§ 5. Соціально-філософські проблеми суспільства

і соціального пізнання

(Демокрит, Платон, Аристотель)

Розвиток філософського знання відбувався паралельно з історичним, проте ці два пізнавальні процеси в Стародавньому світі ніколи не перетнулися між собою і не взаємо збагатили один одного.

Пізнавальний досвід історичної науки не вивчався філософією, а соціально-філософський аналіз суспільних процесів практично відсутній в історичній науці. Історія перебувала в стані пошуків своїх дослідницьких методів, а філософія, займаючись високими матеріями, зневажливо ставилася до всього того, що було пов'язано з емпіричним та чуттєво-споглядальним матеріалом. у

Така традиція елітарного ставлення до історії відчувається і в пізніші часи, наприклад у творчості Секста Емпірика (близько 200—250). Цей представник скептицизму у своїй праці «Проти вчених», критикуючи різні науки, виступаючи проти граматиків, риториків, геометрів, арифметиків, астрологів, музикантів, логіків, фізиків, жодним словом не згадує істориків.

У всьому цьому є своя логіка. Практика античного суспільства з її обмеженими масштабами взаємодії з природою і тісна залежність, від неї породжували фаталістичні уявлення про світ і людину. Досить міцними залишалися позиції міфологічного світосприйняття.

Людська історія, як і діяльність окремої людини, розглядалася в системі загального світового порядку — космосу, який є джерелом і Першоосновою всього сущого.

В уяві стародавніх греків сьогоднішнє та майбутнє заздалегідь приречені фатумом, долею в далекому минулому, і, отже, нічого принципово нового не відбувається зараз і не трапиться в майбутньому. Усе «запрограмовано» раніше. Ця тенденція характерна і для історичної науки, і для філософії того часу.

Стихійна реалізація історичної необхідності, соціальні, економічні, політичні процеси, війни і т. п. породжували й підтримували впевнення в існуванні фатуму, долі, приреченості й безглуздя людських спроб подолання їх. Окремі спроби розглядати історичні явища через соціальні детермінанти не могли істотно змінити існуючої системи світосприйняття. Та й автори, що висловлювали сумніви щодо участі богів чи фатуму в тих чи інших подіях, самі не завжди були в усьому послідовними.

Ні історики, ні філософи античного світу не розглядали суспільство як особливе утворення, що розвивається* за власними законами. Для них суспільство ще виступало як об'єкт, а не суб'єкт. Тому суспільне життя, історія мислились як компонент космічного буття і його похідна частина. Звідси й. намагання філософів розглядати суспільство, державу, індивідів у контексті загального цілого. А соціально-філософські теорії суспільства й відображували такі моделі суспільного устрою, який відповідав би закономірностям космічного діалогу.

Історична думка, як ми бачили, ще не піднялася до такого рівня аналізу, вона ще провінціально сприймала світ крізь призму свого етносу. Виняток становить Полібій, але і в нього «всесвітня історія» обмежена історичним простором впливу Риму на інші народи та держави.

Це одна причина ігнорування філософією історіографії. Другою було протиставлення філософами чуттєвого рівня пізнання, чуттєвого досвіду — раціональному, «розумному». Так, Демокрит розрізняє два роди пізнання — істинний і темний: «До темного належать усі наступні [види пізнання]: зір, слух, нюх, ..смак, дотик... Коли темний [рід пізнання] вже більш не здатний ні бачити занадто мале, ні чути, ні нюхати, ні сприймати на смак, ні дотикатись, але дослідження [повинно проникнути] до більш тонкого [недоступного вже чуттєвому сприйманню], тоді на сцену виступає істинний [рід пізнання], бо він у мисленні володіє більш витонченим пізнавальним органом.

Якщо додержуватися логіки Демокрита, то історія —

це «темний» вид пізнання, бо вона оперує чуттєвим матеріалом. Подібні аргументи, але на дещо іншій основі, трапляються в Арістотеля. Розглядаючи науку, яка є «мудрістю», він пише, що ми «вважаємо мудрим того, хто здатний, пізнати трудне і нелегко збагнене для людини (адже те, що сприймається чуттями, притаманне всім, а тому це

легко і нічого мудрого в цьому немає)». Крім того, не існує науки про одиничне, зазначав Аристотель у «Метафізиці»; вона вивчає загальне.

Природно, що в ці закони історія не вписувалась як сфера наукового знання, а розглядалася філософами як різновид оповідної прози.

Хоча в центрі уваги стародавньої філософії були проблеми буття (космосу, логосу), першопричин, теорії пізнання, логіки та ін., проте в творчості кожного філософа в тій чи іншій мірі відображаються проблеми людини, держави-полісу, соціального пізнання, суспільства та ін. Найбільший інтерес становлять соціально-філософські концепції суспільства, які ми розглянемо на прикладі творчості видатних представників стародавньої філософської думки.

Демокрит (близько 460 — близько 370 р. до н. є.), давньогрецький філософ-матеріаліст, учив, що суспільство виникає в лоні природи. Первісні люди вели стадний спосіб життя, але поступово завдяки наслідуванню природі, потребам у їжі, одязі, житлі, використанню знарядь праці прийшли до культурного життя. У павуків люди навчилися ткати, у ластівки—будувати житло, у лебедів, солов'їв та інших співучих птахів — співати. В основі цього навчання була потреба, яку Демокрит називав вчителькою життя.

