§ 3. Розвиток емпіричних соціальних обслідувань

На ранніх стадіях розвитку культури практичні потреби, як уже зазначалося, викликали до життя арифметику, математичне знання. Серед цих причин були й потреби соціального характеру: облік худоби, заміри кількості зерна, вина, олії, відстаней, часу тощо. Необхідність обчислення об'ємів і площ, архітектура і будівництво спонукають розвиток геометрії, алгебри, тригонометрії.

У Вавилоні та Стародавньому Єгипті математичні знання були відомі уже в 2000 р. до н. є. Про це свідчать вавилонські математичні клинописні тексти та давньоєгипетські папіруси. Так, у папірусі Рінда, складеному близько

2000 р. до н. є. єгипетським писцем Ахмесом, є задачі на визначення співвідношення між кількістю зерна й одержуваного з нього хліба чи пива.

В історичних документах є багато свідчень про використання математичних знань та інших методів чи їх елементів в емпіричних соціальних обслідуваннях.

Стародавні індійські трактати-дхармашастри, зокрема «Манавадхармашастра» («Закони Ману»), розповідають про організацію збору різноманітних даних, необхідних для політичної та економічної діяльності, за ініціативою одного з індійських царів (близько 1200 р. до н. є). Він намагався таким чином дізнатися про сили своїх ворогів, примусив і купців платити податки, попередньо підрахувавши ціни, за якими купувались і продавались товари, відстань до країн, з яких вони привозились з урахуванням витрат на доставку. При цьому за худобу, золото й срібло бралися чітко визначені суми.

У Китаї в II ст. до н. є., як оповідається в «Історичних записках» («Ші дзі»), один з міністрів розділив імперію на 10 провінцій і звелів дослідити якість грунтів, продуктів, рівень розвитку землеробства, підрахувати населення для того, щоб раціонально розподілити налоги.

Як бачимо, це — надзвичайно цікаві спроби на основі аналізу соціальної інформації проводити розумну економічну політику оподаткування, організацію збору розвідувальної інформації тощо. Вже в стародавні часи державна влада здійснює перелік населення, проводить переписи.

Згадка про перший перепис населення у стародавніх євреїв пов'язана з ім'ям легендарного вождя кочових ізраїльських племен Мойсея (XIII ст. до н. є.), котрий, як розповідає «Біблія», підрахував «все суспільство синів Ізраїлевих по родах їх, по сімействах їх, по числу імен, всіх чоловічої статі поголовно від двадцяти років і вище... і було всіх, що ввійшли в зчислення 603550» («Числа», гл. 1, п. 2, 3, 46). Через деякий час знову за наказом Бога перелік населення було проведено повторно («Числа», гл. XXVI, п. 2, 4, 51). Метою переписів було обчислення «придатних для війни у Ізраїля». Цей матеріал не можна вважати цілком достовірним, можливо, в ньому відображені пізніші переписи для вирішення потреб економічного та військового характеру.

Зате сучасна наука підтверджує факт проведення перепису населення царем Давидом близько 973 р. до н. є., про який теж згадується в «Біблії» у другій книзі «Царств».

Перепис тривав понад дев'ять місяців; результати показали, що «ізраїльтян було 800 000 мужів сильних, здатних воювати, а іудеян 500 000» (Друга книга царств, гл. 24, п. 1,2,8, 10).

Політико-економічне значення перепису населення очевидне. Давид створив міцну централізовану державу, об'єднавши під своєю владою Ізраїль та Іудею, зміцнив єдиний релігійний культ, сформував постійне військо, розгалужену систему державно-бюрократичного апарату із суддями, чиновниками, збирачами податків і данини, писцями та ін. Потреби держави зумовлювали розвиток емпіричних соціальних досліджень. Керували переписом населення воєначальники, а результати фіксувалися в списках. Біблія розповідає, що за проведення цього перепису Бог наслав на ізраїльтян морову язву, яка забрала життя 70 000 чоловік.

Цей факт, можливо, є наслідком реакції населення на проведення переписів як справи богопротивної. В Римській імперії, за часів Петра І в Росії подібні переписи також викликали протести, слухи про пришестя нечистої сили і т. п., провокували бунти, масові ухилення від реєстрації, втечі з місць проживання тощо.

