Глава 8

ПСИХОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ У СОЦІОЛОГІЇ

XIX – ПОЧАТКУ XX СТ.

§ 1. Психологія народів

(М. Лацарус, Г. Штейнталь, В. Вундт)

та психологія натовпу (Г. Лєбон)

Прогрес наукового знання XIX ст. охоплював усі існуючі галузі, а досягнення кожної з них впливало на розвиток інших. Так було і з психологією. Значні досягнення біологічної науки зумовили виокремлення психології в самостійну галузь знання, впровадження в її методичний інструментарій кількісних і експериментальних методів дослідження, сприяли широкому використанню спостереження, етнографічних матеріалів і т. д. Психологія поступово переходить від дослідження індивіда до вивчення механізмів міжіндивідуальної та групової діяльності й поведінки. Розвивається понятійно-категоріальний апарат соціології, більш-менш чітко проступають контури розуміння суто психологічних механізмів поведінки та діяльності суб'єкта; психологічна наука поступово розмежовується з біологією, фізіологією, філософією.

Криза натуралістичних спроб пояснення сутності соціально-історичних явищ шляхом аналогії та редукції змушувала шукати нові підходи в розумінні соціального. Багатий матеріал із психології індивіда все ж не давав можливості пояснити такі масові явища колективної поведінки, як мода, паніка, групові інтереси, навіювання чи наслідування та ін.

У цей період інтенсивного становлення у психології, як і в інших науках, спостерігаються спроби визначити головні механізми та детермінанти індивідуальної та групової поведінки, через які можна було пояснити, загальні й універсальні форми суспільних відносин, зрозуміти таємницю механізмів соціального розвитку. Природно, що на фоні попередніх невдач, особливо філософії історії та окремих шкіл і напрямів у соціології, психологія не могла обминути ці проблеми.

Подібно до географічної школи в соціології представники психологічної науки також зверталися в. своїй творчості до вивчення окремих психологічних явищ та процесів і, абсолютизуючи їх значення, намагалися зобразити їх як провідні фактори щодо соціально-історичного процесу.

У зв'язку з цим розглянемо деякі психологічні теорії, в яких робилися спроби пояснити суспільство і людину через відповідні психологічні феномени.

В історію соціології включаються ті психологічні теорії, які не обмежувались аналізом суто психологічних явищ, а так чи інакше намагалися розглядати проблеми суспільства, його інтеграційні та рушійні механізми життєдіяльності та розвитку. Інакше кажучи, до психологічного напряму в соціології, який інколи ще називають психологічною соціологією, або психологізмом у соціології, належать теоретичні системи, предметом дослідження яких є загальні закономірності та рушійні сили суспільного розвитку, а об'єктом виступає суспільство чи великі соціальні спільності.

У другій половині XIX ст. у психології та психологічному напрямі в соціології чітко виявляються різні підходи в методологічній і теоретичній орієнтаціях психологічних досліджень – номіналізм та реалізм. Як і в соціології, методологія номіналізму розглядає індивіда головним елементом і джерелом діяльності, тоді як реалізм стверджує, що дійсними носіями соціальної реальності є надіндивідуальні суб'єкти – народ, маси, натовп, групи і т. п. В окремих концепціях цей принцип виявляється чітко, в інших трапляється в комбінації одного з другим.

Найвідомішими були концепції «психології народів» та «натовпу», де перевага віддавалась аналізові спільностей – етносів, великих груп і теорії наслідування, інтеракціоналізму, інстинктивізму, де найбільш відомою різновидністю останнього є психоаналіз 3. Фрейда. Вони орієнтувалися на дослідження індивіда, котрий був вихідним пунктом у побудові загальних концепцій суспільства або в розумінні його рушійних сил і механізмів розвитку.

Оскільки, всі психологічні теорії спиралися на певний емпіричний матеріал, то кожна з них містила певні раціональні елементи наукового знання, що збагачувало соціологію і психологію. Водночас вони мали і певні вади, які полягали насамперед у перебільшенні значення і ролі відповідного чинника в системі інших соціальних та психологічних елементів.

Розвиткові психології в значній мірі сприяла і соціологія, бо багато психологічних проблем було поставлено такими соціологами, як Монтеск'є, Гердер, Спенсер, Беджгот, Гумплович, Самнер та ін.

Психологічний напрям у соціології XIX ст. був набагато пліднішим у науковому відношенні, ніж органіцизм, соціальний дарвінізм чи расово-антропологічна школа, які орієнтувалися на біологію, тоді як психологія, визначаючись із власним предметом, більше була пов'язана із соціально-історичним матеріалом, з аналізом людини і суспільства як елементів соціальної системи.

Психологічному напряму в соціології теж не вдалося подолати помилки редукціонізму, характерні для натуралістичного напряму в соціології. Фактично психологічна школа в соціології замінила біологічний редукціонізм психологічним. Вона виявилася безсилою відмежувати психологічні процеси, які відбуваються завдяки тим психологічним механізмам, що виникають на фізіологічній основі, від тих, які визначаються не лише природними, генетично природженими, а й соціокультурними факторами. Тому соціальне редукувалося до психологічного. Але можливо, що ці труднощі поділу психологічного на фізіологічні та соціальні витоки в значній мірі сприяли тому, що в цьому напрямку переважав аналіз соціально-психологічних феноменів, чим і пояснюються певні наукові здобутки психологічної соціології.

Відкриття об'єктивно існуючих механізмів психологічної діяльності людини на основі розвитку і функціонування психіки зумовило наявність значних перекосів у розвитку соціології та психології, які здебільшого пов'язані з вириванням окремих психологічних механізмів діяльності людини та соціальних груп і піднесенням їх до рангу основних, детермінуючих інші. Саме ці причини зумовили досить типовий для більшості концепцій психологічного напряму негативізм і скептицизм щодо вивчення еволюції та прогресу. І це закономірно, оскільки, розглядаючи психологічні механізми замовлення людської діяльності, представники психологічної соціології зупинялися на дослідженні стійких, «вічних» її детермінант, таких як інстинкти, емоції, навіювання чи наслідування, що в своїй основі завжди лишаються сталими та незмінними в історії людського суспільства, визначають людську поведінку. Зосереджуючи увагу на суто психологічних механізмах, представники цього напряму випускали з поля зору аналіз економічних, політичних, культурних детермінант людської діяльності або ж просто виводили їх з психологічного.

Однією з рис, властивих психологізму в соціології, є практично відсутні спроби вивчення інтелектуального фактора в людській діяльності. Не розум, не свідома поведінка, а емоції, інстинкти, несвідомі імпульси, навіювання, лібідо, психологічні «опади» є предметом дослідження, і тому закономірна гіперболізація цих чинників, особливо коли вони розглядаються поза зв'язком і взаємодією з іншими – соціокультурними, економічними і т. д.

Одними з найперших концепцій психологічного напряму в соціології були концепції групової поведінки, «психологія народів» зокрема. Її автори – німецькі вчені Морітц Лацарус (1824-1903) та Хейнман Штейнталь (1823-1899), засновники відомого «Журналу психології народів та мовознавства». У першому випуску вони й помістили програму своєї концепції психології народів. Головним суб'єктом історії вчені розглядали народ як уособлення «духу цілого» (Allgeist). Народний дух виявляється в спільності рис характеру, моралі, мови, міфології, вірувань, і він об'єднує людей в єдине ціле, в народ. Кожна людина виступає як представник даного народу і має спільні з ним риси. Останні єднають людину з людиною завдяки тому, що вони наділені особливостями природи даної спільності, живуть в єдиному середовищі, і в загальних умовах їхнього життя складаються спільні риси характеру, діяльності та поведінки.

Ідеї «народного духу» ми подибуємо в творчості Гердера, Гегеля і представників німецького романтизму, але Лацарус і Штейнталь, розгорнувши ідею в концепцію, все ж не дали однозначного розуміння сутності «духу народу» та не визначили його критеріїв. Проте їхньою заслугою була спроба виявлення особливостей національного характеру, який знаходить відображення в культурі та побуті даного народу. При всій невизначеності і непевності спроб окреслити національний характер все ж на інтуїтивному рівні кожен відчуває ті національні, етнічні і культурно-психологічні особливості, які характерні для того чи іншого етносу. Адже ми визнаємо пунктуальність німців, смак до традицій англійців, дотепність французів, широту натури слов'ян. Спостереження показують, що в кожній нації є свої популярні «діагнози» при нездужаннях: французи пов'язують їх з розладом печінки, німці – з серцевою недостатністю, англійці – із застудою, американці – з алергією. Таких прикладів можна наводити багато, але як же «вловити» ці елементи національного духу? Лацарус і Штейнталь вказали на правильний шлях пошуків, коли писали про необхідність і можливість виявлення «духу цілого», «духу народу» через дослідження його національної мови, мистецтва, звичаїв, релігії – усього того, що входить у поняття культури.

Пізніше ідеї «психології народів» розвивав німецький психолог, фізіолог, філософ, мовознавець Вільгельм Вундт (1832-1920) – автор десятитомної праці «Психологія народів» (1900-1920). В. Вундт, розвиваючи концепцію Лацаруса та Штейнталя, не поділяв їхньої думки про те, що індивіди – лише продукт загального «народного духу». Він підкреслював, що індивідуальну свідомість не можна повністю зводити до свідомості народу, оскільки для індивіда характерні індивідуальні, особистісні воля, відчуття, уявлення тощо.

Свідомість народу є синтезом індивідуальних свідомостей. Взаємодія народної та індивідуальної свідомості уособлюється в продуктах надіндивідуальної діяльності –побуті, моралі, мові, міфології. Вундт започаткував дослідження взаємодії культури та індивідуальної свідомості.

Особливо популярною свого часу була концепція «психології натовпу», яку обгрунтував італійський кримінолог Сціпіо Сігелє (1868-1913), далі її розвинув і надав значної популярності французький археолог, антрополог, лікар, мандрівник, винахідник Гюстав Лєбон (1841-1931) – автор книг «Психологія натовпів» (1895), «Психологічні закони еволюції народів» (1894) та ін.

Лєбон поділяв принципи расового детермінізму А. Гобіно, визнавав ієрархічність людських рас, критикував ідеї демократії та соціальної рівності. Він розглядав цивілізацію як продукт інтелектуально творчої еліти, яка в сучасних йому умовах поступово відтісняється від участі в історичному процесі, оскільки розвиток промисловості, урбанізація, зростання ролі і впливу засобів масової інформації збільшують значення мас в історичному процесі, і на зміну «ері еліти» приходить «ера мас», ера сліпої і стихійної юрби.

В центрі уваги Лєбона була констатація очевидного факту: відмінність у поведінці та діяльності особи, в звичайних умовах і у групі людей, де під впливом юрби людина здійснює такі дії та вчинки, які ніколи б не звершила на самоті. Такі зміни Лєбон пояснює поведінкою індивіда внаслідок впливу гіпнозу та навіювання. Він ототожнює масу з натовпом, групами і навіть із соціальними класами.

Лєбон вводить свою класифікацію натовпів, виділяючи в них два типи: гетерогенний (різнорідний) та гомогенний (однорідний). Гетерогенний натовп може бути анонімною юрбою (вуличний натовп) чи неанонімним (суд, парламент тощо). Гомогенний натовп може складатися з груп людей, об'єднаних на основі якихось спільних ознак чи інтересів (наприклад, секти як вид юрби існують за ознакою єдності віри, касти – спільності професійної діяльності, класи – на основі спільності інтересів, умов життя, освіти і т. д.).

Лєбон розглядає масу («натовп», «юрбу») як руйнівну силу, позбавлену здатності до раціональної діяльності. Маса гіпнотизує індивідів, і ті починають діяти ірраціонально, несвідомо під впливом емоційного збудження. В юрбі індивідом керує нетерпимість, догматизм, відчуття непереборної сили і втрата особистої відповідальності за свої дії. Особистість під впливом маси та нечисленних вожаків, серед яких часто, на думку Лєбона, трапляються особи з аномальною психікою, анігілюється, деперсонізується в анонімній юрбі, де всі перетворюються в щось безлико єдине, з єдиною волею і метою.

Вольову та інтелектуальну «недорозвиненість» юрби він пояснює тим, що нею керують несвідомі інстинкти, а раціональне в особі придушується ірраціональними діями маси з її «колективною душею». Юрбу зупинити неможливо, і майбутнє – за «ерою натовпу», а тому державні діячі мають не керувати масами, а стримувати їх, не давати багато волі, щоб вони не взяли гору.

Деякі цікаві моменти аналізу юрби зводяться Лєбоном нанівець його помилковим вихідним принципом ототожнення різних соціальних груп з юрбою. У нього лише два полюси – еліта і натовп. Відсутня соціальна структура суспільства. Тимчасом у сучасній психології поняття натовпу загальновизнане, і воно означає «безструктурне скупчення людей, позбавлене ясно усвідомленої спільності цілей, але пов'язаних між собою подібністю емоційного, стану та загальним об'єктом уваги».

Елітарність і соціальна обмеженість поглядів Лєбона стали на шляху започаткованого ним досить плідного напряму в розробці серйозної наукової проблеми психології натовпу, натовпу дійсного, а не вигаданого автором збіговиська людей, під якими малися на увазі усі верстви населення, крім еліти.

Багато проблем щодо аналізу психології натовпу виявилися плідними і були продовжені в дослідженнях соціальних психологів та соціологів. Було уточнене розуміння поняття «натовп», виникли системи класифікації його (випадковий натовп, конвенціональний, експресивний, діючий та ін.), розкривалися механізми його діяльності і т. д.

Разом з дослідженням проблем навіювання, психологічного зараження йшла розробка процесів наслідування та їх значення в житті суспільства. Найвідомішим ученим у цій галузі був Г. Тард.