ББК 60.5я73 3-38

Автори: М. В. Захарченко (глави 1—3, 5, б, 8, 9 та післямова, О. І. Погорілий (передмова, післямова та глави 4, 7, 10—12)

Рецензенти: д-р філос. наук Є. М. Причепій, д-р філос. наук А. О. Ручка

Головна редакція літератури з українознавства та соціально-гуманітарних наук

Головний редактор М С. Тимошик Редактор О. І. Цибульська

Захарченко М. В., Погорілий О. І.

3-38 Історія соціології (від античності до початку XX ст.).— К.: Либідь, 1993.— 336 с.

ІSВN 5-325-00191-4.

У навчальному посібнику простежуються головні етапи розвитку світової соціологічної думки від античності до початку нашого сторіччя. Аналізуються протосоціологічні ідеї мислителів стародавнього світу, середніх віків, нового часу, особливості виникнення і розвитку соціології як окремої науки. Значна увага приділена аналізові наукових концепцій класиків світової соціології і основних напрямів теоретичної соціології та емпіричних досліджень XIX — початку XX ст.

Для студентів вищих навчальних закладів. 0302010000-021 "

З _ 5-93 ББК 60.5я73

224-93

І5ВІЧ 5-325-00191-4

М. В. Захарченко, О. І. Погорілий, 1993

ГЛАВА 1.РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОГО ЗНАННЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

§ 1. Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства …………………………………………. 11стр.

§ 2. Історичні передумови виникнення науки……………………………..20стр.

§ 3. Розвиток емпіричних соціальних обслідувань……………………….23стр.

§ 4. Виникнення і розвиток історіографії та її значення

для пізнання соціальних процесів(логографи, Геродот, Фукідід, Полівій, Таціт)……………………………...………………………………………….34стр.

§ 5. Соціально-філософські проблеми суспільства

і соціального пізнання (Демокрит, Платон, Аристотель)………………...50стр.

ГЛАВА 2.СОЦІАЛЬНЕ ЗНАННЯ ЕПОХИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

§ 1. Зміна світоглядної парадигми……………………………………….. ..75стр.

2. Теософія Августина Блаженного………………………………………..81 стр.

§ 3. Значення творчості гуманістів Відродження для розвитку соціального пізнання……………………………………………………………………...85 стр.

§ 4. Соціальні утопії Т. Мора і Т. Кампанелли…………………………....92стр.

§ 5. Емпіричні обслідування. Переписи на Русі.

Козацькі реєстри в Україні…………………………………………………96 стр.

§ 6. Становлення елементів соціологічного знання (Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій)…………………………………………………………………. 106 стр.

ГЛАВА З.СОЦІАЛЬНІ ЗНАЧЕННЯ І ДОСЛІДЖЕННЯ НОВОГО ЧАСУ (XVII - ПОЧАТОК XIX ст.)

§ 1. Особливості розвитку соціального знання нового часу…………....112стр.

§ 2. Соціальне знання на рубежі двох епох.

Теорії «природного права» і «суспільного договору»

XVII ст. (Т. Гоббс і Д. Локк) ……………………………………………..115 стр.

§ 3. Соціологічні концепції Ш. Л. Монтеск'є та Ж-Ж. Руссо…………..119 стр.

§ 4. Філософія історії — новий етап у розвитку соціального пізнання..129 стр.

§5. Становлення суспільствознавства. Розвиток емпіричних,

демографічних і статистичних досліджень

XVII — початку XIX ст. (Р. Мальтус)…………………………………...147 стр.

ГЛАВА 4.СОЦІОЛОГІЧНІ ІДЕЇ КОНСЕРВАТИЗМУ, ЛІБЕРАЛІ3МУ Й УТОПІЧНОГО СОЦІАЛІ3МУ

§ 1. Консервативна критика та

ліберальна апологія буржуазного суспільства…………………………..171 стр.

§ 2. А.Токвіль про демократію як суспільний лад………………………177 стр.

§ 3. Соціальне питання й утопічний соціалізм…………………………..180 стр.

ГЛАВА 5.ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЇ XIX ст.

§1. Криза традиційного суспільствознавства. Наука про людину А.Сен-Сімона. Парадигми позитивізму в соціології……………………………184 стр.

§ 2. Соціологія Огюста Конта…………………………………………….190 стр.