У різних країнах з появою державності здійснюється реєстрація населення, особливо платоспроможного та здатного носити зброю. В одних країнах це мало поодинокий характер, в інших — вибірковий, але в ряді держав переписи проводилися регулярно, охоплювали різні вікові, майнові, етнічні групи населення. Так, у виданому в Китаї Атласі населення, складеному на основі перепису 1980 р., наводяться для порівняння демографічні дані переписів епохи західної ханської династії (206 р. до н. є.— 8 р. н. є.).

Ще до появи Афінської держави в Греції існувала досить досконала на ті часи система статистичного розрахунку прибутків громадян, що підтверджує реформа .Солона 594 р. до н. є. На основі майнового цензу, тобто прибутків, виражених у кількості зерна, оливкової олії, вина і т. п., Солон розділяє громадян на чотири розряди: перший — пентакосіомедімни (п’ятисот мірники), які мали прибуток у 500 медімнів * сухих та рідких продуктів, другий — «вершники» (прибуток — 300 медімнів або здатних утримувати коня), третій — зевгіти (200 медімнів або наявність двох домашніх тварин), решта населення належала до групи під назвою «фетами». їм не дозволялось обіймати громадські посади, хоч і надавалося право вибирати посадових осіб і брати участь у суді.

Медімн — міра ємкості, місткості в 51, 84 л (вміщувала 40 кг зерна).

У 509 р. до н. є. представник афінської рабовласницької демократії Клісфен здійснює радикальну реформу, внаслідок якої остаточно руйнується стара система організації суспільства за кровноспорідненими зв'язками і на зміну їй приходить територіальна спільність людей. Реформа знищила старий родовий розподіл, розколола родову знать, позбавивши її колишнього впливу на общину. Клісфен розбив територію на ЗО округів — тріттій. Три тріт-тії утворювали філу, а територіальні філи розподілялися на деми. В демах систематично складалися списки громадян, вівся облік майна. Внесення громадянина до списку контролювалося членами дема — демотами і членами вищої організації — «Радою п'ятисот». Демоти несли особисту відповідальність за достовірність списків і в разі помилки чи обману притягувалися до суду.

З прадавніх часів в Афінах вівся оригінальний облік новонароджених та померлих. Батьки дитини приносили до храму жриці Афіни міру хліба, а родичі померлого — міру ячменю.

Пізніше було заведено списки новонароджених. В окремі, особливі, списки вносилися молоді люди, які досягли 18-річного віку і здатні воювати, а з 20 років людина заносилася до списків повноправних громадян.

Багатий матеріал про соціальні обстеження дає історія Стародавнього Риму. Є історичні відомості, що населення Риму обчислювалося ще при легендарному Ромулі. В той час воно складалося з трьох племен — латинян, сабінян, етрусків, або так званих триб, кожна з яких налічувала в різні часи від 100 до 300 родів. Це були родові триби.

В VI ст. до н. є. давньоримський цар Сервій Туллій (правив у 578—534/533 рр. до н. є.) проводить грандіозну реформу, яка сприяла переходу до державності. Він замінює родові триби на територіальні, а населення царства поділяє не за кровноспорідненими, а за майновими ознаками залежно від майнового цензу, який виражався в тодішній грошовій одиниці — ассі.

Сервій Туллій був першим, хто ввів у практику цензи. Поняття «ценз» (лат. сепзео — роблю опис, перепис) у Стародавньому Римі означало перепис громадян та їхнього майна з метою визначення соціального, політичного, військового і податного статусу в. суспільстві, а точніше — в державі, яка вже народжувалася.

Ассримська мідна монета вагою 327,45 г, знаходилася в обігу у вигляді брусків-злитків. Проіснувала до 217 р. н. є.

Сервій Туллій здійснює так звану центуріальну реформу, згідно з якою кожний соціальний клас, що визначався на основі майнового цензу, мусив виставляти визначену кількість військових загонів — центурій (сотень) і таку ж кількість голосів одержував у народних місцевих зборах — центуріатних комісіях. Ценз визначив п'ять класів, пролетаріати складали окрему, самостійну групу.

Із 193 центурій перший клас (майновий ценз не менше 100 тис. ассів) виставляв 98 центурій і стільки ж мав голосів у коміціях, другий клас (ценз 75 тис. ассів) — відповідно 22 і 22, третій (ценз 50 тис. ассів) — 20 і 22, четвертий (ценз 25 тис. ассів) — 22 центурії піхотинців, п'ятий клас (ценз—12,2—11 тис. ассів) —ЗО центурій легкоозброєних піхотинців, мав ЗО голосів. Найбідніші верстви населення, Що не мали майна, були виділені в окрему групу — пролетаріїв (лат. ргоіез — нащадки, потомство), вони виставляли одну центурію, нестройову, мали лише один голос у народних зборах.

