§ 3. Елементи соціологічної теорії

Незважаючи на те, що переважній більшості веберівських праць притаманна емпірична орієнтація, він надавав великої ваги питанням логіко-методологічного обґрунтування соціальних наук. Важливе місце у його науковій творчості займає проблема побудови теорії у соціальних науках. Позиція його в цих питаннях близька до методологічних засад неокантіанства, феноменології та логічного позитивізму. Вебер різко виступає проти спроб розуміти поняття соціальних наук як прямі й безпосередні копії об'єктивної реальності. Водночас він не погоджується із спробами ототожнити поняття і методи гуманітарного пізнання з поняттями і методами точних наук. Мислитель надавав великого значення узагальненню тієї практики, яка стихійно складалася в емпіричній соціології.

Соціологія, як і інші гуманітарні дисципліни, у своїй дослідницькій практиці не може обійтися без опори на певні загальні принципи й категорії. Однак узагальнення, як підкреслює М. Вебер, не є самоціллю соціологічної науки: адже чим загальніший обсяг поняття, тим абстрактніший, бідніший його зміст. Категорії соціальних наук – це не прямі адеквати реальності, а «ідеальні типи», які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів. Ідеальні тини – це чисті мисленні конструкції, за допомогою яких дослідник визначає напрямки аналізу матеріалу, узагальнює емпіричні факти. Зміст ідеального типу значною мірою залежить від напрямку інтересів самого дослідника та від загальної спрямованості «інтересів епохи». Ідеальними типами Вебер називав такі поняття, як «капіталізм», «феодалізм», «господарство», «християнство» і т. д. Явища реальної дійсності ніколи не можуть бути повністю тотожними із змістом ідеального типу, однак існує більша або менша міра адекватності між першим і другим. Капіталізму чи феодалізму у чистому вигляді не існує, та процеси і явища господарського життя розвинених західноєвропейських країн відповідають змістові цих ідеальних типів значно більшою мірою, аніж, скажімо, явища і процеси господарського життя Індії чи Китаю. Поняття ідеального типу виступає тим знаряддям, яке допомагає досліднику зрозуміти специфіку соціального явища і запобігає ототожненню понять науки з реальними процесами.

М. Вебер, таким чином, не заперечує значення розробок чисто теоретичних конструкцій у соціальних науках, однак постійно застерігає проти того, щоб «гонитва за узагальненням» перетворювалась тут на самоціль. Значну увагу приділяє він також питанню про суб'єктивну позицію дослідника-гуманітарія. Наукове дослідження мусить бути максимально об'єктивним, тобто таким, що ґрунтується на фактах і лише на них. А це значить, що власне відношення дослідника до об'єкту дослідження мусить залишатися «за дужками» дослідницького процесу. В цьому полягає зміст принципу «свободи від оціночних суджень», який Вебер вважає важливим евристичним принципом сучасної науки (соціолог часто згадував з цього приводу слова Спінози про те, що мислитель прагне не хвалити чи осуджувати, а розуміти). Водночас М. Вебер доводить, що «свободу від оціночних суджень» у науці не слід розуміти як свободу мислителя від цінностей, яким підпорядковане мислення тієї чи іншої епохи. Тому не менше евристичне значення, аніж вимога «свободи від оцінок», має, згідно з Вебером, принцип «віднесення до цінностей», який лежить в основі всіх гуманітарних та соціальних наук. Цінності, на відміну від оцінок, концентрують у собі духовний досвід окремих епох і всього людства. Вони виступають чимось на зразок «маяків», які дозволяють мореплавцю знайти правильну орієнтацію серед розбурханого моря. Зміст цінностей трансцендентний частковим, минущим інтересам, і саме завдяки цьому вони здатні бути орієнтирами наукового пізнання. За допомогою цінностей конституюється, як вважає Вебер, зміст соціального пізнання, формуються ті чи інші напрямки дослідницьких інтересів. Так, формування самої соціології як науки відбувається під впливом тих ціннісних орієнтацій, які формуються у дослідників під впливом загальної атмосфери сучасної епохи, зокрема прагнення до раціональної організації економіки, управління і всього соціального життя в цілому.

Об'єктом соціології, якщо його розуміти у широкому значенні, виступає соціальна дія. Тому Вебер визначає її як науку, котра прагне зрозуміти соціальну дію і тим самим каузально пояснити її процес і вплив. При цьому «дією» він називає будь-які вчинки людей, з якими останні пов'язують певний суб'єктивний смисл. Як синонім «дії» соціолог іноді вживає вираз «поведінка». Смисл дії або поведінки можна зрозуміти, реконструювавши його в раціональних поняттях – насамперед поняттях мети дії і засобів дії. Відтворений таким способом об'єктивний смисл не обов'язково мусить бути тотожним її суб'єктивному смислу – однак «не треба бути Цезарем, аби зрозуміти вчинки Цезаря».

Усю багатоманітність форм і відтінків людської поведінки (або людських вчинків і їх мотивів) значно легше науково систематизувати, коли ввести поняття нормативного зразка, наближеннями або відхиленнями від якого будуть конкретні форми людської поведінки. Такого роду нормативним зразком виступає так звана «цілераціональна» дія. Для пояснення, наприклад, факту «біржової паніки», зазначає Вебер, доцільно спочатку встановити, якою була б поведінка відповідних дійових осіб без впливу «ірраціональних афектів», а потім ввести ці ірраціональні компоненти як «перешкоди». Таким же чином при вивченні певної політичної чи військової акції доцільно насамперед уявити можливу поведінку її учасників за умови знання ними усіх обставин справи, всіх намірів і при раціональному виборі ними засобів дії. Реальна поведінка у такому випадку буде оцінюватися відповідно до її відхилення від певного раціонального «ідеального типу». Це і є, за Вебером, концептуальною моделлю наукового розуміння смислу людської дії (поведінки).

