Глава 2

СОЦІАЛЬНЕ ЗНАННЯ ЕПОХИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

§ 1. Зміна світоглядної парадигми

Розпад античного суспільства в Європі і формування нової системи суспільних відносин, нового світосприйняття І способу життя являють собою унікальний процес з точки зору як розуміння його внутрішніх рушійних механізмів, так і логіки розвитку соціального пізнання. Справа в тому, Що сам перехід від рабовласницького до феодального ладу, який, здавалося б, давно пояснений філософією діалектич¬ного та історичного матеріалізму, ставить ряд проблем, що не вкладаються в межі традиційної схеми спадкоємності розвитку матеріальної і духовної культури між поперед¬ньою і наступною історичною епохою. Здеідеологізоване застосування Марксового принципу матеріалістичного ро¬зуміння історії, викладене у відомій «Передмові «До кри¬тики політичної економії», щодо механізмів переходу до феодального суспільства виявляє ряд суперечностей між Схемою К. Маркса і об'єктивною логікою переходу від ра¬бовласницької до феодальної формації.

Так, на цьому переході не нові продуктивні сили, а тра¬диційні для рабовласництва виробничі відносини були про¬відним елементом. Продуктивні сили розвинутого родово¬го і рабовласницького суспільства, з одного боку, і феодального — з іншого, в своїй основі базувалися на одно¬типних знаряддях праці і технології виробництва в земле¬робстві, скотарстві, ремеслі, будівництві та ін. Про якийсь «якісний стрибок» у їхньому розвиткові тут можна говорити лише з великим перебільшенням, оскільки ніяких технічних чи технологічних революцій у ті часи не відбу¬валось.

Історичні дослідження свідчать, що більш динамічним елементом були не продуктивні сили, а, навпаки, виробни¬чі відносини, які змінювали свої історичні форми за тих самих засобів виробництва. Так, патріархальне рабство існує за часів родового устрою, «нові» відносини феодаль¬ного типу впродовж століть існували в рабовласницькому суспільстві як законодавчо визнаний інститут (спартанські ілоти, фесалійські пенести, крітські клароти, які на відмі¬ну від рабів володіли засобами обробки землі, вели своє господарство, землевласник не мав права продати чи вби¬ти їх, бо вони були власністю держави і платили їй нату¬ральний оброк-чинш). Система колонату — типова форма виробничих відносин між землевласниками і колонами-орендаторами земельних ділянок-парцелл — існувала в Римській імперії з II ст. до н. є. по V ст. н. є. Колон був особисто незалежною від землевласника особою, вільним громадянином, який теж міг використовувати рабську пра¬цю, і лише з II ст. н. є. відбувається його закріпачення. Ф. Енгельс розглядав колонів як «попередників середньо¬вічних кріпаків», хоча кріпацтво—це крок назад у порів¬нянні із становищем колона в Римській імперії. Не колонат передував кріпацтву, а, навпаки його криза зумовила появу кріпацтва. .Це — типовий економічний уклад рабовласницького устрою, який співіснував з іншими, і саме вони, а не рабська праця становили економічну основу рабовласницької держави. Про це вже давно дискутували радянські історики. Основні види виробництва і їх суб'єкти-виробники — вільні громадяни — використовували ра¬бів, і тому описувати класичну рабовласницьку державу як засновану на рабській праці означає відхід від історич¬них реалій.

Таким чином, можна констатувати, що в системі про¬дуктивних сил — засобів виробництва і виробників — не сталося якісних зрушень у їх розвиткові так само, як і не виникла система нових виробничих відносин на етапі фео¬далізму як заперечення старих рабовласницьких, які ніби¬то були гальмом на шляху прогресу. Можна припустити, що причинами переходу від рабовласницького ладу до феодального були не стільки економічні детермінанти, не розвиток економіки, які і там і там майже однакові (переважно натуральне виробництво, схожі техніка і технологія), а подальші зміни, пов’язані з кризою політичної системи (Римської імперії), її ідеології.