При Сервії Туллії велися списки новонароджених, неповнолітніх та померлих. З його іменем легенда пов'язує свято «paganalles», на яке збиралися всі жителі і кожен приносив із собою залежно від статі, віку (повнолітній, неповнолітній) монету відповідної вартості. За цими монетами визначалося, скільки дорослого населення (чоловіків, жінок) чи неповнолітніх є на цей час у державі. Це була періодична інформація, свого роду доповнення до цензів, оскільки вони спочатку поширювалися лише на доросле чоловіче населення.

З часів Сервія Туллія цензи проводяться раз у п'ять років, контроль за ними здійснювали царі, а з появою Римської республіки— консули. З 443 р. до н. є. вводиться посада цензора, в обов'язки якого входило не лише здійснення цензів, а й нагляд за мораллю, поведінкою, за складанням списків сенаторів і населення, розподілом за центуріями і трибами тощо.

На основі цих матеріалів визначалася податкова політика, структура, кількісний і якісний склад армії тощо. В республіканському Римі цензи поширювалися лише на вільних громадян — від патриціїв до плебеїв, пролетаріїв, а пізніше, в період імперії, в переписи включали рабів і цензи запровадили в усіх підкорених Римом країнах.

Статистичні матеріали мали настільки велике практичне значення для держави, що при імператорі Августі Октавіані (63 р. до н. є. — 14 р. н. є.) було складено офіційний збірник «Вгеуіагішп ітрегіі» з різноманітним статистичним матеріалом для потреб державної діяльності.

За часів правління Августа було проведено три цензи. Коло їх завдань розширилося. Цензи давали відомості про зростання кількості римських громадян за рахунок тих, хто одержав це громадянство в підкорених Римом землях. З 8 по 14 р. н. є. число римських громадян зросло на 11 %• У 4 р. н. є. після смерті царя Іудеї Ірода в країні спалахнуло повстання під час проведення перепису, метою якого було встановлення подушного та поземельного податку, який мав сплачуватись у римську казну.

Крім соціальних емпіричних обслідувань, таких цікавих, з гносеологічної точки зору, в історії Стародавнього світу ми натрапляємо ще на одне явище, майже не досліджене в нашій літературі. Мова йде про проблеми, які сьогодні входять у предметну сферу соціології, соціальної психології, політології, управління та інших наук. У свій час ці проблеми не були спеціальним об'єктом емпіричного дослідження, а якщо й згадувались, то лише в контекстах загальних концепцій. Так, наприклад, принципи державного будівництва й управління ми подибуємо у багатьох філософів, ораторів, політичних та інших видатних діячів античності.

Антична історія містить безліч матеріалів про механізми державного управління, зокрема вміле використання принципів управління натовпом, масою, в тому числі методів маніпулювання, про знання соціальної психології та її врахування в державній діяльності, військовій справі тощо, де широко використовувалися традиції, соціальні цінності, престиж, авторитет, самолюбство для забезпечення функціонування соціальних інститутів з їх нормативами, санкціями, регулятивною діяльністю.

Август Октавіан, глибокий і обережний політик, прекрасно усвідомлюючи роль плебсу в політичному житті Риму, завжди слідував традиціям .і, за словами історика Світонія, «...перевершив усіх своїх попередників» забезпеченням «хліба та видовиськ» для вільних низів, без підтримки яких обійтися в політичній діяльності було неможливо.

Август також проводив політику, спрямовану на зростання чисельності своїх політичних прихильників, висуваючи на державні пости представників різноманітних соціальних верств Риму і підкорених йому народів, де поміркована політика з опорою на місцеві авторитетні кола населення сприяла підтримці Римського панування.

У Римській державі з її універсальною системою права та принципом «Хай згине світ, але торжествує закон» (бо світ не загине, коли є законність) юристи констатували наявність пресингу з боку осіб, зацікавлених у незаконному, несправедливому, але вигідному для підсудного вироку, коли «...чесність ображає людей у ту хвилину, коли вона їм на шкоду» і де складаються такі ситуації, коли дуже «...важко... нестерпно боляче відмовити таємним проханням друзів підсудних і протистояти їх відвертим нападкам». Це зауваження римського письменника, політика, видатного судового оратора Плінія Молодшого (61 — близько 1.14 р. н. є.) актуальне і для новітніх часів, коли силовий тиск, «телефонне право», відкрите нехтування та зневажання закону було нормою тоталітарних режимів XX ст.

