41. Самотня художниця

Творчість народної художниці України Марії Приймаченко відкриває нову оригінальну сторінку самобутнього мистецтва світової культури. Виставки її картин мали великий успіх у багатьох країнах світу.

Народилась Марія Оксентіївна Приймаченко 1908 року на Київщині. Її батьки були мистецьки обдарованими людьми: батько займався різьбленням по дереву, мати була визнаною майстринею вишивання. Саме від матері перейняла художниця вміння створювати характерний український орнамент, чарівний і неповторний.

У дитинстві Марія захворіла на важку недугу — поліомієліт. Хвороба зробила її не по‑дитячому серйозною та спостережливою, загострила зір і слух. Марія не мала можливості працювати в полі, а тому всю свою енергію і потяг до праці почала вкладати в мистецтво, адже прагнула приносити людям радість. Спочатку вона розмалювала свою хату, та так гарно, що сусіди стали просити і їхні хати прикрасити.

Своє натхнення Марія Приймаченко брала у рідної полі сякої природи. В її картинах немовби втілились ще язичницькі образи фантастичних чудовиськ і птахів. За роботами художниці стоїть досвід багатовікової культури українського народу, школа народного мистецтва. Емоційні враження від казок, легенд і від самого життя художниця переносить на свої полотна. Її вигадливі декоративні композиції щедро випромінюють енергію доброти й наївного зачудування світом. Творчість Приймаченко є незбагненним і прекрасним явищем, що впродовж тривалого часу привертає увагу дослідників і всіх шанувальників мистецтва. «Звірина серія» останніх років не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві і є витвором уяви геніальної української художниці. Загадкові звірі, фантастичні тварини Марії Приймаченко завжди мають свою земну першооснову та ніби закликають до дружби й миру. Картини мають заримовані назви, в яких відобразився феноменальний хист Марії відтворювати музику в словах, що свідчить про поетичну талановитість художниці.

Останні роки життя Марія Оксентіївна не підводилася з ліжка,однак продовжувала малювати…

42. Легенда українського кіно

Відомого українського актора Івана Миколайчука називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу блискучим самородком. Цей актор був особливим, справжнім, найкращим, дійсно народним. Великий кінорежисер XX сторіччя

Сергій Параджанов казав про Миколайчука: «Я не знаю більш народного генія... До нього це був Довженко».

Народився Іван Миколайчук 1941 року на Буковині в селищі Чорторий. Закінчив Чернівецьке музичне училище, театр‑студію при Чернівецькому музично‑драматичному театрі імені Кобилянської, а потім вступив до Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка‑Карого.

У світ кіно Миколайчук увійшов ще будучи студентом. Першими його ролями в кіно були ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Друга кінострічка була визнана однією з двадцяти найкращих картин

світу і принесла молодому актору загальне визнання. Звичайно, запорукою успіху цього твору було те, що в його створенні брали участь талановиті митці і передусім — Іван Миколайчук. Хлопець потрапив на кіно-проби майже випадково, проте одразу вразив своєю талановитою грою всю творчу групу, зокрема і її керівника — відомого режисера Сергія Параджанова. Приголомшливий успіх Івана Миколайчука у фільмі дійсно вражає, адже на той час він був студентом лише першого курсу кіноакторського факультету.

Надзвичайний, рідкісний талант молодого актора було відзначено й за кордоном: Миколайчука запрошували працювати в Голівуд, проте Держкіно не зважило за потрібне повідомити Івана про це. Тож американці назвали іменем Івана Миколайчука малу планету.

Після блискучого дебюту Миколайчук часто знімався в кіно, його впізнавали, навіть коли він грав незначні ролі. Секрет талановитого актора полягав у тому, що він умів «витягнути» роль завдяки своїй яскравій особистості та вмів створювати образ на дуже

мізерному матеріалі. І в житті ця людина являла собою яскравого романтика, націленого вгору, актор ніколи не задовольнявся посередньою міркою: бути не гіршим від сусіда.

З фільму «Білий птах з чорною ознакою» розпочинається нова сторінка творчості Івана Миколайчука, адже з цієї роботи він випробує себе ще й у якості сценариста. А у фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван є не лише виконавцем головної ролі козака Василя, а й фактично співрежисером. Окрім цього, він працював над музичним оформленням фільму. Миколайчук прагнув надати нових інтонацій голосу, мові, музиці, щоб це вражало глядачів, хвилювало. Він поступово відходив від традиційного кіно,

надаючи перевагу філософському кіномистецтву.

Гоніння, які поширилися на діячів культури в 70‑ті роки XX століття не залишили осторонь й Івана Миколайчука. Митця звинуватили в націоналізмі, кваліфікували як людину ворожої радянському устрою ідеології. Вихід на екран фільму «Білий птах з чорною ознакою» поклав початок відлученню Миколайчука від творчого процесу. Стрічка, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була названа випадом ворожих націоналістичних сил і заборонена. На полицю поклали і «Тіні забутих предків».

З того часу творчість Івана Миколайчука зазнала гонінь. Досі залишається загадкою, як вдалося митцеві здійснити свою заповітну мрію — зняти власний фільм. «Вавилон XX» став своєрідним вибухом в українському кінематографі. Яскравий фільм, наповнений

фантастичними й водночас реальними образами, увібрав у себе все найкраще, що міг дати йому Миколайчук‑сценарист, Миколайчук‑режисер і Миколайчук‑актор.

Постійні заборони творчих задумів, «табу», обмеження й потрясіння зіграли не останню роль у драматичній долі актора. 1987 року Івана Миколайчука не стало. Односельці митця розповідають, що того року, коли він помер, на озеро поблизу Чорторию прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими...