§ 3. Соціальний дарвінізм

( У. Беджгот, Л. Гумплович, У. Г. Самнер,

Г. Ратценхофер, А. Смолл)

Органіцизм орієнтувався переважно на пошуки зовнішніх аналогій між організмом та суспільством, тоді як соціальний дарвінізм, що теж виникає під впливом досягнень біологічної науки, намагався використати її закони.

Вчення Ч. Дарвіна безпосередньо вплинуло на формування концепції соціал-дарвінізму. Щоправда, було б не-цілком точним стверджувати, ніби теорія міжвидової боротьби та боротьби за існування, розроблена Дарвіном, стала єдиною основою цього напряму. Дарвін у своїй «Автобіографії» зазначає, що, прочитавши у жовтні 1838 р. книгу Р. Мальтуса «Досвід закону про народонаселення», він запозичив звідти ідею «боротьби за існування», яка дала врешті йому можливість опрацювати зібраний біологічний матеріал.

Ідея пристосувального процесу органічної еволюції Ч. Дарвіна виникла під впливом асоціації, зовнішньої аналогії з «боротьбою за існування» Мальтуса та ідей про вільну конкуренцію між індивідами А. Сміта. Тут ми бачимо цікавий науковий парадокс: біологічна теорія використовується для пояснення соціального, тоді як сам автор» наукової біологічної теорії визнає, що в її основу був покладений принцип соціальної боротьби за існування між: людьми, запозичений із концепції Мальтуса (до речі, принцип науково безпідставний).

Соціальні аналогії дали змогу відкрити фундаментальні закони розвитку органічного світу, тоді як безпідставне-використання теорії Дарвіна стало дієвим стимулом для обґрунтування безплідних спроб перенесення законів природи на пояснення історичних явищ. Тому є певні підстави пов'язувати генезис соціального дарвінізму не стільки з ученням Ч. Дарвіна, скільки з ідеями Р. Мальтуса про боротьбу за існування, навіть попри те, що прихильники соціал-дарвінізму насамперед посилаються па дарвінізм. Вчення Дарвіна про природний відбір стимулювало поширення біологічних законів на розуміння суспільства. Це було найхарактернішим для напряму, який одержав назву «соціального дарвінізму», хоча сам Ч. Дарвін та його прихильники рішуче заперечували проти подібних спроб.

Найвідомішими представниками соціального дарвінізму були У. Беджгот, Л. Гумплович, Г. Самнер, Г. Ратценхофер, А. Смолл та ін. Слід зауважити, що такий поділ в історії соціології досить умовний. У різній науковій, навчальній та довідковій літературі нерідко трапляється, що того самого автора відносять до різних шкіл чи напрямів. Це пояснюється багатьма причинами, зокрема еволюцією поглядів деяких соціологів, еклектичністю окремих концепцій, визнанням кількох факторів як визначальних, коли за основу різних явищ приймаються різні причини. Крім того, в історії соціології в силу різних філософських, науково - методологічних, ідеологічних та інших позицій немає загальновизнаних єдиних критеріїв подібної класифікації. Цей факт необхідно враховувати при розгляді всіх напрямів у соціології XIX — початку XX ст.

Ми відносимо до групи представників соціал-дарвінізму тих соціологів, у творчості яких закони боротьби за існування, міжвидової боротьби та природного відбору розглядаються як фактори розвитку людського суспільства.

Соціальний дарвінізм поставив у центр досліджень проблеми міжгрупової боротьби та соціальних конфліктів, викликаних протилежністю інтересів, потреб тощо. Він розглядає як природно детерміновані соціальні процеси конкуренцію, соціальну нерівність, зіткнення волі й інтересів різноманітних соціальних груп, класів, інших спільностей і трактує їх як біологічні фактори виживання найбільш пристосованих і сильних.