Пліній Молодший критикує політичні ігриська різних кіл щодо принципів голосування в народних зборах — комісіях, сенаті при розгляді судових справ. Ось як описує він сучасну йому систему виборів: «Ми, звичайно, при відкритому голосуванні перевершили розгнузданість народних сходок. Не дотримувався порядок виступів, не було шанобливого мовчання, не сиділи з гідністю на своїх місцях. З усіх боків безладні крики, всі вискакували зі своїми кандидатами, посередині цілий натовп, багато окремих груп — метушня непристойна. Так, відреклись ми від звичаїв батьків наших, коли велич і честь оберігалася загальним порядком і стриманим спокоєм. Живі ще старики, від них я чув про такий порядок при виборах: вигукувалось ім'я кандидата і наступало цілковите мовчання. Він сам говорив за себе, розгортав усе своє життя... Сенат слухав його із суворістю цензорів. Тому люди достойні здобували верх частіше, ніж люди сильні.

Усе це виродилося з причин партійних пристрастей».

Надзвичайно цікава його характеристика психології індивіда та натовпу. Говорячи про психологічний стан оратора, Пліній Молодший пише, що перед виступом слід мати на увазі, «...якщо сцена ширша, то й коло глядачів різноманітніше, але ми з повагою ставимося й до простих людей у брудних засмальцьованих тогах. Хіба ти не втрачаєш твердості і не занепадаєш духом, коли вважаєш, що твій початок не зустрічає схвалення? Гадаю, що це відбувається тому, що натовп від самої багато чисельності своєї набуває якогось великого колективного здорового глузду, і ті, у кого по осібно розсудку мало, опинившись усі разом, мають його в достатку».

Цікаво, що Пліній розглядає натовп дещо в іншому плані, ніж сучасна наука: тоді в юрбі люди розумнішали. Для Плінія натовп має потенціальні можливості облагородження, тоді як для сучасних характеристик натовпу переважають більш ниці властивості.

Що це? Порівняльний парадокс чи специфіка поведінки маси у різних суспільних системах — традиційних і новочасних? Ці кілька прикладів показують, наскільки широкі можливості для дослідницької роботи соціологів, психологів та інших спеціалістів криє в собі антична історія. Адже кожна наука має свою передісторію. І тому поряд з протосоціологією має бути протопсихологія, протодемографія, соціальна протостатистика, протополітологія та ін.

Тут проблема полягає не просто у включенні різноманітних гносеологічних явищ і процесів в історію відповідних сучасних наук, не в необхідності відобразити історичне в логічному (останнє в певній мірі реалізоване), а навпаки, спробувати осмислити специфіку пізнавального процесу в межах певної епохи без внесення більш пізніх і досконалих пізнавальних засобів.

Таке осмислення дасть змогу зрозуміти всю трагічність наслідків для подальшого розвитку наукового пізнання, яке було перерване, на цілі століття і відродилося без генетичного зв'язку з минулим. Це стосується насамперед .соціології, а також демографії, психології та ін.

Це ж можна сказати і про античну культуру в цілому. Адже її аналіз відбувається через сучасні критерії, тоді як «входження» в духовний світ минулого дуже важливе для розуміння сутності, духу античної цивілізації, яка за своїм змістом була більш гуманною, ближчою до людини та природи, ніж промислова, науково-технічна чи технотронна епохи. Це не заклик назад, до Золотого віку, а органічна потреба та необхідність доповнити цінності сучасного світу тими елементами, які він у силу своєї специфіки створити не може.

Антична історія Греції та Риму дає багатий матеріал і для соціологічної науки.