ГЛАВА 6.ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК НАТУРАЛІСТИЧНОГО НАПРЯМКУ В СОЦІОЛОГІЇ XIX ст.

§ 1. Загальна характеристика соціологічного натуралізму…………….203 стр.

§ 2. Органістична школа в соціології

(Г. Спенсер, П. Ф. Лілієнфельд, О. І. Стронін,

А. Шеффлє, А. Фульє, А. Еспінас, Р. Вормс та ін.)……………………. 207 стр.

§ 3. Соціальний дарвінізм

( У. Беджгот, Л. Гумплович, У. Г. Самнер,

Г. Ратценхофер, А. Смолл)……………………………………………….235 стр.

§ 4. Расово-антропологічна школа

(Ж. А. Гобіно, О. Аммон, Ж. В. Ляпуж, X. С. Чемберлен)…………......250 стр.

§ 5. Географічна школа в соціології

(Г. Т. Бокль, Л. І. Мечников, С. М. Соловйов,

В. О. Ключевський). Геополітична, соціологія………………………….258 стр.

ГЛАВА 7.К. МАРКС І СОЦІАЛЬНА ТЕОРІЯ МАРКСИЗМУ

§ 1. Загальні теоретичні принципи……………………………………….273 стр.

§ 2. Теорія буржуазного суспільства і класової боротьби……………...279 стр.

ГЛАВА 8.ПСИХОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ У СОЦІОЛОГІЇ

XIX – ПОЧАТКУ XX СТ.

§ 1. Психологія народів (М. Лацарус, Г. Штейнталь, В. Вундт) та психологія натовпу (Г. Лєбон)………………………………………………………...283 стр.

§ 2. Теорія наслідування Г. Тард…………………………………………291 стр.

§ 3. Інтеракціонізм Ч. X. Кулі……………………………………………294 стр.

§ 4. Інстинктивізм У. Мак-Дугала та соціологічні

проблеми психоаналізу 3. Фрейда………………………………………298 стр.

ГЛАВА 9.ЕМПІРИЧНІ СОЦІАЛЬНІ ДОСЛІДЖЕННЯ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ.

§ 1. Л. А. Кетлє про статистичні закономірності соціальних явищ……310 стр.

§ 2. Розвиток масових соціальних обслідувань. «Моральна статистика» і «соціальна гігієна»………………………………………………………...314 стр.

§ 3. Емпіричні дослідження Ле Пле……………………………...………319 стр.

§ 4. Д. П. Журавський про фактори деформації матеріалів соціальної статистики…………………………………………………………………325 стр.

§ 5. Вивчення громадської думки в США. Реклама як соціальний феномен……………………………………………………………………327 стр.

ГЛАВА 10. НІМЕЦЬКА ФОРМАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ

КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ.

(Ф. ТЬОННІС І Г. ЗІММЕЛЬ)

§ 1. Проблеми методології соціального пізнання……………………… 333стр.

§ 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство»………………………. 338стр.

§ 3. Формальна соціологія Г. Зіммеля…………………………………... 343стр.

ГЛАВА 11.МАКС ВЕБЕР І ТЕОРІЯ «СОЦІАЛЬНОЇ ДІЇ»

§ 1. Основні напрями наукової діяльності М. Вебера…………………. 355стр.

§ 2. Протестантська етика і дух капіталізму……………………………. 358стр.

§ 3. Елементи соціологічної теорії……………………………………… 363стр.

§ 4. Політична соціологія М. Вебера…………………………………… 368стр.

§ 5. Порівняльно-історична соціологія релігії………………………….. 373стр.

ГЛАВА 12.СОЦІОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ Е. ДЮРКГЕЙМА

1.Метод. Основні категорії соціології…………………………………… 381стр.

2.Соціальна норма та патологія………………………………………….. 389стр.

3.Типологія суспільних форм……………………………………………..392стр.

4.Поділ праці та соціальна солідарність………………………………… 396стр.

5.Соціологія суїциду……………………………………………………… 398стр.

Список використаної літератури…………………………………………404 стр.