Соціал-дарвіністська школа — явище багатопланове і різнорідне. Воно не обмежується соціологією, а набуло поширення в антропології, психології, політології, мистецтві тощо. Серед його прихильників трапляються реформісти й консерватори, реалісти й номіналісти, матеріалісти й ідеалісти, та й у самій соціології соціал-дарвінізм не є однорідною течією. Між його представниками виявляються значні розбіжності з багатьох питань: одні прямолінійно підкреслюють біологічний характер законів у суспільстві, інші намагаються обережніше виявити специфіку їх прояву ї т. д. Проте, як правило, окремі оригінальні ідеї соціологів цього напряму виникають не у випадках перенесення законів біологічного світу на історію, а там, де вони аналізують суто соціальні процеси без їх підведення під біологічне.

Те спільне, загальне, що об'єднує соціальних дарвіністів, можна звести до декількох елементів: натуралізація соціального, визнання природного відбору та боротьби за Існування як головних соціальних детермінант і аналіз у їхньому контексті соціальних конфліктів і суперечностей.

Представником соціального дарвінізму є англійський політик, економіст, соціолог Уолтер Беджгот (1826—1877), автор праці «Фізика і політика» (1869). Він розглядає боротьбу за існування як головний закон соціальної еволюції, яка відбувається завдяки боротьбі між різними соціальними групами. Особливо великого значення цей закон набуває на ранній стадії розвитку суспільства, коли в процесі природного відбору виживають найбільш пристосовані. Предметом його дослідження є не індивід, а група.

В суспільстві прагнення до панування Беджгот розуміє як соціальний варіант дії законів природного світу, який поширюється на міжгрупову зовнішню боротьбу і на силове змагання індивідів у групі за панівне становище. Основна боротьба ведеться між групами й уособлюється в конфліктах, сутичках, війнах, де переможцями виходять найзгуртованіші спільноти.

Групова згуртованість є наслідком примітивних суспільних відносин, які обмежуються нечисленними сферами людської життєдіяльності, де загальногрупове домінує над індивідуальним. Норми, вимоги, правила, табу передаються шляхом наслідування і таким чином виробляються стереотипи групової поведінки та діяльності.

Наслідування є групозберігаючим фактором, який забезпечує сталість і згуртованість групи. Проте кожне покоління вносить елементи нового в свій спосіб життя і прагне не лише наслідувати минуле, а й відрізнятися від предків, використовуючи нові елементи матеріального та духовного життя, нові норми і цінності.

У різних групах співвідношення консервативного та прогресивного, архаїчного та новаторського різне, і домінанта якоїсь однієї тенденції гальмує розвиток групи або загрожує її розпадом, руйнуючи існуючу згуртованість. Тому найбільш життєдіяльними виходять ті спільності, в яких зберігається необхідна рівновага між новаціями та традиціями, між нововведеннями та наслідуванням, між мінливістю та стабільністю.

У суспільстві ведеться постійна боротьба за існування, в якій перемагають згуртованіші групи, де норми та звичаї, підтримувані традиціями, табу та віруваннями, допомагають виходити переможцями. Спочатку сильніші вбивали слабших, а згодом стали підкоряти їх і примушувати служити собі. В процесі боротьби за існування виникали і розвивались етноси, які теж розділялися на групи. Одні нації підкорюють собі інших, всередині націй теж точиться боротьба за панування між групами. Такі соціальні закони.

Ідеї Беджгота щодо наслідування були розвинуті Г. Тардом, але на іншій методологічній основі.

Одним з найвідоміших представників соціального дарвінізму був польсько-австрійський юрист і соціолог Людвіг Гумплович (1838—1909). Не маючи роботи в Польщі, він виїхав до Австрії, де з 1875 р. працював в університеті м. Граца. Основні праці — «Раса і держава» (1875), «Расова боротьба» (1883), «Основи соціології» (1885), «Соціологія і політика» (1892), «Нарис історії соціології» (1849), «Соціологічні нариси» (1899) та ін.

Оцінка творчого доробку Гумпловича в літературі досить суперечлива. У «Філософській енциклопедії» він характеризується як «реакційний соціолог», «один з попередників фашизму», тоді як польський історик соціології Єжи Шацкі вважає, що він був «мислителем занадто радикальним для консерваторів і занадто консервативним ц для радикалів». Гумплович не був расистом в традиційному значенні цього слова, хоча творчість його досить суперечлива і дає приводи для різних оцінок.