Для соціології процеси становлення і розвитку суспільства та соціального знання — надзвичайно важливий об'єкт аналізу з точки зору утворення нових форм соціальних спільностей, зокрема класів, різноманітних соціальних інститутів, організацій, установ, збагачення системи соціальних відносин та взаємодій, виникнення нових цінностей, ціннісних орієнтацій, ідеалів, потреб, інтересів, критеріїв суспільного та особистішого престижу і т. д. Ці процеси мають і інший важливий аспект, пов'язаний з формуванням і розвитком емпіричних досліджень соціальних явищ і процесів. Власне, цей гносеологічний, пізнавальний аспект важливий саме для соціології, оскільки тут лежать її глибинні витоки, пов'язані із спостереженнями, обслідуваннями, класифікацією, узагальненням емпіричних фактів, основою яких були різноманітні соціальні явища та процеси, що включаються в поняття протосоціології. І не так вже важливо, що цей плідний досвід соціальних досліджень було пізніше втрачено, не використано в соціальній та політичній практиці, проігноровано або забуто.

Більш суттєве інше: це пізнання соціального та йога набутки в минулому як гносеологічний досвід саме історія соціології включає в свою систему знання як невід'ємний складовий елемент власної структури, як спеціальну підсистему знання — протосоціологію.

Аналіз перших кроків емпіричних соціальних обслідувань в історії Стародавнього світу, особливо античній Греції та Римі, вказує на певну залежність їх розвитку від математичного знання того часу. Ця закономірність між рівнем математичного знання та можливістю його використання в процесі пізнання соціальних явищ, як побачимо далі, характерна і для новітнього історичного часу, починаючи десь з XVI—ХУП ст. і аж до наших днів, коли більш динамічне математичне знання створює нові пізнавальні можливості для розвитку соціальних досліджень.

Вже перші переписи населення базувалися на використанні простих елементів математики на різні арифметики. Водночас розвиток математичного знання, який привів до постановки проблеми аналізу «чистої» кількості (наприклад, спроба Піфагора та його учнів досліджувати число як безпредметний, абстрактний вираз кількості), з одного боку, містив у собі певний раціональний елемент, а з іншого — містифікував число і, врешті-решт, відбився на принципах підходу до вивчення дійсності. Відлуння цих принципів відчувається в «лінії Демокріта» і Платона в розумінні числа, кількості.

Піфагор та його послідовники розглядали число як головний принцип буття, оскільки, згідно з їхнім розумінням, якісний зміст речей зумовлюється відношенням і властивостями чисел: небо, людина — це числа, що містять ідею порядку. Число — перший зразок творення світу; воно є органом судження творця світу — Бога.

Вчення піфагорейців істотно вплинуло на Платона, який побачив джерело своїх «ідей» в «ідеальних числах піфагорейців», про що він сам пише в своїх працях «Філеб», «Тімей» та ін. З цього приводу В. Ф. Асмус зауважує: «Спорідненість» «ідей» Платона та «чисел» піфагорейців очевидна. «Ідеї» та «числа» — безтілесні прообрази пластичних тілесних типів речей, а також прообрази закономірності, згідно з якою все відбувається у світі».

Містифіковане число Піфагора набувало у Левкіппа та Демокріта більш раціоналізованого значення, незалежно від волі богів та людей, як вираз порядку («стикання»), форми («устрій»), положення («поворот») тіл у просторі. «Демокріт неоднаково говорить про всі [чуттєво сприймані якості], а визначає одні [з них] величинами [атомів], другі — формами, треті — порядком і положенням [атомів] . Важке і легке Демокріт розрізнює за величиною».

Таким чином, демокрітівське розуміння природи числа, попри всі недоліки, спускало його з небес на землю, і число набувало статусу «громадянства» — явища земного. Саме в цій ролі число «працювало» в переписах і цензах античного суспільства Греції та Риму.

Історія античності свідчить, що з появою перших рабовласницьких суспільств, жорстким поділом праці на фізичну та розумову і перетворенням останньої в специфічну сферу діяльності змінюється і характер пізнання: від суто прагматичного, направленого на задоволення практичних потреб, пізнання набуває власної логіки розвитку, виробляє внутрішні потреби, які вже можна назвати пізнавальними. Власне, на цьому етапі виникає наукове самопізнання, формується гносеологія, а вірніше — її окремі елементи.

Пізнавальні потреби разом із соціальними зумовлюють появу перших спроб описування і фіксації за допомогою письма подій минулого й сучасного, їх осмислення, оцінки та аналізу.

Поступово все більшого значення набувають питання достовірності документів та історичних фактів, про які вони розповідають; виникають і розвиваються окремі принципи систематизації та описування історичних подій і фактів; з'являються перші спроби побудови історичної оповіді про минуле на основі раціонального переосмислення наявного матеріалу (міфів, епосу, легенд, подій, хронік тощо).