ПЕРЕДМОВА

Історія соціології — це наука про виникнення, основні етапи розвитку й історичні форми та напрями соціологічного знання. Вона вивчає, як знання про суспільство виокремлюється з багатоманітності людського досвіду і набуває форми емпірично обгрунтованої наукової теорії, котра знаходиться у стані постійного розвитку і змін. Вираз «історія соціології» вживають у двох значеннях — вузькому і широкому. В вузькому значенні слова історія соціології веде свій початок з середини минулого сторіччя — з того часу, коли О. Конт, спираючись на ідеї А. Сен-Сімона, висуває проект створення нової науки про суспільство, котра має грунтуватися не на .спекулятивних принципах, а, на спостереженні та аналізові реальних фактів. З контівських часів розпочинається так звана академічна, або офіційна, історія соціології як окремої науки. . В іншому, широкому значенні до предмета історії соціології відносять також вивчення теоретичних уявлень про суспільство, які передували виникненню соціології. Такі уявлення не завжди відповідають критеріям науковості у сьогоднішньому розумінні, оскільки мають форму поглядів, ідей, вчень і т. ін. Однак вони складають невід'ємну частину людського суспільного життя, людської культури. Як зауважив свого часу Е. Дюркгейм, люди не чекали появи науки про суспільство, аби витворити собі ідеї права, моралі, сім'ї, держави і самого суспільства, оскільки без цих ідей вони взагалі не могли б жити. Тому історія соціології в широкому значенні слова включає в себе історію соціологічної думки від античності до Конта або, як інколи говорять, протосоціологію.

Автори посібника виступають прихильниками саме широкого розуміння об'єкта і предмета історії соціології. Якщо у практиці повсякденної роботи соціолога доцільно, а то й просто необхідно обмежуватись орієнтацією на те розуміння її проблем і понять, яке вважається загальноприйнятим сьогодні, то для історичного дослідження цього замало. Адже відомо, що самі норми та критерії науковості не абсолютні, а історично змінні. До того ж, як вважає ряд авторитетних фахівців, процес розвитку соціології до стану «нормальної науки» (у тому значенні, яке надає цьому поняттю відомий історик науки Т. Кун) навряд чи можна вважати остаточно завершеним хоча б тому, що питання про те, які з досягнень соціологічної думки минулого вважати за загальноприйнятий зразок або «парадигму» соціології, залишається дискусійним. У такій ситуації звертання до минулого досвіду і його неупереджений, об'єктивний історичний аналіз набувають особливої ваги. - Окрім того, досвід минулого у науках про суспільство і культуру не відмежований від сьогодення так різко й однозначно, як це має місце у науках природничих та технічних. Як вже не раз звертали увагу, ідеї античних істориків і філософів, так само як і міркування про політику і суспільне життя Макіавеллі, Монтеня, Гоббса чи Руссо для сьогоднішнього гуманітарія куди більш актуальні, аніж ідеї сучасних їм природознавців для сучасного фізика. Адже соціальні ідеї, як і художні, релігійні та інші гуманітарні цінності, не можуть бути так чітко й однозначно ранговані у «лінію прогресу», як досягнення природничих наук і техніки.

Слід також мати на увазі, що доки та чи інша наукова дисципліна не виробить власну класичну традицію, власну проблематику та власну термінологію, історик науки змушений «вилущувати» її проблеми й ідеї з філософських вчень і понять суміжних наук. У цьому відношенні історія соціології виглядає особливо міцно вплетеною у той багатий традиціями комплекс гуманітарного знання, який називають соціальними науками. Йдеться насамперед про політичні, економічні, правові, історичні дисципліни, концептуальні засади яких були досить ретельно опрацьовані ще в античну добу. Кожна з цих дисциплін уже має у своєму розпорядженні і використовує певні уявлення про суспільне життя як таке, про його основні закони та форми. Однак ці уявлення, як правило, не систематизовані, і представники окремих наук часто не надають їм належної ваги.

