51. Кава Юрія Кульчицького

В 1683 році величезна армія турецького султана Ахмета II завоювала багато європейських міст й узяла в облогу столицю Австрії Відень. Урятувати захисників Відня могла тільки допомога союзників: німців та поляків. Пробратися через ворожі кордони, щоб

покликати допомогу, зголосився український козак Юрій Кульчицький. Було йому тоді сорок три роки. Він добре знав турецьку мову й легко міг би видати себе за турка. Народився він поблизу Самбора на Львівщині, закінчив церковну школу і ще зовсім юнаком подався на Січ. Бував у багатьох походах, але в одному з них потрапив до турків у полон. Здібний хлопець бездоганно вивчив турецьку мову, а після викупу з полону переїхав до Відня, де спочатку працював перекладачем, потім став купцем.

Австрійські воєначальники вручили Юрію листа до союзників. Переодягнувшись у турецький одяг, він разом із товаришем зміг пробратися через ворожий заслін і передати листа. Союзники швидко зібрали військо й рушили на допомогу Відню. Під стінами Відня об’єднані війська німців, поляків та українців (козацькі полки) розгромили турецьку армію.

Після перемоги найшанованіші люди Відня запитали сміливців, якої винагороди вони бажають. Товариш захотів грошей, щоб купити будинок. Кульчицький лише попросив віддати каву, яку турки покинули в своєму таборі. Він пояснив, що дуже любить каву, тому що звик до неї в турецькому полоні. Австрійці здивувалися, але віддали йому всі мішки з кавовими зернами.

Пізніше Юрій Кульчицький видав книжку про свої військові пригоди, а в центрі Відня відкрив першу в місті кав’ярню. Кожен читач, до чиїх рук потрапляла книга Кульчицького, йшов до кав’ярні,щоб побачити героя, потім купував каву, але вона була гірка і не подобалась людям. Тоді господар кав’ярні вирішив додавати в каву цукор. Рецепт кави у нього перехопила вся Європа і ще й до сьогодні готує каву саме так. Хороброго козака віденці запам’ятали не тільки, як рятівника свого міста, а й першого віденського кав’ярника.

Коли Кульчицький помер, його поховали з великими почестями, а в XIX столітті одну з віденських вулиць назвали на його честь тана одному з будинків встановили невелику бронзову скульптуру Кульчицького.

52. Майстри гончарського мистецтва

Епоха неоліту залишила нам багато дивовижних зразків кераміки з рельєфним та розписним орнаментом.

Зникли найвеличніші палаци, храми, фортеці доби Середньовіччя, але вціліли уламки посуду, зброї, знарядь праці. Вони можуть розказати історію стародавніх народів, зокрема ознайомити з мистецтвом, яке передалося майстрам Київської Русі.

Упродовж віків кераміка була окрасою домівок і храмів.Зеленаво‑брунатний колір у розписах посуду був притаманний тільки українським виробам. За колоритом, формою і декором завжди вирізнялися школи гончарного ремесла. Здавна вони були в Києві, Львові, Чернігові, Батурині, Миргороді й Умані.

В XIX столітті розвиток фарфорової промисловості майже витісняє народне гончарство. Індустрія знецінює талант гончаря. Колись кожне українське місто мало свою гончарню. Та з розвитком потокового виробництва індивідуальність кожного виробу втрачалася. Пішли в небуття відомі осередки гончарства. Сьогодні про них можна дізнатися лише у музеях. І все ж де‑не‑де мистецтво творення неповторних керамічних виробів залишилося і поступово відроджувалося.

Річ справжнього майстра можна впізнати серед тисяч, бо вона несе у собі відбиток індивідуальності творця. Народна мудрість каже: яка сорока, такі й сороченята, який гончар, такі й його горнята.

Кожного разу гончар у своїх виробах створює частинку всесвіту. Так, звичайна миска нагадує своєю формою півсвіту, а глечик — жіночий стан. По глечику та вмінню поставити його «на копитце» визначали професійне вміння гончаря. Своєрідна підставка у вигляді кінського копита вважалась фірмовим знаком. Переказують, що деякі гончарі, називали щойно виготовлену ними річ своєю дитиною, а себе — її батьком. Назви гончарних виробів та їхніх деталей підкреслюють це: близнята, шийка, носик, плечі, горло.

Гончареві не можна було скривитися під час випалювання побутових речей, бо вважалося, що й посуд вийде кривим.

Вироби відомих майстрів мистецтвознавці називають співом душі. До таких митців належать, наприклад, Іван Гончар, Олександр Ганжа. Різноманітність і неповторність їхніх виробів вражає. Чародійницею у створенні глиняної дитячої іграшки вважається Олександра Селюченко, яка створила їх тисячі.

Коли дивишся на керамічні вироби українських майстрів, здається, ніби вся земля святкує і природа переливається веселкою. Можна лише здогадуватися, скільки таланту, праці й душевного тепла майстра ввібрав у себе кожен виріб.