1. Український центр Європи

При згадці про розташований в Україні центр Європи інозем‑ці зазвичай здивовано знизують плечима і переводять розмову на інші теми. Чому ж так відбувається? Та тому, що центр Європи асоціюється з чимось зовсім іншим, ніж ми маємо в сучасній Україні: людський добробут і достаток; конституційні свободи; ошатні, як світлиця у доброї господині, міста; довершена шляхова мережа…

Проте уявімо, що буде з Україною, з Європою, з усім світом через сто, двісті років? З історії ми знаємо, що найнепохитніші для сучасників тієї чи іншої епохи реалії життя можуть зникати зовсім або зазнавати неймовірних перетворень. Одні, колись нікому

не відомі, міста й країни стають визнаними й могутніми, а інші зникають або втрачають свою колишню світову велич. Наприклад, на початку XVII століття на світовій мапі ще не було такого міста, як Нью‑Йорк, а сьогодні він є фінансовим центром усього світу. Приблизно тоді ж зійшла нанівець військова й торговельна могутність Венеції, а Захід почав обертатися навколо Парижа, Лондона, Амстердама, Відня. Останні два міста теж не зберегли свій колишній світовий вплив.

Сьогодні «все тече, все змінюється» й «усе минає» набагато швидше, ніж раніше. Проте чомусь сучасники не тільки адекватно не оцінюють, а й не помічають тих змін. Це потім, у майбутньому, історики в усьому розберуться, а нас називатимуть сліпцями. Упродовж багатьох тисячоліть центри торгівлі, промисловості, культури мігрували з однієї країни до іншої, з одного міста до іншого, адже саме міста були осередками творення політики, науки й культури. Та чи завжди так буде? Адже вже сьогодні стомлені люди тікають за місто від набридлих натовпів мегаполісів.

То може саме через таку стомленість скоро центрами життя і творчості людства стануть саме тихі природничі оазиси, такі, як Українські Карпати? Таких місць у Європі залишилося не так уже й багато. Місця, де на схилах карпатських хребтів плавають хмарки, де по дну ущелин між заквітчаними берегами біжать примхливі «потічки», де крізь поверхню землі пробиваються джерельця холодної корисної мінеральної води, де багато галявин, які так оброблені косарями, що схожі на акуратні британські газони.

Якщо ми збережемо це багатство, то маємо всі шанси колись стати справжнім і дуже красивим «Центром Європи».

2. Багатство української мови

Усе життя людини пов’язане з мовою. Завжди ми шукаємо найточнішого вираження думок або почуттів словом. Можливості людського пізнання безмежні, і невичерпні можливості розвитку мови. Тому, як і про здоров’я людини, треба постійно піклуватися про здоров’я нашого слова, оберігати й леліяти його. Тоді наша мова завжди залишатиметься колоритною, багатою і співучою, сповненою музики й чару, правдивості й поетичності, як неодноразово на цьому наголошував письменник Олесь Гончар.

Далекого 1916 року, коли Галичина належала до Австрії, відбулася ця історія.

У купе швидкого потягу «Львів—Відень» їхали англієць, німець, італієць та відомий львівський юрист. Заговорили про мови, і кожен почав вихваляти свою. Англієць стверджував, що Англія — країна великих завойовників і мореплавців, які по всьому світу рознесли славу англійської мови. Англійською творили Шекспір, Байрон, Діккенс та багато інших великих літераторів й учених. Він вважав, що саме англійській мові належить світове

панування.

— Ні в якому разі,— заперечив німець.— Німецька мова — це мова двох великих імперій, які займають половину Європи: Великої Німеччини й Австрії. Це мова армії, філософії, медицини. І тому саме німецька мова має світове значення.

Італієць зауважив, що обидва вони помиляються. Італійська мова — це мелодійна мова сонячної країни, мова музики. Італійською мовою написані кращі твори епохи Відродження, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні. Тому італійській мові належить бути поширеною на весь світ.

Українець уважно вислухав їх і відповів, що не вірить у світову мову. Його хвилює не те, яка мова панівна у світі, а те, яке місце відводиться його рідній українській мові поміж названих мов. Далі він сказав, що міг би також вихвалятися, що його рідна мова — це мова неперевершеного сміхотворця Котляревського, геніального Тараса Шевченка, однієї з кращих поетес світу Лесі Українки, українського філософа Івана Франка, який до того ж вільно володів п’ятнадцятьма мовами, проте рідною для нього була українська.

Українець зауважив, що його співрозмовники нічого не сказали про багатство і можливості своїх мов і запитав, чи змогли б вони кожен своєю мовою написати невелике оповідання, в якому всі слова починалися б з однієї букви?

— Та це ж неможливо,— одностайно відповіли англієць, німець та італієць.

— Ось бачите, вашими мовами це зробити неможливо, а моєю дуже просто,— і запропонував назвати якусь букву.

— Нехай буде «п»,— сказали йому.

І українець склав таке оповідання. Йому зааплодували, і всі визнали: мелодійна і багата українська мова вічно посідатиме гідне місце серед інших мов світу.

Проте варто повернутися в сьогодення й замислитися над долею української мови, її майбутнім. Адже воно передусім залежить від проведення послідовних та рішучих заходів, спрямованих на утвердження державності української мови в усіх сферах використання.