Те саме можна сказати і про «епохи соціальних рево¬люцій», які виникають як наслідок суперечностей між но¬вими продуктивними силами і старими виробничими відно¬синами, що перетворюються в пута для продуктивних сил. Оскільки марксизм-ленінізм однозначно твердить, основним питанням соціальної революції є питання про державну владу і перехід її до нового класу — носія нових виробничих відносин, виникає інша проблема: хто уособ¬лює цей клас, або які конкретні революції в історії приве¬ли до приходу феодалів шляхом насильницького захоп¬лення влади? При всьому бажанні і багатстві історичних матеріалів важко знайти наявність усіх ознак революцій¬ної ситуації, «соціальну революцію» при переході від ан¬тичності до середньовіччя, тим паче що цей процес відбу¬вається в більшості народів без класичних рабовласниць¬ких відносин, а в тій же Римській імперії це був тривалий еволюційний процес, що починався з кризи імперії і тривав з III до V ст. н. є. Та й панівна державна ідеологія християнства перейшла у феодальне суспільство від імперського рабовласницького Риму.

Подібна ситуація виникає і при аналізі переходу від первісного суспільства до рабовласницького, де проблеми ; діалектики продуктивних сил і виробничих відносин та: соціальної революції ставлять більше питань, ніж дають і відповідей, особливо у зв'язку із захопленням державної влади за умови, коли держави зовсім не існувало і вона перебувала в ембріональному стані формування.

Пізніші спроби доповнення марксизму-ленінізму тим, що перехід від первісного суспільства до рабовласницько¬го І від нього до феодального були революціями, але не політичними революціями, суперечить духу вчення про со¬ціальну революцію. Якщо ж розглядати появу цих форма¬цій в еволюційному плані через так звану «вузлову лінію мір» як єдності безперервності і перервності («вузлів») , завдяки переходові кількості в якість, тоді залишається під знаком запитання, що таке кількість і що таке якість в історичному процесі і що таке революція і соціальна ре¬волюція стосовно реальної історії?

Викладене вище не слід розуміти як абсолютне ігнору¬вання марксизму. Справді, в цьому вченні, як і в інших тео¬ріях, є свої досягнення, зокрема про значення матеріально-виробничих факторів в історії. Проте спрямованість його а насильницькі засоби захоплення державної влади, аб¬солютизація суто економічного і перетворення духовного ,р другорядне, похідне, припасування дійсності під схему перетворення в догму в умовах держави диктатури пролетаріату, протиставлення іншим теоріям як «єдиного вірного» зумовлює необхідність його критичного розгляду з тих проблем, які вважалися вирішеними марксизмом. Саме до них і належить проблема розуміння переходу від одного типу суспільства до іншого.

З точки зору економічного детермінізму важко поясни¬ти різке сповільнення темпів суспільного прогресу, переривання розвитку науки, техніки, культури, досягнуті антич¬ністю.

Феодалізм був кроком назад у розвитку економіки, політики, культури, особистості. Феодальний устрій з його і домінуючою релігійною ідеологією, що пронизувала всі І сфери життя, на тисячоліття загальмував розвиток соціокультурного та науково-пізнавального процесів, які започаткували греки та римляни.

У чому ж причини цієї своєрідної трагедії науки і куль¬тури?

Кожна епоха створює свої цінності, в яких уособлюють¬ся матеріальні та духовні потреби, інтереси, ідеали, нор¬ми, світосприйняття. Іншими словами, кожне суспільство має свої соціальні парадигми — уявлення, зразки і цінно¬сті, згідно з якими суспільство організує й оцінює діяль¬ність, її спрямованість та результати.

Соціальні парадигми рабовласницького суспільства від¬бивали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум., доля, жорсткий детер¬мінізм. Проте земне життя, підпорядковуючись вищій не¬обхідності, було все ж автономним, і тому людина з її по¬требами перебувала в центрі поліса, права, мистецтва і науки. Вона діяла і творила в тій мірі, в якій не виступала проти долі, проти загального. Останнє — причина всіх сюжетів грецької трагедії. Людина в боротьбі із загаль¬ним виходить переможеною.

