§ 4. Філософія історії — новий етап у розвитку соціального пізнання

Філософія історії не була механічним поєднанням філо¬софського й історичного методів аналізу соціальних проце¬сів. Генетично вона виникає і розвивається в лоні філософії як її складова частина, предметною сферою якої виступає історія .суспільства. Принаймні такою вона залишається в системі Гегеля. Хоча в цілому: філософія історії— продукт XVIII ст., однак елементи соціальної філософії трапляють¬ся і в творчості попередніх авторів — філософів античності, в Августина, Макіавеллі та ін.

В історико-соціологічному відношенні філософію історії можна розглядами як з'єднувальну ланку між філософією та соціологією, оскільки своїм виникненням соціологія зо¬бов'язана саме філософії історії.

Термін «філософія історії» вперше вживає Вольтер для позначення загальних роздумів і досліджень людської істо¬рії та культури без чіткого визначення його змісту. Потім він зустрічається в серії статей за 770—1776 рр. у швей¬царського письменника Вегеліна й однозначно трактується видатним представником німецького просвітництва І. Г. Гердером як філософська наука про історію людства.

Аналіз концепцій філософії історії показує, що її голов¬ними завданням дослідження процесу виникнення людства; розкриття рушійних сил історії та її законів на основі емпіричних і узагальнених матеріалів історії та куль¬тури народів; визначення напрямку розвитку людства в цілому.

З появою філософії історії завершується відносно три¬валий етап у розвитку самої філософії. Поступове розрос¬тання в їх надрах соціальної проблематики приводить до відокремлення гуманітарного знання від філософського, що поклало край філософії як синкретичному знанню і надало йому завершеного вигляду. Філософія віднайшла свій спе¬цифічний предмет, а суспільствознавство розділилося поза філософією на свої специфічні галузі знання, в тому числі й на соціологічне.

Філософія історії намагалася відтворити історичний про¬цес через поєднання аналізу суспільних явищ і процесів, фактів історії та культури з філософськими узагальнення¬ми й інтерпретаціями.

У новій історії одним з перших зробив спробу окреслити й реалізувати принципи і завдання філософсько-історичного аналізу всесвітньо-історичного процесу видатний італійсь¬кий філософ-соціолог Джамбаттіста Віко (1668—1744), який багато в чому упередив елементи наукового соціологічного знання в своїй праці «Основи нової науки про спільну при¬роду націй» (1725 р.).

Віко розглядає історію як продукт діяльності самих лю¬дей, тому вона не має в собі нічого містичного. Бог хоча й створив світ, але він не втручається в його розвиток.

Віко вважає, що історичний процес є об'єктивним. Та це не значить, що людина з її волею, інтересами може зміню¬вати хід історії, оскільки самі історичні закони мають про¬віденціальний характер і не збігаються з волею царів чи інших історичних осіб.

Історична необхідність суспільного розвитку реалізуєть¬ся в закономірному характерові соціальних процесів, які для кожного народу чи нації виявляються в трьох обов'яз¬кових циклах чи етапах, які вони проходять.

Історично першою епохою в розвитку суспільства є «пе¬ріод богів», коли релігійні уявлення панували над розумом, суспільством керували жерці, не було держави і правових законів. З виникненням держави як «універсального гро¬мадського блага» історія вступає в «героїчний період». Біля державного керма стоять представники аристократії, які на¬в'язують свою волю й жорстоко пригноблюють плебс. Ос¬танній, третій період, який Віко називає «людським», є най¬вищим рівнем у розвитку суспільства. Тоді виникають рес¬публікансько-демократичні чи представницькі монархії з правами і свободами для всіх громадян і забезпечують їм гідний людини суверенітет та особисті свободи і права. На цьому етапі законодавство мудро поєднує співвідношення приватного та загального інтересу, забезпечує справедли¬вість у вирішенні соціальних проблем і т. д.

Д. Віко розглядає ці етапи як розвиток суспільства по спіралі, де кожний наступний цикл пов'язаний з поперед¬нім і майбутнім етапами. Триступеневу модель учений по¬рівнює з віковими періодами розвитку людини — дитинст¬вом, юністю, зрілістю, де останній цикл (зрілість, людський період) закінчується розкладом суспільства і поверненням до початку. Таким чином, Віко по суті підводить до ідеї іс¬торичного круговороту.

Не випадкове порівняння циклів історії з етапами роз¬витку самої людини, котра є істотою соціальною й історич¬ною. Схоже на те, що сучасне суспільствознавство не пов¬ною мірою оцінило ідеї Джамбаттіста Віко та його вчення про людину, яку він розглядає, говорячи сучасною терміно¬логією, як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин.

