31. Заповітний національний скарб

У світовій літературі серед численних книжок поодиноко виділяються ті, що мають значення заповітних. До таких книг належить «Кобзар» Тараса Шевченка — книга, яку український народ поставив на перше місце серед національних духовних скарбів, успадкованих із минулого.

Дивовижна доля цієї книги. Її поезії були складені на тернистих дорогах життя: то в мандрах, то в казематах, то при світлі білих ночей півночі, то під самотнім сонцем закаспійських пустель. Світлий образ Дніпра і синя далеч українських степів — ось про

що писав поет навіть за межами рідного краю. На випадкових аркушах паперу і в захалявних книжечках поет похапцем записував рядки, що потім стали дорогими цілому народу.

Книга формувалася поступово, рік за роком, вбираючи в себе все найістотніше з життя Тараса Шевченка, від юності до останнього подиху. У хвилину творчого осяяння поет назвав її «Кобзарем». І ось упродовж багатьох десятиліть вона є настільною книгою кожного українця.

У «Кобзарі» поет висловив насамперед самого себе, свою особистість. Тут його темперамент, його відкрита й щира душа, вистраждані думки, пережиті кривди. Тут його неповторна мова, саме йому властивий тембр голосу.

Могутній інтелект Шевченка простежує людське життя у всеоб’ємності: від конкретної долі кріпачки до історичної долі цілого народу. Мистецтво здатне творити чудеса: внутрішній світ особистості Тараса Шевченка, відтворений у художніх образах

лірики «Кобзаря», є таким правдивим і глибоким, що сам народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє. Найгостріші соціальні драми, найтонші нюанси інтимних почуттів, голос пробудженої людської гідності, сила непокори та

скрики прокляття — все скипілося в художню цільність цієї книги‑сповіді.

Вогненна поезія «Кобзаря» виросла з найсильнішого почуття поета — полум’яної синівської любові до рідної України, до свого народу.

32. Хрестоматія народного життя

Творчість Івана Петровича Котляревського ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Поема «Енеїда», над якою Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним явищем у духовному житті українського народу, визначила початок національного відродження.

Життя і творчість Івана Котляревського припали на час, коли тотальний імперський тиск мав остаточно привести до знищення усіх проявів національного духу.

XVIII століття — це той час, коли на історичному роздоріжжі український народ міг втратити все: традиції, культуру, майбутнє. Царське самодержавство насаджувало в Україні кріпацтво з його антилюдяними законами. «Доборолась Україна до самого краю»,— писав по ці часи Тарас Шевченко. Саркастичний, життєрадісний сміх Котляревського пробудив у душах українців почуття гідності, повернув віру в неповторність і значущість свого народу.

Слово завжди було в особливій пошані в української громадськості, письменники сприймалися майже як пророки. Коли аналізуєш нашу історію, переконуєшся в тому, що українські літератори зробили вагомий внесок для того, щоб незалежна Україна

відбулась. Отже, масштабність і суспільне значення постаті Котляревського здатні реально показати тільки громадсько‑літературні мірки. Уже сучасниками «Енеїда» сприймалась як хрестоматія народного життя, панорама його побуту і звичаїв. Котляревський узяв із поеми Вергілія лише сюжетну лінію та імена головних героїв. Основним джерелом натхнення слугувала митцеві тогочасна дійсність. Крім того, письменник поставив собі на меті написати твір новими творчими методами. Він із незвичайною виразністю відтворював українські типи, реалії побуту, а щедрий гумор доповнював образну завершеність героїв. У поемі крізь міфологічну ширму чітко проступають тогочасне суспільство та національні особливості характеру українського народу.

Головна ідея «Енеїди» — непоборна волелюбність нашого народу. Поема стала першою друкованою пам’яткою української літератури, що завершувала попередній період розвитку та відкривала нові перспективи, вона також має серйозне громадське значення.