Соціальною дією Вебер називає таку дію, яка згідно з намірами дійової особи співвідноситься з діями інших людей і орієнтована на них. Не всім типам людських взаємовідносин притаманний соціальний характер. Соціальною є лише та дія, яка за своїм смислом орієнтована на поведінку інших. Зіткнення двох велосипедистів, наприклад, - це не більше аніж подія, схожа на явище природи. Проте спроба когось із них запобігти зіткненню, так само як і лайка, сутичка чи мирне врегулювання конфлікту після зіткнення, - це вже соціальні дії.

Так само не можна віднести до рангу соціальних деякі інші однотипні чи масово поширені прояви людської активності (одночасне відкриття парасольок з початком дощу, масові емоційні реакції і т. ін.). Хоча критерії розмежування тут не завжди чіткі й однозначні, все ж, як переконаний соціолог, в усіх зазначених випадках відсутня свідома орієнтація на інших, свідоме очікування реакції інших на мій вчинок. Соціологія, робить висновок Вебер, не займається вивченням винятково лише соціальної дії, проте остання є її центральною проблемою, конститутивною для неї як для науки.

Формулюючи основні поняття теорії соціальної дії, Вебер узагальнив значний дослідницький матеріал сучасної йому психології та інших наук про людину. Нового змісту набули тут і висновки Маркса про соціальну сутність людського буття, й ідеї теоретиків «суспільного договору» та ліберально орієнтованих політекономів. Адже, наприклад, «орієнтація на інших» як головний смисловий компонент соціальної дії близька за своїм змістом до ідеї договору, «консенсусу» між інтересами, яка лежить в основі соціальної філософії Ж. Ж. Руссо, Г. Мена, А. Сміта, Ф. Тьонніса. Водночас, як ми побачимо далі, соціальну дію Вебер розглядає з боку не лише її мотивації, а її нормативних меж – звичаїв, «констеляцій інтересів» і «легітимних порядків». Таким чином, глибинною проблемою теорії соціальної дії виступає питання про поєднання «свободи і нормативного порядку», котре з часів Гоббса визначається як основне питання соціології.

Мотиваційне підґрунтя соціальної дії Вебер розглядає як складну систему, утворену внаслідок взаємодії і взаємопроникнення кількох головних мотиваційних субсистем. Сюди він відносить насамперед «традиційну», «афективну» (емоційну), «ціннісно-раціональну» та «цілераціональну» системи мотивацій. Відповідно до них класифікуються і типи соціальної дії.

Так звана традиційна соціальна дія може бути віднесена до категорії соціальної дії, як вважає соціолог, лише з рядом застережень, оскільки вона часто лежить за межами того, що можна вважати осмисленими вчинками. Найчастіше це просто, системи автоматичних реакцій на звичні подразники відповідно до певної засвоєної у минулому установки. Такий характер має, за деякими винятками, більша частина звичайної повсякденної людської поведінки. Однак, оскільки «вірність звичкам» може бути свідомою, таку поведінку можна віднести до категорії соціальних дій.

Майже на межах «усвідомленого» перебуває і більшість «афективних вчинків», котрі частіш за все виникають як реакції на несподівані, незвичайні подразники. Однак нерідко такого ґатунку поведінка виступає свідомо плановою емоційною розрядкою, що дає змогу вважати її різновидом соціальної дії.

Два інші типи соціальної дії – ціннісно-раціональної і цілераціональний – уже повною мірою, як вважає Вебер, відповідають строгим критеріям соціальної дії як такої. Ціннісно-раціональна поведінка індивіда пов'язана насамперед зі свідомою і наперед планованою орієнтацією не на досягнення якоїсь мети, а перш за все на свої власні переконання про честь, обов'язок, гідність, красу, віру в Бога і т. п. Можливі наслідки такої поведінки відступають на задній план порівняно зі змістом тієї чи іншої цінності як такої. Така поведінка завжди підпорядкована «заповідям» чи «вимогам», у підкоренні яким даний індивід вбачає свій «обов'язок». Вебер зауважує, що такого типу поведінка трапляється в житті досить нечасто, одначе значення її настільки важливе, що дає підставу включити цей тип до загальної класифікації.

Нарешті, цілераціональною соціолог називає таку поведінку, коли насамперед «прораховуються» всі можливі наслідки дії і засоби її досягнення. Така поведінка не емоційна і «не традиційна», оскільки побудована на свідомому виборі і розрахунку. Сам вибір може бути орієнтованим на цінність – тоді ця поведінка буде цілераціональною щодо засобів. Індивід може «рангувати» різні цілі в певну шкалу, а потім досягати їх у певному порядку, наприклад, відповідно до принципу «граничної корисності». Такого роду поведінка може по-різному відноситись до поведінки ціннісно-раціональної, хоча очевидно, що остання оцінюється нею як щось ірраціональне. Чисті типи тієї чи іншої соціальної поведінки трапляються рідко, проте уся багатоманітність форм людської

взаємодії може розглядатися з точки зору «тяжіння» до того чи іншого типу.