Л. Гумплович не вважав себе прихильником соціал-дарвінізму, критикував безплідність біологічних аналогій соціології, не пов'язував свою соціологічну концепцію еволюціонізмом, підкреслював своєрідність соціальних фактів і соціальної природи суспільних явищ. Проте історики соціології розглядають його систему як соціал-дарвіністську, оскільки вона базується на принципах непримиренної міжгрупової боротьби «племен проти племен, родів проти родів, народів проти народів, держав проти держав», що є «нормальним станом людства» завжди, скільки ця боротьба є «законом природи».

Свою методологічну концепцію розуміння суспільства Гумплович називає «моністичною», «монізмом», розуміючи під цим природність законів людського існування. Його «монізм» є, по суті, натуралізмом, який засновується на «природних процесах», де соціальне є лише різновидом законів природи. Оскільки саме суспільство — частина природи, а сама природа — частина всесвіту, то й суспільство як елемент цілого підлягає дії вічних законів цілого.

У праці «Соціологія і політика» вчений зазначав, що в основі соціології лежать закони біології. Але він не переносить механічно дію цих законів на суспільство, а підкреслює, що кожен загальний закон трансформується і виявляє себе через природу тих суспільних явищ, у яких він діє. Пізнання специфічного прояву дії цих загальних законів через соціальні явища Гумплович розглядає як (соціальні закони і вбачає завдання соціології у їх дослідженні. Оскільки ці закони діють із усіх сферах суспільного його життя, то соціологія, досліджуючи їх, є філософською основою, що поєднує між собою конкретні соціальні науки.

Предметом соціології виступають соціальні групи та їх взаємовідносини, які характеризуються безперервною і нещадною боротьбою. Кожна група намагається підкорити собі іншу, поневолити її і панувати над нею. Ця боротьба становить зміст соціального життя.

У творчості Гумпловича індивід, особистість не аналізуються як історичні суб'єкти. Він був прихильником концепції соціального реалізму, за якою суспільство розглядається як субстанціональне утворення, особлива система, яка не зводиться до взаємодіючих індивідів, що утворюють її. Гумплович виключає саму можливість впливу індивідуального, окремого на загальне, групове. Він розглядає індивіда лише як похідне від суспільного цілого, як його продукт. Носіями соціальної реальності є лише суспільство, народ чи групи, в тому числі такі, як сім'я, стани, класи тощо. Гумплович розв'язує проблеми незалежності особистості та її свободи в суспільстві чи групі як фікцію, нонсенс, оскільки пружиною соціального розвитку є суспільний, а не індивідуальний егоїзм. Індивід завжди перебуває під впливом групи чи суспільства, а тому він — другорядна псевдореальність, вивчення якого нічого не дає для соціології.

Розглядаючи суспільство та його історію як постійну боротьбу між різними соціальними групами, Гумплович висуває свою концепцію походження суспільства. Суть її полягає в тому, що людство не єдине за своїм походженням, і генетично різні групи походять від різних джерел, що й зумовлює його гетерогенність (неоднорідність). Учений не обтяжує себе аргументацією цієї гіпотези; навпаки, він побіжно зауважує, що не варто надавати особливого значення проблемі першопочатку людства. Але він висловлює це припущення, маючи цілком конкретну мету: його гіпотеза підсилює аргументацію ненависті і боротьби за панування, що притаманні, на його думку, всім соціальним групам суспільства.