Систему соціальних відносин Демокрит розглядає через зв'язок, аналогічний тому, що існує між частиною і цілим,— людина є мікрокосм і частина макрокосму, тому все те, що «відбувається в мікрокосмі, то, отже,— і в макрокосмі». .

Земля виникає з космосу; на ній розвивається життя, з'являються різноманітні види тварин, а потім і людина. Люди розселилися на землі; вони об'єднувались і допомагали одне одному, щоб вижити в боротьбі з хижаками, природою, затим навчилися членороздільній мові. Та оскільки люди жили об'єднаннями в різних місцях землі, то й мови в них були різні; від первісних людських об'єднань виникли всі народи.

Люди створюють свої закони, але законодавство в суспільстві виникає не «по природі», а створюється штучно, і тому політичні настанови та вимоги — суб'єктивні, («неістинні»), якщо вони не спрямовані на благо.

Син свого часу, Демокрит вважав рабство законним і необхідним явищем, а головною метою держави і політичних діячів — забезпечення загальних інтересів вільних громадян рабовласницької демократії, прихильником якої був сам. Індивід мусив підкорятися державі, раб — пану, а суспільство мало узгоджуватися з природою, з якої воно виникло. «Інтереси держава повинна ставити вище від усього іншого і повинна турбуватися, щоб вона добре керувалась. Для сприяння цьому не слід боротися проти справедливості і для своєї [особистої] користі застосовувати насильство супроти загального добра (блага.— Авт.). Бо держава, якою добре керують, є найбільший оплот: у ній усе міститься, і коли вона зберігається, все ціле, а гине вона, з нею разом і все гине».

Найкращою державою Демокрит вважає демократію, бо в демократичному полісі навіть бідність — ліпше, ніж багатство в монархії. Адже демократія забезпечує вибір найдостойніших для сумлінного виконання державних обов'язків. Громадяни не повинні переслідувати тих діячів, які справедливо притягали їх до відповідальності. Виборні особи також не повинні чекати на похвалу при відмінному виконанні своїх обов'язків.

Пристойність вимагає підкорення закону, владі і розумовій перевазі, бо від природи керувати властиво ліпшому і дуже тяжко бути в покорі у гіршого.

Кожна людина має навчатися мудрості, яка не стільки дана від природи, скільки від сумлінного навчання.

Твори Демокрита не збереглися, до нас дійшли лише фрагменти, цитовані різними авторами. Та і в цих фрагментах трапляються цікаві думки давнього мудреця про значення поділу праці, про виробничу діяльність та багато іншого. І навіть ці нечисленні фрагменти свідчать, наскільки багатогранною була творчість Демокрита. Найцікавіші для нас здогадки та гіпотези, що стосуються соціальної проблематики. Вони містять багато раціонального. Головною ж заслугою Демокрита в. соціально-пізнавальному, плані є розробка концепції походження людини шляхом природного розвитку космосу, шляхом еволюції матерії завдяки різним комбінаціям атомів.

Чітко простежується і проблема розуміння людини як політичної істоти, що живе в полісі і має підкорятися законам, що спрямовані на досягнення загального блага.

У творчості Демокрита вперше поставлена проблема еволюційного розвитку світу, частиною якого є світ людини. Це — вже філософська теорія суспільства, в якій суспільство та людина (мікрокосм) мисляться як елементи космічного цілого. Проте ця теорія в цілому досить довільна й абстрактна; вона не спирається на достовірні факти соціального життя, а будується на гіпотетичних, вірогідних припущеннях. Тут емпіризм історичного дослідження суспільства підмінено абстрактно-теоретичним, дедуктивним аналізом, що обмежувало пізнавальні можливості і робило однобічним історичний і філософський аналізи. В дослідженні соціальної проблематики з цього часу чітко визначилися дві лінії — емпірична та абстрактно-теоретична. Для першої було характерно «заземлене» описування, в якому набір фактів не піднімався до рівня теоретичного узагальнення, для другої характерною рисою був спекулятивний, абстрактно-теоретичний аналіз, що не спирався на дослідження фактичного матеріалу.

Теорія пізнання ще не піднялася до розуміння діалектичної єдності емпіричного та теоретичного в науковому дослідженні, що й зумовило тривалість існування цих напрямів у науці та гносеології як співіснуючих, але не взаємопов'язаних.

Відносно завершену систему політичного устрою суспільства висунув видатний давньогрецький філософ Платон.

Платон (427 — 347 до н. є.) — знаменитий філософ античності, представник ідеалістичного напряму, з творчістю якого пов'язана розробка проблем логосу, методу в філософії, психології, політики, педагогіки, виховання і навчання, натурфілософії і т. д. По суті, він є першим професійним представником філософії на відміну від «мудреців» — філософів-любомудрів.

Творча спадщина Платона дуже велика. Ми ж розглянемо лише соціально-політичні проблеми, відображені в творах «Політик», «Держава», «Закони». У своєму філософському вченні Платон охоплює всі сфери буття, починаючи з натурфілософії, деміурга-творця сущого, в тому числі й природного буття, яке є лише відбитком, тінню надприродного.

У космологічному вченні Платон розглядає світ чуттєвих речей та явищ як відображення істинно сущого світу — ідей. Розум-деміург створює душу космосу, яка зумовлює всі інші речі та явища, в тому числі й земні. Справжнє буття — це «надприродне» буття, а природне — лише форма інобуття. Тотожне собі буття є «ідея».