Соціологія ж «за визначенням» прагне теоретично осягнути соціальний вимір людського буття у його найбільш чистих, найбільш типових формах — формах, які по можливості були б вивільнені від історичної, економічної, політичної та іншої конкретики. Перші кроки у цьому напрямку були зроблені ще в античну добу, коли вперше була усвідомлена й осмислена якісна різниця між людиною і навколишнім природним світом. Начала науки про суспільство, як пише К. Поппер, сягають принаймні епохи Протагора і софістів, коли була усвідомлена потреба розмежування між двома елементами людського буття: природним середовищем і середовищем суспільним. Саме тоді формулюється фундаментальна для соціології проблема подібності і різниці між законами природи і законами суспільного життя. В античну й середньовічну епохи ще відсутнє уявлення про соціологію як науку, однак уже досить детально розроблені концептуальні засади політичної і правової теорії, економіки, етики й інших дисциплін, у центрі уваги яких — проблема законів і норм суспільного життя. Починаючи з епохи Ренесансу знання про суспільство поступово вивільнюється від релігійно-теологічної, оболонки і набирає секулярних форм. Одним із найважливіших досягнень соціальної думки нового часу є розробка раціонально обгрунтованої теорії громадянського суспільства, розмежування між категоріями суспільства і держави, осмислення значення групових інтересів і договірних засад у суспільному житті. В цей час широко розбудовуються закладені ще античністю емпіричні підвалини соціологічного знання. Однак розвиток цього знання ще здійснюється у формі конгломерату філософських, історичних, правових, економічних концепцій, де крім наукових наявні і спекулятивні елементи. Тут не йде ще мова ні про соціологічні дослідження, ні про соціологічну теорію в сучасному смислі слова, однак уже наявні серйозні спроби концептуалізації соціального досвіду і побудови раціонально обгрунтованої теорії суспільства. Ці та інші факти дають підстави розпочинати вивчення історії соціологічної думки не з її зрілих, пізніх етапів, а з її протосоціологічних витоків.

В основу даного посібника покладена періодизація, запропонована російським соціологом Ю. М. Давидовим та його співробітниками. Згідно з цією періодизацією історія соціології включає в себе етап протосоціології та чотири основні етапи офіційної, або академічної, історії цієї науки.

Перший етап офіційної історії соціології розпочинається, як уже зазначалося вище, з появи контівської програми перебудови наук про суспільство на «позитивних», емпірично обгрунтованих засадах і триває приблизно до кінця XIX ст. У цей період інтенсивно розвиваються емпіричні соціологічні дослідження, однак між ними і соціологічними теоріями суспільства ще відсутній скільки-небудь систематичний зв'язок. Домінуючим методологічним напрямом у соціології цього періоду виступає позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набираючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарві-нізму тощо. У цей період також формується і набуває поширення марксистська соціальна теорія.

Другий етап офіційної історії соціології розпочинається з кінця XIX ст. і триває до кінця 20-х років нашого сторіччя. Його зміст пов'язаний насамперед з гострою кризою натуралістської соціології і «переломом» у розвитку соціологічної теорії, наслідком якого стає поворот інтересів до проблем соціальної дії і взаємодії, розробка методів «розуміючої соціології» та концепцій соціології особистості. Проблематика загальної соціологічної теорії поєднується у цей час з проблематикою емпіричної соціології, як це має місце у науковій діяльності класиків соціології — Е. Дюркгейма та М. Вебера. Характерною рисою історії соціології цього періоду виступає також її інституціоналізація як академічної дисципліни — введення до навчальних планів університетів, створення перших кафедр і факультетів, організація професійних асоціацій соціологів тощо.

Третій етап, академічної історії соціології, що охоплює період кінця 20—70-х років нашого сторіччя,— це час формування основних її сучасних теоретичних напрямів, інтенсивної галузевої диференціації, дальшого вдосконалення методів дослідження. Якщо у ряді європейських країн у цей час внаслідок світових війн і революційних потрясінь виникають значні перешкоди в розвитку наук про суспільство, то соціологія у США розвивається більш стабільно і в деяких питаннях навіть займає лідерські позиції. Однак з кінця 50-х років соціологічна наука європейських країн поступово надолужує втрачене і відновлює свій традиційно високий рівень. Крім того, в цей період відбувається інтенсивне поширення цієї науки в країнах Сходу та Латинської Америки.

Починаючи з 70-х років прийнято вести мову про новітній (сучасний) у вузькому значенні цього слова етап розвитку соціології.

У навчальному посібнику розглядаються головні моменти розвитку світової соціологічної думки від античності до кінця другого етапу її офіційної історії. Матеріали з історії вітчизняної соціологічної думки автори викладуть у наступній частині посібника, який готується до видання.