Вчений розглядає природну суть людини в органічному поєднанні із системою внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Він

концентрує увагу не на природних факторах історичного процесу, які незалежні від людини, а на тому, що саме людина вносить в історію людського, що відрізняється від природного. Самотворення людиною історії є умовою і люд¬ського самопізнання, бо гуманітарне знання — це не що ін¬ше, як самоусвідомлення цілей і результатів своєї історич¬ної діяльності. Особливості світу людини, його фізичного, духовного, інтелектуального рівня Д. Віко розглядає у за¬лежності від історичного світу, створеного людиною, у яко¬му вона живе. Світ людини — це система тих зв'язків і взає¬мовідносин, що поєднують її з іншими людьми, з навколиш¬нім середовищем. Саме завдяки такій взаємодії відбува¬ється розвиток людини і суспільства від напівтваринного стану до суто соціального — людського.

Це — геніальні ідеї. В сучасній соціології вони в модер¬нізованому і трансформованому стані лежать в основі ці¬лого ряду соціологічних напрямів, течій і шкіл.

Таким чином, циклічність історії — загальний закон роз¬витку всіх народів. Історія має єдиний, універсальний за¬кон, у якому реалізується прояв індивідуального людського розуму (на відміну від загального розуму — Бога), а тому людина здатна пізнати те, що вона творить своїм розумом і діяльністю, і отже, історія є усвідомленням людством влас¬ної історичної діяльності.

Заслуговує на увагу метод аналізу історичного процесу Д. Віко.

На відміну від більшості філософсько-соціологічних кон¬цепцій суспільства (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель та ін.), де історичні дані підтверджували сконструйовану схему, Ві¬ко виходить з аналізу історії, використовуючи для побудо¬ви своєї системи як її емпіричну основу історію Риму, еле¬менти вчень Н. Макіавеллі та Т. Кампанелли. Сприйнявши думку останнього про те, що політичні зміни пов'язані з відповідними змінами релігійних ідей і їх впливом на су¬спільство, Д. Віко демонструє це положення на прикладі історії Римської держави, що дає йому змогу простежити розвиток форм державного устрою Риму від Сервія Туллія до Августа Октавіана. Справді, зміна світосприйняття, ві¬рувань координується зі змінами соціально-політичними. Ми не будемо вдаватися в деталі, наскільки правий чи по¬миляється Д. Віко в конкретних деталях. Головне те, що він побачив узгодження принципу з фактами історії Риму. І це дало йому можливість використовувати, по суті, історико-порівняльний метод в аналізі розвитку суспіль¬ства.

У дещо наївній формі він «схоплює» завдяки своєму методові аналізу окремі реальні тенденції в історії людства. Його дитинство включає передісторію людей і пов'язане з їх напівтваринним існуванням, дикістю, жорстокістю, са¬мознищенням людини людиною. Страх перед силами при¬роди породжує перші вірування в існування надприродно¬го — Бога. На цьому етапі виникає мова, з'являється жит¬ло (печера), сім'я, створюються уявлення про добро і зло. В спробах за якимись зовнішніми ознаками попередити гнів божества, задобрити його люди створюють гадання, вини¬кають релігійні культи.

Людська мудрість, знання та досвід розглядаються як дар божий, і завдяки цьому патріархи — глави сімейств — користуються силою свого повновладдя над домочадцями. Ці батьки перших сімей жили в горах, на узвишшях а вни¬зу ще точилася дика боротьба між первісними людьми. Де¬які з них просили захисту у патріархів; ті спускалися вниз, "нищили розбійників і, ставши героями, перетворювали за¬хищених у своїх рабів. З розширенням рабства і зростаю¬чим бажанням поліпшити своє становище герої почали згур¬товуватися, створювати міста-фортеці з органами держав¬ного управління, сенатом та ін. Так виникає аристократія й епоха героїв.

Пізніше під тиском плебеїв, вимушених поступок люди «благородного походження» і тлумачі волі богів практику¬ють змішані шлюби своїх дітей з плебеями, розширюють своє елітарне коло через залучення нових людей. Посту¬пово змінюється шкала людських цінностей; поряд з мину¬лими заслугами і «благородством» походження вищими цін¬ностями стають працелюбність, бережливість, справедли¬вість. Народ повстає проти тиранії героїв і створює монар¬хію. Релігійні парадигми змінюються філософськими. Нова влада змушена захищати народні інтереси, стояти на сто¬роні слабких і здійснювати керівництво в дусі вимог народу. Але поступово вона скочується до забезпечення своїм воло¬дарям матеріального добробуту. Люди розбещуються, ста¬ють вередливими, потурають різним примхам, і на новій стадії первісне дикунство перетворюється в ницість. Старе варварство замінюється новим. А це й означає початок роз¬кладу і загибелі суспільства, цикл завершується, і люди не¬мовби на новому рівні повторюють минулий шлях. «Дикун¬ство» повторюється в умовах нових уявлень про світ, но¬вих вірувань, цінностей та ідеалів. Це не історичний ката¬клізм, що завершується загибеллю суспільства, а лише нові «варіації» на стару тему.

