§ 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство»

Патріархом німецької академічної соціології прийнято вважати Фердинанда Тьонніса (1855-1936), праця якого «Спільнота і суспільство» належить до класичного фонду соціологічної думки минулого сторіччя. У працях Ф. Тьонніса не лише здобуває легітимацію термін «соціологія», а й робиться спроба систематичного викладу головних понять цієї науки. Е. Дюркгейм назвав праці Тьонніса «еклектичним синтезом» соціальної думки нового часу. Мабуть, така оцінка не зовсім справедлива. Доробок цього теоретика можна вважати свого роду місточком між універсалістськими соціологічними доктринами та новітньою аналітичною соціологією.

Творчості Тьонніса важко дати однозначну світоглядну специфікацію, оскільки їй притаманні і риси позитивістсько-еволюціоністської соціології, і психологізм, і певне гуманістично-антропологічне спрямування. Мабуть, істотнішим тут є те, що автор вбачає специфіку соціології, порівняно з іншими суспільними науками, в абстрактному, ідеалізованому й, отже, «формальному» характері її об'єкта. Соціологія вивчає зв'язки та відношення, які не очевидні, не фіксовані прямо й безпосередньо, а можуть бути лише абстраговані з реальних життєвих ситуацій, передусім із фактів соціальної взаємодії. Тому її метод, твердить Тьонніс, більш схожий на методи хімії, ніж на методи описового природознавства. Він ґрунтується на принципах ізолюючої абстракції, шляхом якої визначаються «чисті форми» соціальної взаємодії, прямих аналогів яким у суспільному житті може й не бути. Саме тому концепцію Тьонніса називають «формальною соціологією».

Усякі соціальні стосунки ґрунтуються, за Ф. Тьоннісом, на спільній волі людей до сумісного життя, яка переважає над їх егоїстичними нахилами. Свого часу Тьонніс написав монографію про соціальну філософію Т. Гоббса. Аналізуючи типову для цього мислителя (і якоюсь мірою для всього Просвітництва) контроверзу між природним станом і державною організацією, соціолог указує на обмеженість гоббсівської інтерпретації абсолютного суверенітету державної влади як виразника «волі спільноти». Гоббсівські уявлення про «природний стан» як стан антагонізму, війни всіх проти всіх – це фіксація лише одного типу соціальних зв'язків. У дійсності ж людські волі перебувають у різноманітних відношеннях одна до одної. Їх взаємодія може означати не тільки усунення іншої волі, а й її підтримку. Соціальні зв'язки, котрі утворюються внаслідок волі до взаємності, можуть бути двох типів: або зв'язками реального чи органічного життя – в цьому суть спільноти, гемайншафту, або ідеальними чи механічними утвореннями – і в цьому суть суспільства, гезельшафту.

Смисл двох головних понять тьоннісівської соціології близький, як можна бачити з контексту, до ідей асоціаністської психології (поєднання вольових прагнень за принципами схожості або протилежності) і водночас співзвучний консервативно-романтичним уявленням про «органічне і механічне» як категорії культури нового часу. «Усякого роду родинне, домашнє, взаємосолідарне, затишне співжиття,- пояснює Тьонніс,- ми розуміємо як життя у межах гемайншафту. Суспільство – це публічність, світ. Туди потрапляють як у щось чуже. В гемайншафті ж знаходять себе від народження. Молоде покоління оберігають від поганого товариства, тоді як вираз «поганий гемайншафт» безглуздий. Існують гемайншафти мовні, сімейні, побутові, релігійні – натомість ведуть мову про виробничі, наукові, торгові суспільства або товариства. «Поняття суспільства у політичному і соціальному смислі має свій реальний грунт у нравах і поглядах третього стану. Тут воно еквівалентне поняттю народу. Там, де куштують плодів міської культури – там з'являється і суспільство як невід'ємний її елемент... У сільському житті зв'язки гемайншафту сильніші, аніж воля окремої людини; тут це поняття символізує тривалість і надійність сумісного життя... Гемайншафт розуміють як життєвий організм, суспільство ж – як механічний агрегат, артефакт».

Притаманна працям Тьонніса імпресіоністична манера викладу ускладнює справу операціоналізації вживаних ним понять - «волі до цілого», «індивідуальної волі», «гемайншафту», «суспільства». Вчений аргументує свої висновки, звертаючись головним чином до історичного матеріалу, прагне відтворити соціально-психологічну атмосферу, яка домінує в певних спільнотах і певних різновидах професійної діяльності – сільській родині та сільській громаді, ремісничій корпорації, купецькій гільдії та ін. Його цікавлять ті типові форми спілкування між людьми, які складаються в межах сім'ї, суспільства, професійної та вікової групи, ринкових відносин. Так, у відносинах, які складаються на грунті спільного ведення домашнього господарства, занять ремеслом та іншого роду «промислами», переважають, як переконаний Тьонніс, зв'язки «гемайншафтного» типу. «Всяке мистецтво, - пише він, - подібно до різного роду сільських і домашніх занять, належить до сфери органічно живого – теплого і вольового. Природно, що це царина жіночої праці, і тому воно мусить належати до гемайншафту». Зрозуміло, що в даному випадку йдеться не про індивідуалізовану професійну художню творчість, а скоріше про народні художні промисли, де справді відносно великий відсоток жіночої праці. Натомість у сфері торгівлі як сфері спілкування домінують раціонально-егоїстичні стереотипи, що дає підставу говорити про неї як про переважно суспільну сферу.