Глава 1

РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОГО ЗНАННЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

§ 1. Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства

Найдавнішою формою відображення та пояснення світу природи і людини була міфологія (від грец. тіїпоз — старовинна легенда, оповідь та логос — слово, вчення, оповідання).

Міф — складне явище й об'єкт нескінченних дискусій про його сутність, природу, функції, про що свідчить наявність близько 500 спроб визначення міфа. І це не випадково, оскільки міф — явище поліфункціональне; в ньому уособлюються примітивний світогляд людини, спроби пояснення природи і сутності різноманітних явищ дійсності, релігійні уявлення, певні ідеологічні функції, складне сплетіння вигадки, віри, знання та ін., проте сутність міфа не зводиться до жодного з них.

Міф — фантастичне відображення людиною світу на стадіях родового та раннього класового суспільства, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уявлень, де суб'єктивний образ (уява) ототожнюється з об'єктивним чи суб'єктивним предметом, явищем чи процесом.

У міфі всі явища природи та суспільства відтворюються в персоніфікованій формі, художньо узагальнених наочних образах. О. Ф. Лосєв виділяє кілька характерних ознак міфа: міф — чуттєва уява, але на відміну від звичайних чуттєвих уявлень міфологічна фантазія наповнена чудесами; міф — завжди узагальнене відтворення певного роду явищ; він — безпосередній предметний збіг загальної ідеї та чуттєвого образу, де ідеальне тотожне матеріальному.

Міфологія зображувала дійсність у тій чуттєвій формі, через яку її творець сприймав навколишній світ. Не виділяючи себе із світу природи, людина сприймала її такою, як і систему власних родообщинних відносин, в яких вона жила. Тому природа — земля, небо, рослинний та тваринний світ — у її уяві були аналогічними родовій общині і мислились як живі, розумні, родинно споріднені між собою істоти. Звідси — анімалізація (одухотворення) та антропоморфізація — наділення людськими властивостями (олюднення) всіх предметів і явищ природи, а також надприродних істот (духів, богів).

Міф — форма синкретичного світосприйняття, в якій органічно поєднані матеріально-практичний і теоретичний досвід родового суспільства — практичне, художнє, моральне, пізнавальне освоєння світу, який сам по собі був для людини фантастичним і загадковим. Міф переводив загадковість і таємничість буття на мову зрозумілого чуттєво-образного сприйняття — персоніфікований, уособлений, узагальнений образ.

Наше раціоналістичне мислення не може повністю усвідомити міфологічне світосприйняття, для якого міф був не стільки способом пояснення світу, скільки злиттям, ототожненням з ним: міфом була сама реальність, а реальність ототожнювалася з міфом, ідеальне — з матеріальним і навпаки. У ньому персоніфікувалось і матеріальне (природа — Пан), й ідеальне (мудрість — Афіна, доля— мойри, чи парки), соціальні та містичні процеси (дотепність, мандри, торгівля, супроводження душ померлих— Гермес).

Ми наводимо приклади з міфології давніх греків та римлян як найбільш відомих у культурі європейських народів. Але всі етноси мають свою міфологію. Пік її розквіту випадає на період розвитку родообщинних відносин. З цією епохою пов'язано утворення найвідоміших міфологій— Веди, Махабхарати (Індія), Іліади та Одіссеї (Греція), Авести (Іран), німецької, скандинавської, слов'янської та інших міфологій.

У міфах кожного народу, як правило, розглядаються питання походження Сонця, Місяця, зірок, Землі (космогонія), земної природи — гір, лісів, тварин води і т. п.; особливе місце належить міфам про походження людини, її фізичний та духовний світ (кохання, сім'я, доля, походження вогню, ремесел, мистецтв і т. д.) — (антропогонія). Тому не випадково, що в різних народів трапляються схожі міфологічні образи, наприклад подібність культу слов'янської богині Лади та її дочки Лелі до культу грецької Деметри та Кори-Персефони. В інших образах сучасні дослідники вбачають прямий чи опосередкований зв'язок пізніших міфів із давньою міфологією. Так, відоме загальнослов'янське божество Перун розглядається в контексті загально індоєвропейського походження як паралель індійського міфологічного образу Індри, від якого виводять Зевса-громовержця, германського Тора, балтського Перку-наса та ін.

Міфологія не розташовує події в часі, хоча в деяких з них існує міфологема про першопочатковий час, період перших доленосних подій, час створення світу тощо.

Первісні часи в міфології мають велике значення; з ними пов'язується все найкраще та найістотніше в житті людини. Тому не випадково теперішнє і майбутнє орієнтовані до минулого, соціальна історія проектується на екран першопочаткових часів, часів «золотого» та «срібного» віків, коли люди вели райський спосіб життя, не знали воєн, братовбивства і чвар (Гесіод «Роботи і дні»), жили довго й щасливо. В ці часи вони навчилися добувати вогонь, створювати знаряддя праці, будувати житло, використовувати лікарські трави та ін.

У міфі теперішнє і майбутнє не є предметом особливого інтересу, оскільки вони фаталістично запрограмовані й жорстко детерміновані вже в далекому минулому, їхня доля визначена заздалегідь. Цікаво, що така орієнтація ідеалу на минуле тривалий час правила за зразок для різноманітних соціологічних і філософських концепцій, у яких минуле було овіяне романтичним ореолом. Досить згадати ідилічні картини щасливого дитинства людства, коли панувала свобода та рівність між людьми, «природне право» і «природний стан», який ще у XVIII ст. переоцінював видатний французький мислитель Жан Жак Руссо.

Моделлю діяльності, взаємодії міфологічних героїв є тип родообщинних відносин етносу — творця відповідної системи міфів, норм, моралі, взаємостосунків, уява про світ якого знаходила своє відображення в міфах. Проте земне, соціальне за допомогою вимислу і фантазії перетворювалось у надсоціальне та надприродне, ставало чудесним і загадковим. Людина та її діяльність тут знаходяться на останньому плані і лише в тій мірі, в якій виступає об'єктом, іграшкою діяльності міфологічних сил.

Пасивний, споглядальний .характер діяльності родової общини, її залежність від природних та соціальних сил у міфології видаються за немічність і безпорадність самої людини.

У міфі історія твориться богами; лише з їхньої волі чи за приреченням невблаганної долі діють герої. Вони борються, помирають або відправляються в далекі й небезпечні мандри, перемагають чудовиськ і долають інші небезпеки, засновують нові держави. Події в міфі відбуваються поза історичним простором і часом і мають сакральний, священний характер.

Міфологія була першою системою світогляду, яка по-своєму пояснювала світ, причинно-наслідкові зв'язки, розповідала про добро та зло, в доступній формі художнього наївного образу орієнтувала людину в її діях та помислах. Проте в цій формі уявлень про дійсність переважало не раціональне, а фантастичне знання; людина займала скромне місце статиста.

З розвитком суспільства, що знаходить своє відображення насамперед у зменшенні залежності людини від природи, відбувається поступовий перехід від міфологічного сприйняття дійсності до інших форм відображення. У різних народів це відбувається по-різному і на різних історичних стадіях їхнього розвитку. Виникають нові форми світосприйняття, де фантастичні образи поступово замінюються людськими, на перший план виходить людина, яка не сприймає покірно визначену долю, бореться з фатумом, приносить себе в жертву заради інших людей або ж перемагає ворогів.

Виникає нова форма соціального знання — епос. Героїчний епос. Поняття епосу має два значення — як різновид художньо-літературної творчості (оповідання, роман, поема тощо) і як героїчний епос.

Предметом нашого аналізу буде саме героїчний епос як особлива форма історичної пам'яті народу. В одних народів він виникає на пізніх стадіях розкладу родового ладу, в інших — за умов рабовласницьких чи феодальних

відносин.

У різних народів епос має свої форми та авторство, хоча переважно він є продуктом народної творчості. Існують великі за обсягом оповіді — книжні епопеї «Іліада» та «Одіссея» Гомера (XII—VII ст. до н. є., Греція), «Махаб-харата» В'яса (друга половина II тисячоліття до н. є., Індія); протягом століть мали місце такі усні епоси, як вірменський героїчний епос X ст. «Сасунці Давид» («Давид Сасунський»), киргизький «Манас» (близько 0,5 млн віршованих рядків), калмицький «Джангар», тюркський «Алпамиш» та ін. У Західній Європі героїчний епос мав форму балади, у слов'янських народів — історичних пісень та оповідей: югославських юнацьких пісень, російських билин, українських історичних пісень та дум тощо.

