25. Виснажливий шлях пошуків

Четвертого жовтня 1957 року було виведено на орбіту штучний супутник Землі. Це стало першим кроком в освоєнні космічного простору.

У цей час багато хто вважав космічні польоти фантастикою, але в їхню реальність вірив Головний конструктор, академік, українець за походженням Сергій Корольов.

Перший космонавт Юрій Гагарін зумів зробити все, що було йому під силу. Перший космічний політ був дуже коротким, він тривав лише сто вісім хвилин, але ці хвилини започаткували нову еру в історії людства — еру космічних польотів. Наші космічні рейси перекреслили песимістичні прогнози відносно того, що людина більше доби не зможе існувати в космосі в умовах невагомості.

Космонавтика стимулювала розвиток багатьох галузей науки й техніки, розширила обрії наших знань, і тому людство буде завжди із вдячністю пам’ятати імена першопрохідців у цій сфері. Одним із найяскравіших у цьому сузір’ї імен є ім’я нашого співвітчизника Сергія Корольова.

26. Гармонія з природою

Під час сіножаті погодою в нас завідувала ворона. Казали, так було років з півтораста. Це вже була наша фамільна ворона. Вона займала позицію на високій сокорині біля нашого куреня, звідки їй було нас добре видно. Вона бачила все, що ми їли й пили, яку рибу спіймали, чи яку пташку поранили косою. Вона бачила все птаство в нашому лісі, усе чула. А найголовніше: вона передбачала погоду, бездоганно вгадуючи наближення дощу чи грому, навіть якщо на небі не було ні хмаринки. Спочатку вона тричі каркала «спеціальним» голосом, і вже після цього дід починав кашляти й позіхати, незабаром і ми кидали граблі й вила і, позіхаючи, падали під копиці.

Усіх нас ворона знала як облуплених. Якось батько, розсердившись, що вона накаркала дощ, попросив Тихона Бобиря застрелити її з рушниці. Що ж ви думаєте? Батько ще й рота не стулив, як ворона злетіла зі своєї сокорини й перелетіла аж за Десну на високий дуб. Тихон навідріз відмовився стріляти, проте віщунка повернулася з‑за Десни тільки надвечір і накаркала такого дощу з грозою, що зіпсував усе сіно.

Звісно, можна припустити, що це нетипова ворона і що дощ міг зіпсувати сіно й без її втручання. Я ж вважаю, що все через ворону. Та я розповідаю тільки про те, що було колись.Та коли вже заговорили про погоду й Тихона, який відмовився застрелити славнозвісну ворону, доведеться розповісти й про самого Тихона. Тільки я спробую описати його неповторний образ не у звичайний спосіб, а з погляду качок, що водилися в нашому озері. Це я зроблю не для вишуканості стилю, а для більшої правдивості: це ж він качок убивав, а не вони його.

Тихон ішов до берега з рябим мисливським собакою. Щойно стара качка побачить, як він, кульгаючи, наближається, одразу ж заганяж своїх каченяток у ситняк! «Добра б йому не було...» Каченята вмить ховалися хто куди, непомітно зникала й качка. Якщо

ж каченята не слухалися матір і далі пустували серед латаття, стара качка не знаходила собі місця. «Рятуйтесь, цілиться! Зараз як бахне, так пір’я і полетить...» Тихон і справді вже цілився. А поки гряне той постріл, є час розповісти про Тихона з людської точки зору. Він був бідною людиною, тому, задля економії зарядів, мусив стати снайпером. Проте диких качок він убивав нечасто. Справа в тому, що в Тихона одна нога була значно коротшою від другої, тоненькою і не розгиналася навіть уві сні. Через це все птаство впізнавало його ще здалеку й ховалося хто куди. Ось так і крива нога ставала на службу гармонії природи!