14. Мистецтво спілкування

Всім відомо, що людські взаємини можуть обмежуватися посмішкою, кивком голови чи іншим жестом, але найчастіше — це привітання, а далі — жвава розмова або чемна бесіда. Якщо художники мислять образами, музиканти — звуками, учені — термінами, то всі вони разом, як і решта людства, користуються мовою, застосовуючи слово як основний засіб вияву думок. Звісно, не вміючи говорити, не можна навчитися думати, і навпаки.

Що ж необхідно для опанування вміння говорити? Замало просто знати мову, треба ще усвідомлювати, як і про що говорити. Оволодіти майстерністю ведення бесіди люди намагаються здавна. Застосовуючи багатовіковий досвід, вони виробили основні правила

бесіди, до яких кожне нове покоління вносить свої корективи.

Ще за сивої давнини філософ Епітет доводив, що людина має слухати вдвічі більше, ніж говорити. Мудрець наполягав на тому, що краще слухати, ніж говорити. На запитання: «Чому?» — мудрець відповідав простим поясненням: «Недарма нам Бог дав один язик і пару вух».

У «Повчанні до дітей князя Володимира Мономаха», відомому на Русі ще з початку ХІІ століття, дітям князів та дружинників давалися рекомендації ведення бесіди. Рекомендувалося мовчати в присутності старших, слухати мудрих; старшим коритися, а з однолітками й молодшими у злагоді жити й не лукавити розмовляючи; якнайбільше думати, не кидатися словами, не осуджувати в розмові, не насміхатися.

У XVII столітті у Франції побачила світ книжка, про яку згодом дізналася вся Західна Європа. Поширювалося видання під назвами «Мистецтво галантних бесід», «Як стати людиною з добрими манерами». Не одне покоління керувалося приписами подібних

книжок під час ведіння світських бесід на теми, які ні до чого не зобов’язували: про погоду, лови, перегони тощо.

Дейл Карнегі запропонував свій спосіб стати цікавим співрозмовником. По‑перше, від початку і до кінця розмови треба бути уважним слухачем, який заохочує розповідати про себе інших, адже люди набагато більше переймаються своїми проблеми, ніж вашими. По‑друге, треба поділяти погляд співрозмовника. Тим, хто любить балачки, Карнегі дає «рецепт навпаки»: тим, хто хоче змусити людей уникати себе, сміятися позаочі або навіть зневажати, він рекомендує ніколи нікого довго не слухати, а невпинно говорити про себе самого. Якщо ж вам спаде щось на думку саме під час розповіді вашого співрозмовника, не треба чекати, поки він закінчить. Все одно ви розумніший за нього, тож навіщо гаяти

час, вислуховуючи його патякання? Варто відразу ж втрутитися й перебити мовця на півслові. Карнегі робить висновок, що такі люди нечемні, до того ж нудні, самозакохані й самовпевнені. І вже напевне, через невміння слухати вони ніколи не стануть гарними

співрозмовниками.

Кажуть, що розумних і приємних співрозмовників бракує насамперед тому, що більшість людей замислюється над власним висловлюванням, а не над відповіддю. Найкмітливіші намагаються набрати уважного вигляду, при цьому їхні очі виказують неуважність до почутого і прагнення якнайшвидше виговорится самому. Але таке прагнення подобатися самому собі є кепським засобом імпонувати іншим. Уміння ж уважно слухати та доречно відповідати — це обов’язкова якість, що має бути притаманною гарному співрозмовнику.