Ідеї — реальна причина й зразки існуючих речей. Вища ідея — ідея блага. Людські душі безсмертні; вони приходять із світу «ідей», і чим довше їх перебування в тому світі, тим вищі потенційні задатки людини, в тіло якої вселяється душа.

Індивідуальна душа — це образ, віддзеркалення універсальної «світової душі». Вона «триєдина», включає в себе такі елементи, як розумність (ідеально-розумові здібності, якості), афекти, побуджувальні пристрасті (інстинктивно-афективні якості), жагу, прагнення (доцільно-вольові якості). Всі ці компоненти притаманні кожній душі, але їх співвідношення, питома вага в кожної людини різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через виховання.

Оскільки більшість людей не спроможні приборкати свої пристрасті, бажання та прагнення і завдяки цьому не здатні досягти досконалості, наблизитись до ідеалу, то звідси випливає необхідність у державі та законах. Держава має забезпечити притаманні людям природжені потреби, і тому в досконалій державі люди мають бути розділені на певні групи (стани) у відповідності з особливостями їх душі. Проте існуючі форми правління та державного устрою теж недосконалі, хоч серед них є «правильні» і «спотворені» форми.

Правильними формами держави Платон вважає монархію та аристократію, якщо вони законні і їх діяльність направлена на досягнення блага та злагоди. Негативними формами політичного устрою для Платона є тімократія (панування честолюбців, що прагнуть до збагачення, займаються здирництвом та корупцією, це — влада користолюбців), олігархія (панування купки багатіїв-марнотратників, злодіїв, майстрів темних справ, здатних на злочини, людей, що не займаються своєю справою), демократія — влада більшості, яка може бути законною чи незаконною (коли демос захоплює її шляхом насильства), тиранія — влада одного над усіма, яка приходить на зміну виродженої демократії. Характеризуючи тиранію, Платон, звертає увагу на своєрідний «популяціонізм» тиранів, коли спочатку тиран до всіх усміхається, обнімає, звільняє від боргів, роздає землю, а трохи пізніше знищує непокірних і тих, хто виступає проти чи осуджує його вчинки.

Розглядаючи всі існуючі форми держави, в тому числі «правильні», Платон вважає їх недосконалими і протиставляє свою модель політичного устрою, так звану «ідеальну державу», яка, на його думку, здатна реалізувати головний принцип життя — справедливість та благо.

У праці «Держава», основні елементи якої викладені вище, Платон не проводить різниці між державою та суспільством. Як і інші мислителі того часу, він розглядав людину як істоту політичну, а соціальність ототожнював із державністю. Саме тому для Платона характерною рисою є розгляд етики в поєднанні з проблемами політики, а етика та політика органічно пов'язуються з ученням про суще (дійсне) — надприродне буття та існуюче (природне) буття, між космосом, що осягається розумом, та космосом видимим, між еталоном і його зразком, між універсальною «світовою душею» та індивідуальною.

Залежно від домінанти в цілісній «триєдиній» індивідуальній душі (розумна—афективна—прагнуча) Платон виділяє в етиці три відповідні чесноти — мудрість, мужність, самовладання (поміркованість, здатність контролювати свої пристрасті, прояснений стан афектів), а їх інтегрованим виразом є доброчесність, яка врівноважує їх. Врівноваження людських здібностей є головним принципом етики.

Держава виникає з необхідності забезпечення природжених потреб людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організовує виховання та розвиток душі й тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засобами.

Проте жодна з існуючих форм державного правління не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб громадян і т« д. Навпаки, в суспільстві панують багатство і злидні, марнотратство і бідність, тиранія і беззаконня, достойні зневажаються, а негідні правлять. Індивідуальні чесноти вступають у суперечність із суспільною справедливістю чи уявленнями про неї. Приклад таких суперечностей — загибель Сократа, оскільки його небажання поступитися моральними нормами, власними переконаннями й необхідністю виконання несправедливого закону зумовило вибір — випити цикуту й піти з життя.

Ці чинники обумовили розробку Платоном своєї моделі соціального устрою, здатного, на його думку, позбавити суспільство від суперечностей між індивідом і державою, між особистою доброчесністю та суспільною справедливістю.

Ця дуже цікава ідея про співвідношення особистого та суспільного інтересу, пошуками вирішення якої будуть займатися мислителі впродовж багатьох століть, і на сьогодні ще залишається відкритою.

У побудові своєї ідеальної форми державного устрою Платон виходить з учення про душу й етику. Ідеальна держава має узгодити особисту доброчесність із суспільною справедливістю. А це можливо в тому разі, коли соціальна структура перебуває у відповідності з типами душі. Трьом типам душі, згідно з платонівською концепцією, відповідає в суспільстві розподіл на великі групи людей, що займаються тими видами діяльності, котрі задовольняють певну душевну домінанту.

Платон виділяє три верстви (класи) такого суспільства, в залежності від того, який з трьох елементів душі переважає: для душ, у яких домінуючим елементом є розум, розсудливість, хто здатний споглядати істину, керувати на основі справедливості і доброчесності, Платон відводить найвищий щабель у соціальній ієрархії. На чолі держави мають стояти філософи-правителі: царі повинні філософствувати, а, філософи — царювати. Клас філософів-правителів нечисленний, бо лише незначна кількість людей здатна на споглядання істини і мудре керівництво державою.

Другим класом платонівської держави мають бути воїни, для душ яких притаманна афективність, мужність, запал.