Римська рабовласницька держава послідовно пройшла всі етапи розвитку від рабства через колонат до феодаліз¬му, від демократичного устрою до імперського, від політе¬їзму до монотеїзму.

На відміну від Греції з її єдиним етносом, традиціями і культурою в Римській імперії змішувались різні народи, культури, вірування, світогляди. Християнство не випадко¬во виникає на території Римської імперії, хоча прийшло до Риму «ззовні» — з Іудеї. Відхід Риму від демократич¬них традицій народу, демократичних форм управління, утвердження влади Імператора поступово потісняв на задній план численний пантеон римських., богів. Імператор¬ське єдиновладдя вимагало таку ідеологічну силу, яка об'¬єднала б строкату в етнічному плані імперію в єдине ціле. Монотеїстичне християнство цілком відповідало цій вимозі з точки зору як монархічного устрою, так і загальноімперських інтересів.

Проблеми вибору, волі, свободи політичної дії імператорів, воєначальників на прикладах земного життя, полі¬тичних дій та їх результатів у реальному житті також не узгоджувались із старими детерміністськими уявленнями. Вибір між язичницькими віруваннями та християнством теж відбувався на користь останнього, оскільки християн¬ство поставило проблему релігійної свободи — свободи вибору віри, пов'язавши її з актуальною для рабовлас¬ницької системи відносин проблемою соціальної свободи в її широкому значенні як проблему рівності всіх людей пе¬ред богом і між собою, як створених за образом божим.

Все це породило на стику старої і нової ери нову соці¬альну парадигму, що включала в себе кілька нових прин¬ципів:

1. У світоглядному плані космологічний фаталізм змі¬нюється християнським провіденціалізмом.

2. У соціально-історичному та політичному аспектах відбувається переорієнтація світогляду з демона, поліса як суб'єкта на особистість, як творчу силу в системі політич¬них відносини

3. Поєднання християнського провіденціалізму із зем¬ним суб'єктивізмом та індивідуалізмом уособилося в ново¬му вченні про свободу індивідуального вибору і особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суд¬дею.

Сукупність цих нових уявлень про світ істотно вплину¬ла на процес переростання рабовласницьких відносин у феодальні, бо в своїй основі він визначався не стільки еко¬номічним, скільки ідеологічним чинником — християнст¬вом, яке з 325 р. стало державною релігією ще рабовлас¬ницької Римської імперії.

Торжество християнства означало занепад античної культури. Нова релігія стає панівним елементом духовного життя суспільства і підкоряє своєму контролю всі кліти¬ни соціального організму.

Рабовласницька імперія трансформується в феодаль¬ну; і в процесі цієї еволюції під впливом церкви відбува¬ється переорієнтація всього життя суспільства на релігійні ідеали та цінності, що позначилося передусім на розвитку духовної культури і пізнанні, основу яких становили язич¬ницькі уявлення про світ і людину. Пізнання, мистецтво, спосіб життя в своїх орієнтаціях відриваються від землі і переносяться на небо. Наука стає зайвою або ж висту¬пає прислужницею нової, впевненої в своїй правоті ідео¬логії.

З V ст. наступає епоха середньовіччя, в якій виділяють три періоди: раннє середньовіччя (V—XI ст.), період роз¬винутого феодалізму (XI—XVст.)пізнє середньовіччя (кінець 15 – середина17ст.). Епоха середніх віків не залишила такого глибокого і яскравого сліду в науковому пізнанні, як антична. Період раннього і розвинутого феодалізму відзначається, фактично кроком назад, причому це відбувалося на загальному фоні зниження рівня освіти і культури. Антична спадщина бу¬ла або забута, або підлягала жорстким переслідуванням.

Період середньовіччя дуже бідний на матеріали, пов'я¬зані із соціальними .дослідженнями. Схоластика і теологія загальмували на віки розвиток наукового знання, яке було під патронатом християнського богослов'я.

Найвідоміші з тих часів трактати «отців церкви», при¬свячені богословській тематиці. Соціальні явища «отці церкви» розглядали в контексті християнської філософії, де людина мислилась як продукт творіння божого. Одним з найвидатніших релігійних мислителів цього періоду був Августин.