Найдавнішими групами людей були орди, між якими постійно велися війни. Переможці знищували переможених. Поступово сильніші групи починають використовувати переможених як рабів чи підданих, експлуатуючи їх працю. З цими процесами Гумплович пов'язує виникнення держави як знаряддя для закріплення своєї влади і панування над переможеними групами. Інститут держави як апарат насильства є продуктом боротьби груп за свої інтереси. Історія, зазначає Гумплович, не дає жодного прикладу, коли б держава виникала без насильства, без підкорення однієї групи іншою. З часом у межах держави виникають під впливом сумісного проживання інші форми взаємин між пануючою і підкореною групами. У цих процесах набуває великого значення культура, що об'єднує різнорідні соціально-структурні елементи в певну цілісність і перетворює їх у єдиний народ. Та це не значить, що в даному суспільстві зникає боротьба. Вона лише ускладнюється і виявляється як у внутрішній поляризації у зв'язку з поділом людей на касти, стани, класи і їх боротьбою за панування між собою, так і в намаганні однієї держави підкорити собі іншу. Таким чином, з появою держави боротьба ведеться у двох формах — зовнішній та внутрішній.

Гумплович розглядає боротьбу між групами як природну і вічну. Головною причиною цієї боротьби є матеріальні потреби кожної групи, намагання задовольнити їх за рахунок багатства і засобів існування інших груп та використання праці поневолених. Це прояв природного закону боротьби за існування в його соціальній формі, де матеріальні потреби виступають як суто економічні, як у Маркса, хоча першоджерела цих потреб у обох мислителів різні. Заради задоволення матеріальних потреб воюють держави, заради цього ж ведеться боротьба за владу всередині держави. Кожна група, кожен клас намагаються-захопити владу задля панування над іншими, що не тільки викликає зворотну реакцію і відповідні дії для самозахисту, а й приводить до зміни свого підневільного становища з боку підлеглих.

Це споконвічний двигун людської історії. Непримиренність і безкомпромісність боротьби між різними соціальними групами Гумплович підсилює своєю концепцією рас та расової боротьби. Цим проблемам присвячені дві ранні роботи — «Раса і держава» та «Расова боротьба». Слід, підкреслити, що соціолог дуже невдало використав даний термін, оскільки він розглядає расу не в антропологічному плані, як групу людей, пов'язаних спільним походженням і єдністю деяких спадкових морфологічних та фізіологічних ознак, а як певне соціокультурне об'єднання людей на основі духовних елементів, таких як релігія, мова, " звичаї, культура тощо. У праці «Расова боротьба» він зазначає, що для нього раса не є продуктом «процесу фізіологічного, чи біологічного», а лише історичного. І в такому розумінні поняття «раса» може включати різні групи — релігійні, кастові, класові, етнічні і т. п. Тому звинувачення Гумпловича в расизмі абсолютно безпідставні.. Постійна боротьба між різними групами («расами»), підкорення одних іншими хоч і є проявом «природного закону», проте історичними наслідками поневолення групи-групою є і протилежні соціальні процеси, які Гумплович називає «амальгамаціями».

Поняття «амальгамація» (від фр. amalgame — сплав, суміш різнорідного) означає такі соціальні процеси, які відбуваються завдяки сумісному співіснуванню груп внаслідок проживання їх на певних територіях, у регіонах, коли між ними встановлюються тривалі історичні взаємозв'язки, формуються спільні традиції, звичаї, мова та інші елементи культури. Саме так виникають різноманітні етнічні та соціальні групи, держава, народ, релігійні спільноти, первісні людські орди тощо.

Для подібних груп характерне сприйняття своїх групових норм, вимог, звичаїв, цінностей як найкращих і найдосконаліших у порівнянні з відповідними явищами, що мають місце в інших «рас». Цю впевненість спільноти у перевазі своїх групових цінностей, норм, звичаїв, культури і т. д. Гумплович називає етноцентризмом.

Він першим уводить у науковий ужиток це поняття і звертає увагу на специфічні процеси сприйняття представниками певних «рас» культурних цінностей інших народів і груп.