Тип прагнучої душі, для якої характерні поміркованість, самовладання, здатність до контролю власних пристрастей, становить третій клас платонівської держави. Його представниками є ремісники, землероби, тваринники, будівельники, торговці, перекупщики, тобто той соціальний стан, який займається виробництвом необхідних матеріальних благ та їх розподілом (обміном). їх доброчинність полягає в забезпеченні життєвих потреб держави і в послуху та покорі філософам-правителям і воїнам. На відміну від філософів та воїнів суспільне й індивідуальне виховання на цей клас не поширювалось. Кожна з цих груп мусила строго виконувати закріплені за нею функції і не втручатися в справи іншої. Це були вільні люди.

Платон вважав, що в його державі немає місця для приватної власності, держава мала втручатися в регулювання шлюбних відносин, оскільки діти беруться на виховання державою і, як і жінки, є спільними для членів суспільства.

Платонівська філософія являє собою надзвичайно складну систему знання, різні сфери якого логічно пов'язані між собою в єдине ціле. Але той факт, що вихідним принципом його теоретичної побудови є поза історична абстрактна ідея як першооснова, першопочаток усього земного й історичного/свідчить про те, що тут марно шукати ті раціональні елементи у пізнанні соціальних явищ, які ми бачимо в історіографів та філософів, котрі відштовхуються від соціальних реалій, від конкретних процесів і явищ людського життя.

Аналіз соціальних процесів підводив до постановки питання про істинність, достовірність первинних, вихідних даних та їх критичного аналізу хоч би з точки зору здорового глузду. Тут проблема істинності соціального знання так чи інакше співвідносилася з можливістю його практичної перевірки. Логічна істинність тут контролювалася чи перевірялася практично.

Цього не можна сказати про абстрактно-теоретичні соціально-філософські теорії Стародавнього світу, особливо ті, що брали за начало абстрактні логічні посилки. Адже в ті часи вже було відомо, що логічна несуперечливість умовиводу не означає його істинності. Обмеженість наукового знання давала змогу покладати за першооснову будь-яку гіпотезу, всяку фантастичну вигадку і логічно розвивати її через систему умовиводів, коли з певних положень (засновків) одержують нові (висновки). Але це вже проблема гносеологічної оцінки висновків з точки зору їх правильності та істинності, бо правильність висновку — це його відповідність правилам виводу, тоді як істинність характеризує відповідність висновків чи висловлювань реальній дійсності.

З точки зору правильності філософська та соціально-філософська концепція Платона майже бездоганна, тоді як з точки зору відповідності її висновків соціальній реальності, тобто через критерій істинності, вона не витримує критики, бо її вихідні принципи (засновки) базуються на постулатах і аксіомах, які не є простими й очевидними, беззаперечними.

Соціологічна, а точніше, протосоціологічна система суспільства у Платона заслуговує на увагу з точки зору її побудови як системи теоретичного знання (вихідні принципи, логічно послідовна аргументація і т. п.), але з точки зору надійності емпіричної бази, фактологічного обгрунтування історичним матеріалом своїх вихідних постулатів і висновків вона спекулятивна, умоглядна і не несе того елемента істини, який є відтворенням реальної логіки історичного розвитку суспільства.

Геніальний учень Платона Арістотель пішов далі за свого великого вчителя. Існують відомості про те, що молодий учень Академії не завжди поділяв погляди вчителя, що ніби породило відчуження між ними. Можливо, це перебільшення, бо Арістотель перебував у школі Платона аж до його смерті 347 р. до н. є. Проте його система дуже мало скидається на платонівське вчення.

Арістотель Стагіріт (384—322 р. до н. є.)— найвидатніший давньогрецький енциклопедичний учений, творчий доробок якого включає проблеми космології, фізики, зоології, теорії пізнання, буття, політичної економії, педагогіки, етики, естетики, риторики. Він — основоположник логіки, психології та інших наук. Всебічно освічена людина з видатними інтелектуальними здібностями, талановитий педагог, він був вихователем юного Олександра Македонського, засновником знаменитої школи перипатетиків — Лікею (ліцею). Арістотель залишив величезну творчу спадщину і мав численних послідовників свого вчення. Основні його праці — «Метафізика», «Категорії», «Аналітика», «Нікомахова етика», «Велика етика», «Політика», «Про душу» та ін.

Не вдаючись у деталі його філософської системи, космологічного вчення, оскільки предметом нашого аналізу є соціальні процеси та проблеми соціального пізнання, розглянемо його загальнофілософську концепцію.

Арістотель критикує платонівські ідеї, оскільки вони немовби подвоюють світ (ідея — копія речей) і не відрізняються за змістом. Замість цього філософ розглядає річ як єдність форми та змісту. Чуттєво сприйняті речі, навколишній світ пізнаються людиною, і розум не містить нічого такого, чого б не було раніше дано органами відчуття. Тому наукове знання — це відтворення буття, знання про нього. Знання відтворює загальне в речах, розкриває першопричини їх та складові елементи.

Арістотель розробляє логіку як науку про форми мислення, без яких неможливий сам процес пізнання. При цьому він розглядає логіку не як самостійну науку, а як неодмінний засіб кожної наукової дисципліни. Арістотель розрізняє пізнання діалектичне, що дає ймовірне знання, й «аподейктичне», що дає істинне, достовірне знання. Аналізуючи методи достовірного пізнання, він розкриває сутність дедуктивного методу в досягненні істинного знання і розробляє теорію силогізму — дедуктивного умовиводу, в якому з двох засновків одержують третє судження — висновок.

Це вже була справжня наука, що озброювала пізнання надійними засобами досягнення істинного знання, в тому числі й соціального.

Визнаючи вічність існування світу у вічному русі, Арістотель приходить до висновку про існування вічної причини світу і вічного рушія світу. Це — Бог, який є споглядаючим розумом, найвищою дійсністю.

Кожен предмет матеріального світу являє собою, єдність матерії та форми, котрій приписується активне начало. Людина є вищою істотою матеріального світу, яку утворює матерія в органічному поєднанні з «формою» — душею. Душа містить у собі рослинні, тваринні та розумові елементи. Розум як частина душі, на відміну від інших її складових елементів, потрапляє ззовні і не гине при смерті тіла. Розумна частина душі здатна" споглядати незмінні принципи буття та принципи, що здатні до зміни, оскільки сама розумна частина душі теж складається з двох частин.

Така складна диференціація душевного устрою людини потрібна Арістотелю для аналізу життєдіяльності суспільства на рівні індивіда й держави та їх взаємовідносин.

Сенс життя людини — досягнення вищого блага через діяльність. Не самій по собі якості і характеристики людини роблять її кращою; це досягається через розумну діяльність, у процесі якої вони розкриваються. На олімпійських іграх перемагає не той, хто найсильніший, а той, хто переміг у змаганнях зумів цього досягти.

Умовою досягнення блага є доброчесність, яка полягає в умінні визначитись у виборі доброго вчинку, потенційну можливість реалізувати через свою діяльність , поставлену ціль. Ці проблеми розглядаються в його етичному вченні у безпосередньому зв'язку .з проблемами філософії (праці «Етика Нікомаха», «Етика Евдема», «Велика етика»).

Етика, на думку Арістотеля, забезпечує правильні норми поведінки з метою досягнення щастя та доброчесності. Філософ виділяє два види доброчесності (арете): «етичні арете», що походять від звичок, характеру і є «серединою між двома пороками» (наприклад, мужність є серединою між боягузтвом і відчайдушністю), і «діаноетичні арете» — інтелектуальні доброчесності,, які полягають в діяльності розуму, теоретичного інтелекту у відшукуванні істини заради самого пізнавального процесу чи для практичної діяльності й поведінки людини. Чим вищий рівень досягається в доброчесності, тим більше щастя від успіху.

Діяльність у поєднанні з доброчесністю є блаженством і становить мету людського життя. Але блаженство як іде--ал споглядання істини можливе лише для божества. Оскільки ж у людині є момент божественного, то вона теж мусить прагнути до блаженства, але оскільки вона — не божество, а земне творіння, то потребує земних благ, таких як фізичне здоров'я, їжа, житло, розваги, всього того, що потрібно для життя й спілкування, що становить смисл щастя та доброчесності (арете) на землі.

Досягнення «арете» забезпечується не лише через індивідуальну діяльність, а й через політичний устрій суспільства — державу-поліс.

Держава-поліс виникає природно, як і всі живі організми. Лише в державі людина стає повноцінною, бо вона «за природою своєю є істота політична», «істота соціальна». Той, хто живе поза державою, є або недорозвиненою в моральному плані істотою, або надлюдиною.

Свій трактат «Політика» Арістотель розпочинає з визначення держави як свого роду спілкування заради якогось блага. Він пише: «...всі спілкування прагнуть до того чи іншого блага, причому більше від інших і до вищого з усіх благ простує те спілкування, яке найістотніше з усіх і охоплює собою всю решту спілкувань. Таке спілкування і називається державою чи спілкуванням політичним».

Розглядаючи питання про походження держави, Арістотель підкреслює необхідність використання методу розчленування складного (предмета аналізу. — Лет.) на його прості елементи. Цей метод дає Арістотелю можливість показати, що історично першими формами, котрі забезпечують спілкування були сім'я, поселення, що складалося з кількох сімей,— колонії, в яких дехто називає членів того самого поселення «молочними братами», «синами», «внуками». Тут, мабуть, мається на увазі родова сільська община, з якої виникає держава-поліс.

Вона має перевагу й домінує над індивідом, сім'єю та родом, оскільки покликана забезпечити своє власне «арете» й «арете» всім громадянам.

Держава — «продукт природного виникнення»; вона «існує за природою і за природою передує кожній людині», тобто є первинною «у порівнянні із сім'єю і кожним з нас». Усім своїм громадянам держава забезпечує справедливість, оскільки «...право, яке служить мірилом справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування».

Держава піклується про всіх членів, але не всі є громадянами. Арістотель пише про дітей, які не досягли повноліття і не внесені до відомих уже громадянських списків, та про людей похилого віку, звільнених від виконання, громадянських обов'язків як про «громадян лише у відносному смислі», оскільки «поняття громадянина може бути визначене через участь у суді та владі». При цьому,, зауважує філософ, це поняття в різних системах державного устрою може доповнюватись.

Прихильник «середини», Арістотель залишається вірним собі і в розумінні держави; тут він виявляє себе як поміркований політик. Державний устрій може бути правильним, справедливим, або — навпаки, оскільки держава є спілкуванням вільних людей.

Для Арістотеля державний устрій і «форми (порядок) державного правління» тотожні, хоч це не зовсім так, оскільки перший характеризує принципи побудови держави, а другий — форми і засоби здійснення суб'єктами влади. Та це деталі.

Правильні форми державного правління —- монархія (царська влада), аристократія (влада не багатьох), політія (правління більшості). Це — нормальні форми, що забезпечують загальне благо і користь.

Неправильні, ненормальні — тиранія (монархічна влада заради вигоди одного правителя), олігархія (влада, що піклується про вигоди заможних громадян), демократія (вигода неімущих). Ці форми засновані на засадах панування і не спрямовані на загальне благо.

На питання, який вид державного устрою найліпший, Арістотель посилається на свою «Етику» і відповідає, що те життя блаженне, в якому немає перешкод для доброчесності, яка є серединою, отже, найкращим життям може бути саме середнє (помірковане) життя. Оскільки в кожній державі є дуже багаті і дуже бідні, і такі, що стоять між ними, то, визнаючи, що поміркованість і середина — найліпше, слід визнати, що й середній достаток з усіх благ кращий/ над усе, а держава, що складається із середніх людей, матиме найкращий державний лад, що забезпечить, справедливість.

Арістотель виступає апологетом середніх верств рабовласницького суспільства.

Він не виступає проти рабства, а намагається теоретично обгрунтувати його природність посиланням «на фактичні дані». Логіка така: панування і підкорення необхідні й корисні, і живі істоти від народження різняться між собою тим, що одним призначено підкоряться, іншим — володарювати. Це властиво і тваринам, і людям. Тому, хто «за природою належить не самому собі, а іншому і при цьому все-таки людина, той за своєю природою раб», бо він є власністю іншої людини. Раб як власність — це знаряддя активне й окремо існуюче, проте рабство і раба Арістотель трактує не так примітивно, як йому це приписувалося в Ідеологічних працях 30—50-х років. Прикладом такої патетики є звинувачення в тому, що політичні «і соціологічні погляди Арістотеля проникнуті думкою про необхідність зміцнення рабовласницької держави»1. Адже інших державних форм тоді просто не існувало, а якщо уявити собі, що Арістотель знав би і державу диктатури пролетаріату, то навряд чи він відніс би її до групи нормальних форм, попри всі свої глибокі рабовласницькі переконання.

Для Арістотеля держава була в ідеалі системою, здатною забезпечити благо для найчисленнішої групи середніх верств суспільства, до якого раби не належали як громадяни. Проте не слід і перекручувати Арістотеля в тому смислі, що раби однозначно зводились ним до становища словесного знаряддя, або до тварини.

Арістотель визначає раба як «придбання», як елемент власності, без якої неможливе фізичне існування людини. Саме в економічному плані він трактує раба як знаряддя. Власність — це насамперед засоби існування, знаряддя. Подібно до того, як у майстра немає дружби і правосуддя щодо його знарядь праці, якими він користується, як неможлива дружба його з конем чи биком, так і неможлива вона з рабом як власне рабом, бо раб — живе знаряддя, а знаряддя — неживий раб. Одначе дружба з рабом як людиною можлива в тій мірі, в якій раб є людиною.

Так що гнівне обурення деяких філософів з приводу зведення Арістотелем раба до «розмовляючого знаряддя» (хоча той писав про «живе знаряддя») не цілком справедливе, бо вони на цьому й зупинялися, тоді як у Арістотеля чітко проводиться розділення в розумінні раба як «живого знаряддя» і раба як людини. Арістотель як філософ і логік розглядає раба в різних системах: у системі виробництва матеріальних благ — це знаряддя, а в системі між-людських відносин — людина. Держава й право, безперечно, на боці рабовласника — вільного громадянина, влада якого над рабом є тиранією. А це вже політичний і правовий аспекти. Так що звинувачувати Арістотеля в однобічності було б несправедливо. Захист Арістотелем рабства випливає не з потреби його створення, а з інтерпретації факту його існування.

Система Арістотеля містить дуже багато елементів соціологічного знання, частину з яких розглянуто. Вони належать до предметної сфери протосоціології. Ми ж розглянемо ті протосоціологічні елементи, які сьогодні включені безпосередньо в предмет соціології.

Арістотель започатковує елементи наукового знання про соціальне управління, визначає деякі його завдання. Звичайно, це не сучасна система наукового; знання про

1 История философии: В 6 т. ЛІ., 1957. Т. 1. С. 126.

структуру та функції з регулювання та цілеспрямованого розвитку соціальної системи, проте це вже теоретично поставлене питання про необхідність створення системи знань, на основі якої можна здійснювати управління соціальними процесами.

Попередники Арістотеля теж інколи зауважували про необхідність управління державою, суспільством, але розумівся під цим сам процес управлінської діяльності, а не теоретична система знань для її забезпечення.

Розглядаючи державу як синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага, Стагіріт порушує питання про необхідність науки, що забезпечувала б реалізацію такої мети. Вище благо може реалізувати наука, що займається управлінням («Нікомахова етика»). Такою Наукою є наука про державу — політика.

Політика як наука визначає, які ще науки потрібні для держави і які матеріали з них мають вивчати громадяни. Знання і засоби цих наук мають спрямовуватися на освіту людей, без чого неможливо досягнення вищого блага і доброчинності. Різним аспектам управління державою присвячено багато розділів у працях «Нікомахова етика» та «Політика».

Арістотель вперше піднімає і частково досліджує проблему способу життя. Він зазначає, що спосіб життя в значній мірі залежить від пізнання, від того, що людина розуміє під щастям чи благом.

Арістотель виділяє три способи життя: 1) брутальний, грубий, коли люди під благом і щастям розуміють лише розваги та втіхи і ведуть відповідний спосіб життя; 2) державний спосіб життя, під яким люди достойні та діяльні розуміють пошану, яка майже і є метою цього способу життя; 3) споглядальний спосіб життя. Останній не коментується Арістотелем, але оскільки споглядання як глибоко інтелектуальна спекулятивна, теоретична діяльність цінне саме по собі, то можна припустити, що це і є найдосконаліший спосіб життя.

Досить глибоко розглянув Арістотель і таку суто соціологічну проблему, як дозвілля та вільний час. Дозвілля початок усього й умова розвитку доброчинності та політичної діяльності людини, яка по суті своїй —істота політична. Дозвілля як поняття schola в давньогрецькій мові надзвичайно багатозначне. В «Древнегреческом словаре» (М., 1958) наводиться багато його значень: це — дозвілля, вільний час, відпочинок, бездіяльність, заняття на дозвіллі, розумова праця, учбові заняття, вправи, лекції, школа та ін.

Цей термін охоплює в його давньогрецькому розумінні й основні значення сучасного соціологічного терміна дозвілля (вільного часу). В соціології воно спочатку ототожнювалося з позаробочим часом, а нині (виключаючи неодмінні часові витрати того часу, що йде на сон, їжу, інші фізично і фізіологічно необхідні потреби) пов'язується з тим вільним часом, що безпосередньо витрачається на рекреативні процеси та духовний і фізичний розвиток людини (фізичні заняття, активний відпочинок, хобі, соціальна та політична діяльність, навчання, культуротворення та культурне споживання, заняття з дітьми, спілкування і т. п.).

Арістотель розглядає дозвілля як невід'ємну складову частину життя людини у зв'язку з використанням благ, відчуттям задоволення, щастя, блаженства того, що користується дозвіллям. Дозвілля — це не просто вільний час, а час, заповнений різноманітними заняттями,— філософським умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, що викликають почуття приємності й задоволення, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуванням тощо.

Дозвілля потребує багато предметів широкого вжитку, і тому раби не мають його («Политика», VII, 1334а 20— 24). Але й у дозвіллі потрібна поміркованість. Воно вимагає розумного користування, а невміння цього ганебне для людини.

Багатство сприяє наявності дозвілля, а останнє пов'язане зі зростанням благополуччя. Правителі мусять піклуватися про те, щоб посадові особи мали дозвілля і вміло користувалися ним.

Кількість і якість дозвілля залежать від форм державного устрою. Щастя царів — у дозвіллі; Тирани ж зацікавлені у відсутності його. Арістотель пов'язує відсутність дозвілля з бідністю («Политика», V, 11З6b, 20, 25). В цілому цю проблему він розглядає стосовно політиків, воїнів і дуже мало й обережно говорить про дозвілля нижчих трудових верств населення — землеробів, ремісників та ін., бо їх заняття не створюють можливостей для благородних і високих форм діяльності, а отже, і дозвілля не може дати їм блаженства.

Надзвичайно цікаві думки Арістотеля, що несуть у собі начерки й абриси аксіології,— теорії цінностей. Щоправда, він не ставить питання Про цінності як наукову проблему, хоча досить вільно оперує цим поняттям в його аксіологічному значенні.

У «Нікомаховій етиці» Арістотель характеризує людське життя як вищу цінність. Він закликає державних діячів «підноситися до безсмертя... і робити все заради життя,, що відповідає найвищому в самому собі; справді, якщо за обсягом —це мала частина, то по силі і цінності вона все далеко перевершує».

Ціннісний підхід учений використовує в порівняльних оцінках значення багатства і доброчинності в політичній, системі.

Аналізуючи аристократичну форму державного устрою, за якої влада, «царська гідність і стратегія» можуть бути куплені за гроші, Арістотель підкреслює, що подібні закони призводять до того, що «багатство цінується вище від, доброчинності», а держава стає користолюбною, бо те, що-вважається цінним у владодержців, неминуче стає таким же і в уяві решти громадян. А там, де доброчесність «не цінується над усе, там не може бути міцного аристократичного устрою». Тут чітко простежується оціночний підхід у ставленні до принципів відбору людей на державні посади, а доброчинність посідає найвище місце на шкалі цінностей. Цінність державних діячів визначається у відповідності а їх інтелектуальними та фізичними можливостями.

Найоптимальніший державний устрій за умови управління буде там, де «природа наділила фізичною силою молодих, а розсудливістю старших», а тому «корисно і справедливо провести відповідним чином і розподіл обов'язків між ними. Такий розподіл відповідатиме їх цінності». Тут оцінка виступає як мірило принципів відбору державних діячів і як оцінка якості їх особистих характеристик.

Той факт, що Арістотель наблизився до розуміння цінності на практичному і теоретичному рівні, опосередковано підтверджується його політекономічними дослідженнями, де він за міру оцінки приймає гроші.

Розглядаючи товарний обмін на прикладі праці архітектора і чоботаря, Арістотель показує, як потреба в обміні продуктами праці приводить до виникнення посередника — грошей, які виступають мірою оцінки різних продуктів діяльності виробників. Завдяки грошам можна порівнювати різні товари і здійснювати взаємо обмін продуктами діяльності між землеробами, ремісниками, митцями і т. д., бо вони «взаємно знищувалися б, якби робітник не виробляв чого-небудь, що має кількісну та якісну цінність, і якби приймальник роботи не приймав її як визнану кількісно і якісно цінність».

Хоча між текстами перекладів даного уривка в різних виданнях є певні термінологічні розбіжності, та суть обох

залишається одна — наявність узгодженого критерію оцінки кількості та якості продукту між виробником і споживачем завдяки наявності міри оцінки — грошей. Таким чином, продукт виробництва виступає як певна цінність для задоволення потреби.

У цьому аспекті проблема оцінки має аксеологічний аспект, який не слід ототожнювати з ціною як грошовим виразом вартості продукту.

У своїй знаменитій «Метафізиці» Арістотель вводить систему класифікації наук на теоретичні (філософія, математика, фізика), практичні (етика, політика), творчі (прикладні науки, мистецтво та ін.). Доводячи, що знання походять з відчуттів, але не тотожні їм (оскільки знання несе елемент загального про буття), Арістотель показує, що предметом чуттєвого сприйняття є одиничне й випадкове. Тому навіть дані простого досвіду, що походить від чуттєвого, є лише фактом, одиничним, і воно без узагальнення не може, вважатися науковим. Саме з цієї причини ні досвід емпіричних обслідувань, ні історичні науки не розглядались Арістотелем і не узагальнювались. Більше того, в своїй «Поетиці», говорячи про поезію та історію, він зауважує, що поезія більш філософічна, ніж історія, бо «поезія більше говорить про загальне, а історія — про одиничне», а одиничне — це те, що, наприклад, зробив чи перетерпів Алквіад.

І це тим більш дивує, що Арістотель, орієнтуючи науку на вивчення дійсності, сам займався соціальними дослідженнями, збирав необхідний фактичний матеріал. Відомо, що він зібрав величезну кількість даних про конституційний лад 158 грецьких держав-полісів, частину яких використав у праці «Афінська політія».

В короткому розділі неможливо охопити всі сторони багатогранної наукової діяльності Арістотеля, неперевершеного генія античної Греції, який залишив глибокий слід в історії духовної культури і творча спадщина якого викликала й викликає глибокий інтерес і збуджує творчу думку й сьогодні. Філософські, соціально-філософські, соціологічні, моральні, етичні, естетичні, політичні, економічні та інші дослідження великого мислителя не втрачають своєї актуальності впродовж тисячоліть. І, мабуть, тому майстер наукової фантастики, польський письменник Станіслав Лем, підкреслюючи надлюдський інтелектуальний потенціал великого мислителя античності, в одному із своїх творів зобразив його як пришельця з космічних просторів Всесвіту під іменем Арістотель. У цьому світлому гуморі дана глибока філософська оцінка можливостей людського генія — Арістотеля, не директивного, а загальновизнаного, генія за своєю суттю.

Підсумовуючи аналітичний огляд розвитку соціального-знання та пізнання в Стародавньому світі, ми бачимо, який великий якісний стрибок воно зробило в своїй еволюції від наївних міфологізованих уявлень про дійсність до теоретичних систем, на яких будувалися соціально-філософські та природничонаукові знання. Антична культура та наука створили могутній потенціал для подальшого розвитку пізнання природи і суспільства. Вона заклала основи європейської цивілізації, від яких беруть свій початок сучасні науки — право, політика, мистецтво, філософія і т. д. Цінні надбання у сферах практики та пізнання Стародавнього світу відкривали нові горизонти для розвитку виробництва, науки, культури для майбутніх поколінь. Проте історія розсудила інакше.

Перехід від античності до середньовіччя сповнений такими парадоксами в логіці всесвітньої історії, які й до цього часу не вирішені наукою, бо різні філософські, культурологічні, історичні, соціально-філософські, соціологічні та інші розробки й теоретичні системи, хоч і містять у собі певні раціональні елементи, але жодна з них і досі не може претендувати на повноту відтворення й пояснення цього феномена.

Запитання для самоконтролю

1. Проведіть порівняльний аналіз міфа й епосу і розкрийте спільне та відмінне між ними у відображенні та пізнанні соціальних явищ.

2. Які причини зумовили виникнення і розвиток науки в Стародавньому світі і чому науки про природу виникають набагато раніше, ніж науки про людину та суспільство?

3. Назвіть головні причини виникнення емпіричних соціальних обслідувань, їх найбільш типові об'єкти та напрямки в рабовласницьких державах.

4. Що якісно нового внесла в розвиток соціального пізнання антична історіографія?

5. Який вплив мав розвиток математичного знання на поглиблення та розширення інформації про суспільство?

6. Розкрийте специфіку відображення суспільства та людини в античній філософії і покажіть, що нового внесла вона в розвиток соціального знання та пізнання. -

7. Чому розвиток філософського та історичного знання йшов незалежно один від одного і які негативні наслідки мав цей процес на розвиток соціального пізнання в цілому?

8. Розкрийте особливості соціологічних поглядів Демокріта на суспільство, людину, державу тощо.

9. На основі аналізу державницької концепції Платона покажіть, на яких методологічних та емпіричних засадах базується його вчення про «ідеальну державу».

10. Назвіть і коротко охарактеризуйте основні напрями в розробці Арістотелем проблем людини, суспільства, держави.

11. У чому полягає наукове новаторство Арістотеля при розгляді проблем управління, способу життя, вільного часу, дозвілля, цінностей?