Характерною для героїчного епосу є така деталь: чим пізніше він виникає, тим менше міфологічних елементів містить у собі і тим більше картин історичного побуту, відображення реальних історичних явищ несе слухачеві. Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення.

Вони уособлюються в образі історично реального або вигаданого героя-богатиря, наділеного незвичайною силою, розумом, хитрістю, здатного долати всі перешкоди, що виникають на його шляху.

В центрі епосу — людина-герой, історичний чи псевдоісторичний персонаж. Уособлюючи в собі добро та справедливість, він бореться проти зла і неправди, які символізує його супротивник, міфічний чи історично реальний. Боротьба найчастіше ведеться на фоні історичних подій та осіб. Так, у «Пісні про Байду» («В Цареграді на риночку») , на думку багатьох дослідників, мова йде про засновника Запорозької Січі на Хортиці та Томаківці черкаського старосту князя Дмитра Вишневецького, який у середині XVI ст. двічі ходив на Крим. Пізніше попав у полон, був виданий турецькому султанові, який за нищення турецьких володінь велів почепити козака на гак, де той прожив ще три дні, знущаючись над султаном та його вірою. Згідно з легендою, турки вирвали у Д, Вишневецького серце і з'їли його по шматочку, щоб пройнятися лицарською силою та зневагою до смерті. За іншими даними, Байді обіцяли життя, якщо він відмовиться від християнської віри і прийме магометанство, на що той не погодився і пішов на мученицьку смерть, Існує версія, за якою прототипом Байди був Самійло Корецький, котрого стратили турки 1622 р. Та незалежно від того, хто саме став прототипом козака Байди, в цій історичній пісні є всі характерні ознаки епічної оповіді про народного героя -— мужнього, хвацького, байдужого до багатства, влади, не здатного на зраду своєї віри та народу. І тому на пропозицію «царя турецького»:

« Ой ти, Байдо, та славнесенький, Будь мені лицар та вірнесенький, Возьми в мене царівночку, Будеш паном на всю Вкраїночку! Козак відповідає:

Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівночка поганая!»

Він приймає муки. Байда в цьому творі героїчного епосу виступає узагальненим образом українського козацтва — кращих синів України. Як особистість, він є носієм загальнонародної Ідеології тих часів, принципів добра та справедливості українського народу

Епос істотно відрізняється від міфа, оскільки в ньому присутній історичний час. Простір розгортання дії епосу — територія свого етносу та ворогів. Герой-богатир уособлює в собі ідеали й цінності свого народу, живе за його нормами, його дії підкорені загальному (роду, племені, народу).

У героїчному епосі, особливо ранньому, надзвичайно виразно проявляється тенденція самоусвідомлення свого існування і виклик долі чи волі богів. Це характерно для того епосу, в якому значне місце займають міфологічні образи: вони ще домінують, але людина протидіє їм, бореться з ними. Це — вже не смиренний індивід, що покірно плететься за долею, а бунтар, що піднімається з колін.

У цьому плані надзвичайний інтерес викликає один з найдавніших епосів людства, який виникає в кінці III тисячоліття до н. є. серед шумерів Дворіччя,— «Епос . про Гільґамеша». Гільгамеш — напівлегендарний правитель міста Урука в Шумері за 2800 р. до н. є., що дружить з Енкіду — дикою людиною, котру на прохання богів створює дошумерська богиня-мати Аруру:

«Омила руки Аруру. Відщипнула глини, кинула на землю, Виліпила Енкіду, створила героя. ...Шерстю вкрите все його тіло, Мов у жінки, волосся в нього, ч ...Ні людей, ні світу не відав...

Разом з газелями їсть він трави,

Разом із стадом шука водопою,

Разом із звіром серце водою тішить.»

Пізнавальне значення «Епосу про Гільґамеша» величезне. Ми натрапили на оповідь про створення людини, яка дуже нагадує перші вірші Буття Старого Заповіту Біблії. В цьому епосі розгортається широка панорама життя людей того часу: побут, вірування, спосіб життя і т. д. Але найбільш вражаючі сторінки твору пов'язані з постановкою вічних філософських проблем — життя та смерті. Приголомшує глибина усвідомлення людиною, яка тільки-но ступила на поріг культури і цивілізації, питань своєї тимчасовості на землі, розуміння конечності свого буття.

