45. Поети для епох

Докладної біографії Ліни Костенко немає. Розповідати про себе вона не любить. Її життєпис — в її слові, невід’ємній частині історії та культури України. Уже понад півстоліття слово Ліни Костенко відлунює в серцях тисяч читачів. Її слова чекали, по ньому звіряли людську гідність, у ньому знаходили відгук своїх тривог і віру в Україну та надію на її краще буття. І навіть мовчання його було промовистим.

Моє покоління знало й любило багатьох поетів. Але Ліна Костенко — це той голос, який і в цьому оркестрі чутний особливо ось уже шостий десяток літ.

Перші свої вірші Ліна Костенко надрукувала 1946 року. Поетичні збірки «Проміння Землі», «Вітрила», «Мандрівки серця» засвідчили прихід в українську літературу сильної творчої особистості. Відстороненість від суєтної «злободенності», але чутливе сприйняття й переживання моральних і громадянських проблем і запитів доби, природність і чистота ліричного світу, культура мови, незалежність голосу і масштабність творчої особистості зразу ж привернули увагу читачів, що прагнули слова чесного і яскравого.

Ліна Костенко дедалі виразніше займала незалежну творчу й громадянську позиції, тому її поезія стає предметом особливих зацікавлень політичної цензури. Незважаючи на захоплені відгуки найавторитетніших майстрів слова, її твори рідше з’являються друком, а потім настає багаторічна негласна заборона. Друк збірок «Зоряний інтеграл» і «Княжа гора» був припинений, історичний роман у віршах «Маруся Чурай» — затриманий на багато років.

Наступна книжка «Над берегами вічної ріки» з’явилася тільки через шістнадцять років — 1977 року.

Назви поетичних збірок Ліни Костенко ніколи не є випадковими. Це точні метафори‑девізи, етичний та емоційний ключ до розмаїття тем і мотивів. Увесь свій внутрішній досвід, набутий за роки зовнішньої «заблокованості», Ліна Костенко відтворила у збірці «Неповторність» 1980 року. У цих поезіях — неповторність і безмежність особистості, яка розвивається й триває, утверджує себе в духовному зростанні.

Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» Ліна Костенко опублікувала, уже будучи авторкою книжок, що здобули їй загальне визнання й славу. Твір став однією із коштовніших перлин української поезії. Вихід друком «Марусі Чурай» був незабутньою подією в житті української інтелігенції, святом для українського читача, сенсацією для закордонних українців.

У наступному історичному романі «Берестечко» зображений узагальнений образ національної історичної поразки, спроектований на часи минулі та майбутні, з осягненням її причин, наслідків і уроків.

І все мовлене в книжках — це Ліна Костенко. Ми можемо збагнути її тільки в її слові, так розуміючи її «Я тільки у слові жила».

«Велика книга нашого народу» писалася й пишеться досі. Золоті сторінки вписала в неї Ліна Костенко. Уміння читати цю книгу додаватиме нам сил.

46. Диво Запоріжжя

Небагато у світі храмів, про які написано романи. Про НотрДам у Франції Віктор Гюго написав «Собор Паризької Богоматері»; Софію Київську відбито в романі «Диво» Павла Загребельного. Роман про храм «Собор» створив Олесь Гончар. Ідеться про Троїцький со‑

бор у місті Новомосковську Дніпропетровської області, колишній Самарі. Автор прямо не називає храм і він є узагальненим образом, проте неважко впізнати в описах, розповіді про історію будівництва саме козацький Троїцький собор, шедевр українського бароко.

Історію його спорудження записав Дмитро Яворницький, і схожа вона на легенду. Було це 1773 року, коли Запорозьку Січ ось‑ось мали зруйнувати. Тоді в Самарі стояла старенька церковиця, і козаки порадилися й вирішили збудувати нову. Знайшли і майстра — Якима Погребняка. Непоказний був майстер, і старшина козацька засумнівалася, чи зуміє він збудувати храм Божий, бо задум козацький був неабиякий: без жодного цвяха! Вони вирішили, що не годиться у храмі Спасителя, розп’ятого на хресті, забивати цвяхи в дерево.

Проте майстер запевнив, що збудує, бо йому не вперше, і для переконливості намалював просто на землі гарну п’ятиглаву церкву. Потім додав, що міг би збудувати й більшу — з дев’ятьма банями, і намалював дев’ятиглаву. І так та церква стала всім до вподоби, що постановили зводити її.

Навезли дерева, заклали фундамент. Тільки цього разу сумніви взяли самого майстра. Дерев’яної церкви на дев’ять бань до того не було в Україні. Як її спорудити, як зібрати все докупи, щоб міцно, щоб надійно було? Злякався майстер, навіть заховався в комишах. Лежить, дивиться в небо та бачить Самарський Миколаївський монастир, який немов вабить до себе. Помолився Яким святому Миколі Чудотворцю, і тоді наснився йому собор. Прокинувшись,

майстер зробив побачену церкву з комишу. І маленька церква йому добре вдалася. Тоді він, уже впевнений у собі, повернувся до будівництва. А комишевий макет потім довго зберігався в соборі, поки не розсипався на порохню.

А дев’ятибанний собор стоїть. Майстер і справді побудував його без цвяхів, скріплюючи колоди дерев’яними кілочками або беручи «в замок», тобто врізаючи одна в одну. І так їх міцно й майстерно скріплено, що не страшні споруді ані буревії, ані землетруси. Одного разу ураган позривав у місті дахи, навіть дуби повиривав із корінням, а соборові — хоч би що!

Стоїть собор — диво на все Запоріжжя! Тепер його копіюють, будують інші церкви. Хто його раз побачить, назавжди запам’ятає, бо причаровує храм гармонією ліній, легкістю, красою. Та, може, чари в іншому? Може, справді, в гроні його бань живе горда душа запорізького степу, його задума‑мрія, дух народу? Прочитайте роман «Собор» Олеся Гончара, тоді дізнаєтесь, яке значення має цей храм для всієї України. Навіть коли зникла козацька назва міста, дивовижний собор нагадував про велич українських майстрів, про козацьку мужність, про волю!