Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
укр. мова.перекази.doc
Скачиваний:
64
Добавлен:
14.09.2019
Размер:
437.76 Кб
Скачать

59. Мелодія кам’яної скелі

Сталося це багато тисяч років тому. В приазовських степах жило плем’я молочаїв. І росли в тому племені двоє хлопців‑однолітків, Яр і Гул, які з дитинства завзято змагалися один з одним, намагаючись в усьому здобути перемогу. Хто далі кине камінь, вище вдереться на дерево, хто скочить на спину щойно прирученому бику. Часто боролися вони, виснажувалися обидва, але ніхто з них не ставав ані переможцем, ані переможеним.

Прийшла пора юнакам ставати мужами. У тому племені це був особливий ритуал, який відбувався в присутності всього племені біля Гори Бика. Поблизу тієї гори владарював чаклун, в якого просили люди милостей, вдалого полювання, добірного улову, багатого збору плодів. Підвів до нього ватажок племені і юнаків.

— Отак і ви мусите захищати своє плем’я, забувши всілякі чвари. Тільки вкупі подолаєте ворожі племена й захистите стоянку від хижих звірів,— промовив чаклун.— А тепер вирушайте на полювання і вполюйте великого звіра, доведіть, що ви стали дорослими чоловіками. Тоді відбитки ваших ніг будуть викарбувані на цій скелі.

Уперше хлопці збиралися на лови, не ховаючись від матерів. Вони узяли із собою списа, кам’яного ножа, кресало. Потім вони зустрілися і разом пішли в степ. Дорогою між ними виникла суперечка: Яр пропонував шукати вовчу стежку до води, а Гул — нору звіра. Так вони й розійшлися.

Яр швидко відшукав на стежці широкі відбитки вовчих лап. Викопавши край стежини яму, сховався в траві, став чекати на звіра.

Вовк з’явився тільки на ранок другого дня. Здоровенний звір спокійно пройшов стежкою, перед самісінькою ямою спинився, обнюхав траву, що прикривала її, торкнувся її передньою лапою і відійшов. Потім, сильно відштовхнувшись, розбігся і переплигнув яму. Від несподіванки Яр тільки блимав очима. А вовк величезними стрибками понісся просто до його засідки. Хлопець схопив списа і кинув у вовка. Спис застряг у вовчому загривку, а звір

плигнув на хлопця. Яр знав, що вовк одразу перегризає горло своїй жертві, тому втягнув голову в плечі. Лежачи горілиць, він щосили обома руками схопив звіра за горло. Вовк тріпався й дряпав хлопця своїми пазурами. Але хлопець не відчував болю, він намагався

скинути з себе звіра. Раптом відчув, що вовк вкусив його за плече. Вже не було в хлопця сили захищатися… Втрачаючи свідомість, Яр лише почув якийсь свист у повітрі.

Коли отямився, побачив нерухомого звіра поруч. Яр озирнувся і побачив, що до нього йде Гул, несучи зілля, яке спиняє кров і гоїть рани.

Гул пояснив, що він заночував біля нори, але проспав сірого. Потім побіг по його слідах.

— Тож це твій вовк,— сказав Яр.

— Ні, твій.

— Він наш,— вирішив Гул.

Надвечір вже дорослі Яр і Гул понесли вовче тіло до свого племені. Вони співали про силу й відвагу і мріяли про те, як чаклун викарбує на кам’яній скелі їхні стопи.

60. Микола Миклухо-Маклай

Наприкінці минулого століття на честь ювілею з дня народження Миколі Миклухо‑Маклаю було встановлено пам’ятник у Сіднеї. Відомого всьому світові науковця на його батьківщині майже не знають. Росія вважає його великим петербуржцем і нащадком

шотландського офіцера. А насправді Микола Миколайович — праправнук Тараса Бульби, онук Ґете і племінник Міцкевича. Він сам вважав себе німцем, поляком і українцем одночасно. У валізці завжди возив «Фауста» і «Кобзаря». Через вільнодумство Миклухо‑Маклай не закінчив у Росії навіть гімназії, але став випускником кількох європейських університетів.

В його постаті було щось сильне, сміливе, енергійне, шляхетне. Можливо, це й зачарувало доньку губернатора південних колоній Великої Британії Марго Обертсон. Вона відказала багатьом знатним вельможам після смерті свого першого чоловіка, але перед бородатим Маклаєм та його козацькою харизмою не встояла.

У листі, який було написано в Єгипті, Микола освідчився в коханні й попросив її руки. Батьки Маргарет поставили для вченого нереальну умову: отримати дозвіл на одруження за протестантським обрядом в самого государя‑імператора. Микола виконав цю вимогу, і одружився з коханою жінкою.

Про відчайдушність Миклухи‑Маклая ширилися легенди. Матроси корабля «Витязь» із жахом спостерігали, як він вийшов без охорони на берег Нової Гвінеї. Папуаси почали обстрілювати Миколу з луків і кидати списи, а він байдуже позіхнув, розшнурував черевики й ліг спати посеред роззлючених людожерів. Дикуни свято вірили, що Маклай міг спалити море, викликати чи зупинити дощ.

Не маючи змоги утримувати сім’ю вАвстралії, Маклай забрав їх до Петербурга. До Росії науковець також привіз унікальні анатомічні та зоологічні колекції, які зібрав за два десятиліття мандрів. Але на батьківщині його праця виявилася нікому не потрібною.

В останні роки свого життя вчений їздив в українське родинне помістя Малин, де активно вивчав побут і звичаї поліщуків, а також загальну будову тіла українців. У квітні 1888‑го року Маклай помер у петербурзькій лікарні.

Дружина Маргарита прагнула закінчити працю чоловіка. Більшість його матеріалів і колекцій вона передала Російському географічному товариству, а виїхавши в Австралію, активно співпрацювала з професором Богдановим, який публікував роботи Миклухо‑Маклая.

Українському дослідникові козаччини Дмитрові Яворницькому Марго подарувала колекцію екзотичної зброї з усіх континентів. Якось вона приїхала до Малина, де зустрілася зі свекрухою. Та прийняла її як рідну дочку, хоч бачила її вперше. Кожен офіційний папір Марго до самої смерті підписувала «Маргарита де Миклухо‑Маклай». Бо навіть смерть не змогла розлучити її з чоловіком.