Гільгамеш та Енкіду вбивають страшного Хумбабу, у якого «уста його — полум'я, смерть — його подих», «ураган його голос, море хвилить, хита суходоли», «уста розверзне — здригається небо, гори тремтять, хитаються скелі і все живе утікає в провалля». Цар богів Елліль доручив Хумбабі, щоб «кедровий ліс оберігав він, страхи людські йому довірив». У цьому сюжеті «Епосу про Гільґамеша» відчувається переможний поступ людини, що звільняється від страху перед стихійною силою природи і намагається подолати зло космічного хаосу.

Незабаром Енкіду захворів, «стала важча недуга Енкіду»:

«Що за сон огорнув тебе нині? Став ти темний, і мене не чуєш! А той голови підвести не може. Торкнув він серце — воно не б'ється. ...Гільгамеш за Енкіду, своїм другом, Гірко плаче, біжить в пустелю: «Чи я не так само помру, як Енкіду?»

Невтішне горе Гільґамеша, та жахлива думка пронизує мозок героя:

«Енкіду, друг мій, якого так любив я, ...Людська доля його спіткала! ...Черви до носа його проникли! Смерті я жахнувся, життя не знайду я! ...Енкіду, друг мій, став земним прахом! Так, як він,— чи не ляжу я в землю, Щоб уже не встати ніколи?»

Устами мудрої чашниці, якій Гільгамеш розповідає про смерть Енкіду, висловлюється глибока мудрість усіх часів і народів, хіба що тут не вистачає згадки про працю:

«Боги, коли творили людину,— Смерть вони судили людині... Ти ж, Гільгамешу, наповнюй утробу, Вдень і вночі — завжди будь веселий, Учту справляй щоденно, Вдень і вночі грай і танцюй ти! Хай будуть чисті твої одіння, Волосся чисте, омивайся водою, Дивись, як дитя твою руку тримає, Своїми обіймами тіш подругу — Нема іншого діла в людини!»

У цьому вражаючому за змістом і формою епічному творі чітко простежуються контури філософської та художньої культури давніх іудеїв, греків, римлян.

Таким чином, героїчний епос був значним кроком уперед у розвитку самопізнання людиною своєї особливої природи і долі. Епос містить багатий матеріал для пізнання умов життя, .побуту, культури своїх етносів, оперує історичними фактами і відносно чітко визначений у просторі і часі. Суспільні відносини в ньому описуються такими, якими вони були насправді на час створення епосу, а не віддзеркалюються в перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини, яке служило прототипом міфологічних героїв.

Героїчний епос був поетизованою філософією, мораллю, політикою, нормами повсякденної життєдіяльності етносів, елементом їхньої духовної культури, на якій виховувалися численні покоління, оскільки він відображав найголовніше, найістотніше в ідеалах і цінностях кожного народу. А сам епічний герой виступає як образ узагальненого, персоніфікованого етносу: герой-богатир захищає народ, рідну землю, віру предків, живе за законами і нормами свого роду і в своїх вчинках керується ними.

Міфологія та епос — поза наукові форми відображення дійсності. Як інформативний феномен, необхідний для вирішення суто практичних проблем повсякденного життя, вони не можуть задовольняти запитів практики нової системи організації суспільного життя — держави, що приходить на зміну первісній родовій общині. Вони ще співіснують з новими формами знання, проте їх первісна домінуюча роль поступово відтісняється на задній план.

Соціально-історичний прогрес породжує нові форми пізнання дійсності та її відтворення в свідомості індивіда і маси. Виникає філософія як первісне синкретичне знання, поступово відбувається становлення перших математичних і природничих наук. Міфологія та епос замінюються точнішим описуванням минулих подій — історичними хроніками та історією.

Виникають елементи наукового знання. Це стає можливим у зв'язку з розвитком суспільного поділу праці, поглибленням її спеціалізації, вдосконаленням знарядь трудової діяльності. Особливо велике значення для виникнення науки мало відокремлення розумової праці від фізичної, коли з'являється категорія людей, що професійно займається духовною діяльністю. Це перетворює її у відносно самостійну сферу суспільної життєдіяльності, сприяє диференціації та спеціалізації форм діяльності, породжує специфічні закономірності й особливу логіку розвитку людського духу.