Ядро відносин гемайншафтного типу складають відносини між поколіннями та між подружжям у сім'ї. Ґрунтований на родинних зв'язках «гемайншафт крові» поступово розвивається до ширшого й складнішого «гемайншафту спільного проживання» (територіальної спільноти) і далі – до «гемайншафту духу» (спільноти релігійної, культурної, національної). Суспільство як різновид раціоналістично-індивідуалістичного типу особистісних взаємозв'язків у історичній перспективі «витісняє» спільноту, розкладає, атомізує її природну органіку. Однак говорити про ці два поняття як про послідовні фази історичного процесу було б неправомірно, оскільки в дійсності має місце конкуруюче співіснування обох типів людського співжиття. «Я не знаю жодного стану культури чи суспільства, де не були б одночасно присутні елементи спільноти й елементи суспільства», - підкреслював Тьонніс.

Безперечно, що тьоннісівська концепція «неодномірності» світу соціальних відносин і зв'язків являла собою значний внесок у розробку загальносоціологічної теорії, зокрема теорії соціальної дії, типології соціальних систем, теорії соціальних груп. Поняття гемайншафту як спільноти, що склалися на грунті кровної спорідненості, спільності місця проживання та духовної спорідненості, багато в чому близьке до понять «первинної групи» та спільноти (community), які дещо пізніше обґрунтовані в американській емпіричній соціології (Ч. Кулі, В. Томас, Р. Парк та ін.).

Водночас концепція Ф. Тьонніса завершує розвиток впливової традиції європейської соціально-філософської думки від стоїків і Ціцерона до Гегеля й Маркса – традиції, котра прагнула осмислити напружене протистояння і взаємопроникнення двох начал людського співжиття - «природного», традиціоналістського і новаційного, культурно-раціонального. Ф. Тьонніс підготував грунт для того, щоб перенести згадану проблематику з площини філософської на емпірико-аналітичну. Важливим кроком до цього стало уточнення смислової структури головного соціологічного конструкту – поняття суспільства. На відміну від своїх попередників, які співвідносили зміст поняття суспільства (головним чином як «громадянського суспільства») з поняттям держави, Тьонніс зробив спробу співвіднести поняття суспільства як системи формалізованих інтегральних зв'язків з поняттями, які фіксують неформальні міжособистісні зв'язки в межах первинних груп. Правда, автор «Спільноти і суспільства» не ставив собі за мету (як це трохи пізніше зробили його американські колеги) розробку конкретних механізмів соціально-психічної інтеракції: результатом його дослідницьких пошуків стала історична феноменологія найтиповіших форм соціального зв'язку.

Значну увагу приділяє соціолог аналізові злободенних проблем сучасного йому суспільного життя. Він одним із перших уводить у науковий обіг поняття громадської думки, визначаючи її, поруч з масовим робітничим рухом і державною соціальною політикою, як один з головних факторів сучасного суспільного розвитку. Тьонніс відзначає тенденцію політизації сучасної громадської думки, а також тенденції до її замикання на національно-державних інтересах і появи в ній націоналістичних мотивів. Противагою цьому виступає формування світової громадської думки як вияв загальної тенденції інтернаціоналізації господарського і культурного життя сучасного світу. Потреби сучасного соціального розвитку вимагають ефективного розв'язання соціального питання – питання про те, як «забезпечити мирне співіснування різних прошарків, класів і станів народу, які за своїми економічними умовами, життєвими звичками і поглядами стоять далеко один від одного».

Аналізуючи історичну специфіку формування і спроб розв'язання соціального питання в сучасних європейських країнах, Тьонніс зазначає, що у Великобританії соціальні питання концентруються переважно на економічній основі (профспілкові рухи, боротьба за поліпшення соціального стану найманих робітників), у Франції – на політичній (боротьба за республіканську форму державного ладу), а в Німеччині – на ідеологічній основі (боротьба за соціалістичну ідею). Загострення соціального питання – наслідок об'єктивного процесу капіталізації сфери матеріального виробництва. «Гігантські виробництва примножуються. Капітал стає деміургом нашого світу». Тенденції поглиблення капіталістичного визиску можуть, як вважає соціолог, протистояти три сили – організований робітничий рух, раціональна соціальна політика держави і громадська думка. Тьонніс – послідовний прихильник реформістського шляху розв'язання соціальних питань. У сучасних цивілізованих країнах, доводить він, громадська думка вимагає соціалістичного устрою.

Проте капіталістичний спосіб виробництва не можна відмінити насильно. Ф. Тьонніс заперечував соціалістичну ідею як таку, що вимагає насильства там, де йдеться про об'єктивні закони суспільного розвитку.

Соціолог, як можна переконатися, був дещо категоричним в оцінці історичної перспективи того напряму соціалістичного руху, який був схильний абсолютизувати негуманні, насильницькі методи для досягнення гуманної мети – справедливого розв'язання соціального питання. У XX ст. йому судилося знайти своє втілення у соціальній практиці. Однак по суті оцінка Ф. Тьонніса виявилась, як про це засвідчили події останнього часу, правильною.