Л. Гумплович розглядає «амальгамацію» та етноцентризм як фактори, що зумовлюють інтеграцію соціальних груп, оскільки духовні елементи в процесі сумісного групового існування в певній мірі згуртовують людей, а з часом породжують почуття єдинокровної спільноти. Проте розкриваючи механізми утворення великих групових об'єднань людей, він залишається вірним своєму головному принципові боротьби за існування і поширює концепцію конфлікту на всі «інтегровані» спільноти, підкреслюючи, що народ, держава, класи та інші соціальні групи все ж не можуть досягти однорідності та гармонійності відносин, оскільки законами природи вони приречені на протистояння й боротьбу між собою, що є прадавнім відлунням того становища, коли люди поділялися на переможців і переможених. Історичною заслугою Л. Гумпловича є дослідження соціології конфлікту, створення концепції соціології як самостійної науки, що вивчає своєрідність соціальних груп і їх боротьбу між собою.

Проблеми етноцентризму, поставлені Л. Гумпловичем, дещо глибше були розроблені представником соціал-дарвінізму, американським соціологом, економістом Уільямом Грехемом Самнером (1840—1910). Соціологічна концепція Самнера формувалася під впливом соціології Г. Спенсера, особливо його вчення про надорганічну еволюцію. Самнер доповнює свою теорію законом природного відбору та боротьби за існування, який вважає універсальним і поширює його дію на розуміння суспільних явищ. Соціал-дарвіністська методологія аналізу суспільних явищ особливо притаманна його працям 70—90-х років.

Бідність і багатство, конкуренція та свобода торгівлі — наслідок невпинності соціальної еволюції, яка через боротьбу за існування між людьми з необхідністю породжує існуючі суспільні відносини, де перемагає сильніший і пристосованіший. Це— необхідна умова існування та розвитку людської цивілізації. Це — типова аргументація прихильників соціального дарвінізму. Проте подібні ідеї не принесли б Самнерові слави, оскільки були проголошені до нього.

В історії соціології Самнер залишив слід своїми дослідженнями походження та розвитку групових звичаїв, які визначають певні стереотипи групової й індивідуальної поведінки людей, особливо стосовно інших соціальних груп.

У праці «Народні звичаї» (1906) вперше в історії соціології Самнер детально аналізує процеси, які він називає вже відомим терміном — етноцентризм. Трактуючи етноцентризм як схильність групи чи індивіда оцінювати або сприймати різні соціальні явища залежно від цінностей та уявлень своєї етнічної групи, він показує, що групові уявлення, цінності й оцінки виявляються визначальними і виступають певними еталонами та критеріями у ставленні до чужих.

Кожна група і приналежний до неї індивід розглядають свій спосіб життя як найдосконаліший у порівнянні з іншими і сприймають усе через критерії та цінності своєї групи.

На основі аналізу різноманітних етнографічних матеріалів Самнер показує, що в процесі боротьби за існування людина набуває позитивного та негативного досвіду, відчуває біль чи задоволення від певних вчинків і дій, шляхом проб і помилок закріплює доцільні звички, які в житті групи виступають як звичаї, як набутий колективний досвід. Усе це поступово перетворюється в певні норми поведінки, у відповідні цінності, згідно з якими група та її окремі члени будують свої наступні дії та поведінку.

Ці норми є об'єктивною даністю для інших поколінь, що народжуються і виховуються всередині певної людської спільності. Домінуючі норми моралі, способи мислення, установки даної групи Самнер називає звичаями. Вони детермінують відповідні дії усіх членів групи, бо й самі звичаї теж виникають і оформлюються в процесі природного відбору, закріплюються у відповідних соціальних установах, знаходять обґрунтування у філософії, етиці, релігії. Цьому також сприяє система виникаючих табу на вчинки, дії, способи поведінки, які для даної групи розцінюються як несприйнятливі, викликають осуд.

Суспільні установи (інститути), які виникають у групах, покликані зміцнювати їх внутрішню консолідацію заради виживання групи. В основу своєї діяльності вони покладають найбільш раціональні звичаї, завдяки яким досягається головна мета життя — самозбереження спільності та її членів.

Самнер один з перших намагався проаналізувати структурні елементи соціального інституту та механізми його діяльності. Соціальний інститут складається з двох компонентів: духовний елемент, який утворюють ідеї, інтереси, поняття, доктрини і «структура», під якою він розумів апарат, функціонерів та інші форми організацій, покликаних реалізувати зазначені вище духовні елементи. Таким чином, цілком правильно розкривається «технологія» функціонування соціального інституту, який через систему відповідних матеріальних чинників об'єктивізує норми та інші ідеї у конкретні дії та вчинки, котрі в суспільстві викликають відповідні причинно-наслідкові процеси.

