геологічної служби Мінприроди (у разі використання підземних вод);

— МОЗ (у разі використання води з водних об'єктів, що входять до Переліку водних об'єктів, які відносяться до категорії лікувальних, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1996 року № 1499).

Клопотання зацікавлених осіб розглядаються у місячний термін.

У дозволі на спеціальне використання водних ресурсів встанов­люються ліміт забору води, ліміт використання води та ліміт скидання забруднюючих речовин (норматив ГДС). У разі настання маловоддя ці ліміти можуть бути зменшені органами Мінприроди за пропозицією Держводгоспу згідно з Порядком зменшення спеціально уповноваженими державними органами виконавчої влади лімітів забору, використання води та скидання забруднюючих речовин у разі настання маловоддя, затвердженим наказом Мінекоресурсів і Держводгоспу України від 30 березня 2001 року № 133/62.

Ст. 50 ВКУ передбачає встановлення у дозволах на спеціальне ви­користання водних ресурсів термінів спеціального використання. Право водокористування може бути:

а) короткотерміновим (до 3-х років) - у разі скидання забрудню­ючих речовин у обсягах, які перевищують гранично допустимі, встановлені органами Мінприроди;

б) довготерміновим (від 3-х до 25-и років) - у всіх інших випадках. У разі необхідності, термін водокористування може бути подовжений за клопотанням водокористувача, але не більше відповідного періоду короткотермінового або довготермінового водокористування.

Власники і орендарі водних об'єктів не потребують оформлення до­зволу на спеціальне використання водних ресурсів.