Особливо цікавою є спроба Самнера проаналізувати процеси взаємодії між групами, у зв'язку з чим він досліджує механізми взаємовідносин через феномен, який услід за Гумпловичем називає етноцентризмом. На відміну від останнього, він розгортає його в широку наукову концепцію, раціональні елементи якої стали загальновизнаними і використовуються в сучасній соціології.

Аналізуючи культурні норми і звичаї «примітивних», за його виразом, суспільств, що знаходяться на стадії первіснообщинних відносин, Самнер показав, що взаємовідносини всередині таких спільнот і з іншими групами чітко визначаються груповим усвідомленням поділу на «своїх» і «чужих», чи, за термінологією автора, на розуміння «ми-трупа», «в групі» (we – groups, in - groups) як належність до власної, своєї групи та «вони-група», «поза-групою» (they – groups, out - groups) як чітке усвідомлення зовнішніх, чужих, не своїх груп, що знаходяться «поза нашою групою».

Якщо згадати такі мотиви діяльності, що лежать в основі інтересів, як честолюбство, страх, то зрозуміло, що етноцентризм буде найперше проявлятися в переоцінці якостей «ми-групи» як згуртованої та узгодженої, з усвідомленням переваг" власних звичаїв і традицій, цінностей і норм, тоді як «вони-група» завдяки почуттям страху і самозбереження, потенційної загрози тощо оцінюватиметься як ворожа, менш раціонально організована, підступна та ін. Незрозумілість і «дивацтво» звичаїв «вони-групи» підсилюються честолюбством, внаслідок чого оцінка звичаїв «ми-групи» ще більше зростає, оскільки свої культурні уявлення видаються більш доцільними та розумними, ніж чужі.

Аналіз соціальних норм, закріплених у звичаях і традиціях, їх значення в системі внутрішніх і зовнішніх відноcин у процесі соціальної взаємодії були першою серйозною спробою соціологічного дослідження цих проблем і вплинули на розвиток соціальної психології та етнографії.

Не всі положення концепції Самнера, особливо соціал-дарвіністські, були сприйняті. Багато дечого в його системі викликало критику, наприклад перебільшення почуття ворожості до інших груп, оскільки етнографічні та соціологічні дослідження і матеріали свідчать і про приязні, дружні відносини між племенами та іншими типами соціальних

груп.

Самнер аналізував архаїчні форми суспільних відносин родо-общинного типу і не розкривав відповідних звичаїв і більш складних механізмів їх діяльності на вищих етапах людської цивілізації, де звичай поступається перед розвиненішими й досконалішими засобами ідеологічного, політичного та соціально-економічного регулювання суспільних відносин.

Дещо абстрактно розглядається і сама група — без виділення ознак її типології. Адже група може бути етнічною, економічною, сімейною, релігійною, професійною, і кожна з них матиме специфічні цінності, звичаї, нормативи та регулятори соціальної взаємодії.

Самнер правий у тому, що середовище соціалізації особистості, її етнічно-культурна чи територіальна належність до певної спільності за відповідних умов виступають фактором консолідації чи ворожості, симпатії чи антипатії, але ці механізми набагато складніші, ніж це здавалося Самнерові.

У певній мірі почуття «ми-групи» та «вони-групи» є загальнолюдською характеристикою. Особливі механізми його формуються під впливом багатьох факторів. Досить згадати період «холодної війни», коли політичні й ідеологічні чинники розділяли людство на дві взаємонедовірливі й насторожені одна до одної частини. Почуття «ми-групи» та «вони-групи» можна спостерігати в діяльності людей у різних регіонах колишнього СРСР з фактами національної ворожнечі чи солідарності, політичної симпатії чи антипатії, штучного протиставлення «іншомовного» населення представникам корінного етносу тощо.

Сприймання природності й звичності власних традицій і «чудернацтва» чужих було давно відоме, і цей факт народна мудрість відобразила в прислів'ях і приказках, наприклад про свій статут-устав і чужий монастир. Проте навіть глибоке розуміння цієї істини при зіткненні з невідомими нам звичаями та традиціями часто-густо породжує сприйняття їх як незвичного, особливого.

Самнер був першим, хто спробував глибоко проаналізувати загальнолюдський феномен і специфіку сприйняття соціокультурних явищ однієї групи іншою, хоча не всі положення його соціологічної концепції бездоганні.

Відомим представником соціального дарвінізму був австрійський філософ і соціолог Густав Ратценхофер (1842— 1904). Як і інші прихильники цього напряму, він розглядає соціальні закони як закони природи, що найтісніше пов'язані з біологічними законами. Тому суспільству й притаманні такі ж процеси розмноження, самозбереження, боротьби за існування, які характерні для біологічного світу.

Г. Ратценхофер, на відміну від Гумпловича, об'єктом дослідження бере не групу, а індивіда, розкриваючи зв'язок між ними.

Групи виникають внаслідок, об'єднання індивідів на основі спільності інтересів. Поняття «інтерес» займає важливе місце в соціологічній системі Ратценхофера, оскільки через інтерес він намагається розкрити механізми виникнення й існування соціальних процесів і явищ, які відбуваються в суспільстві.

Інтереси — це усвідомлені біологічні потреби, і вони є рушійною силою розвитку суспільства. Усвідомлення інтересу як відтворення суб'єктом біологічних імпульсів і потреб спонукає людей до задоволення їх. Спільність інтересів об'єднує індивідів у групи, які ведуть боротьбу за виживання, самозбереження, продовження роду. Одні групи вступають у боротьбу з іншими, що ставлять ті самі цілі.

Ратценхофер виділяє п'ять типів інтересів: продовження роду (прокреативні), живлення (фізіологічні), самоствердження (індивідуальні), спорідненості та забезпечення благополуччя групи (соціальні), релігійні (трансцендентальні) . Ці групи інтересів лежать в основі формування об'єднань людей у різні спільності і зумовлюють виникнення відповідних форм їх організації в боротьбі за існування та виживання.

Таким чином, соціальні групи виникають як союзи індивідів, об'єднаних спільними інтересами, а розвиток суспільства є наслідком боротьби чи співіснування індивідів та їх асоціацій. Ці об'єднання людей пов'язані з їх співробітництвом як необхідною умовою індивідуального виживання. Саме так виникають перші об'єднання людей — орди з відповідними формами організації їх життєдіяльності. Із зростанням народонаселення виникають нові типи людських об'єднань і форми їх організації, ускладнюються соціальні структури, з'являється держава, союзи держав і т. п., між якими загострюється боротьба за існування і виживання, виникають конфлікти, відбуваються війни.

Ратценхофер як один з основоположників концепції соціального конфлікту перебільшував значення насильства в історичному процесі, роль війн як «форми розвитку людського суспільства», ворожість рас тощо, а вихідні методологічні принципи, пов'язані з редукціонізмом, не давали змоги розкрити суто соціальні детермінанти цих типових для всесвітнього історичного процесу явищ.

Ідеї Ратценхофера істотно вплинули на концепцію американського соціолога Альбіона Смолла (1854—1926), який теж багато уваги приділив аналізу проблем соціального інтересу.

Соціал-дарвіністський напрям у соціології, незважаючи на певні досягнення в постановці деяких соціологічних проблем (груп, конфлікту, етноцентризму та ін.), поступово до початку XX ст. вичерпав свій потенціал, оскільки його головні принципи не були пов'язані з виявленням суто соціальних механізмів розвитку суспільства, ігнорували його історичну сутність. Редукціонізм спрацьовував лише там, де перепліталися проблеми соціального та природничо-біологічного. На цьому «перехресті» проблем соціал-дарвінізм зробив свій незначний раціональний внесок у соціологію, але цього було недосить для перетворення, його в наукову соціологічну теорію.