Концепція історичного круговороту Д. Віко дуже нага¬дує марксистський принцип розвитку за законом заперечення, де, наприклад, стадно-первісний кому¬нізм ніби повторюється у «знятому» вигляді на стадії дійс¬ного комунізму, коли суспільство з «царства необхідності» вступає в «царство свободи». Та оскільки привид комунізму з недавніх пір вже не бродить по Європі, а «розвинений» соціалізм відкинув суспільство до стадії первісного нако¬пичення капіталу, натурального обміну і поставив народ на межу злиднів і напівголодного існування, то на реаліях першої стадії комунізму можна припускати, яким би він став на своїй вищій фазі.

Але це вже проблеми спіралеподібного розвитку суспіль¬ного прогресу за законом заперечення XIX ст. Д. Віко був більш поміркованим і розсудливим ідеалістом, ніж матеріаліст К. Маркс.

Не зрозумілий сучасниками, Віко своїми ідеями випе¬редив час. Вони мали велике значення для становлення принципу історизму в соціальному пізнанні, багато в чому упередили ідеї Гердера та Гегеля, істотно вплинули на фран¬цузьких істориків періоду реставрації. Ідею круговороту використав Шпенглер та ін.

Значний внесок у розвиток філософії історії зробив фран¬цузький соціолог, політичний діяч, математик Марі Жан Антуан Нікола Кондорсе (1743—1794). За активну участь у французькій революції та опозицію якобінській диктатурі його кинули до в'язниці, де він написав свою знамениту пра¬цю «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» (1794). Вже сама назва говорить, у чому її автор вбачає головну причину — рушій історичного прогресу. Це — розум, знання, людські здібності.

Здавалося б, що такий принцип пояснення рушійних сил історії мав орієнтувати автора на визнання ролі видатних осіб як суб'єкта історії, проте Кондорсе заперечував проти цього і розглядав розум не як індивідуальний інтелект, а як духовний рівень суспільства, як суспільну свідомість певної епохи.

Вчений робить спробу розкриття основних етапів соці¬ального прогресу, яких він нараховує десять. Водночас ви¬словлюється безліч цінних здогадок, ідей стосовно ролі пра¬ці в розвитку суспільства, значення суспільного поділу праці, економічних та політичних і соціокультурних фак¬торів.

Перша епоха в розвитку людини пов'язана з виникнен¬ням мисливства, рибальства, з появою вміння виробляти знаряддя праці і різні інструменти. Люди об'єднуються в сім'ї, розростання яких приводить до виникнення племен. На цій стадії суспільство не знає приватної власності. Люди перебували в постійних пошуках їжі, не мали вільного часу для заняття наукою, мистецтвом. Поступово вони пе¬реходять від напівтваринного існування до людського, що пов'язується Кондорсе з можливістю людини не лише до¬бувати засоби до життя, а й зберігати певний час продукти харчування, робити їх запаси. На його думку, це була пер¬ша характерна риса, котра почала відрізняти людину від тварини.

Друга епоха в розвитку суспільства пов'язана з виник¬ненням пастуших народів, появою тваринництва і перехо¬дом до землеробства. Спеціалізація діяльності внаслідок суспільного поділу праці зумовила формування нової соці¬альної структури, виникнення приватної власності та її на¬слідування. З'являється соціальна нерівність і можливість перетворювати військовополонених у рабів замість знищен¬ня їх, як це було раніше.

Третя епоха пов'язана з виникненням писемності, яка дала змогу розвивати пізнавальні можливості суспільства, духовність.

Четверта епоха включає прогрес людського розуму в Греції до періоду диференціації наук за часів Олександра Македонського (розвиток математики, геометрії, астрономії, філософії Сократа, медицини Гіппократа тощо).

П'яту епоху Кондорсе пов'язує з прогресом науки від їх: розділення до занепаду. Це час діяльності Арістотеля, Архімеда, інтенсивного розвитку механіки, гідравліки, мис¬тецтва грецьких майстрів, правознавства, історичної науки. Наприкінці епохи виникає християнство.

Шоста епоха характеризується занепадом науки і про¬світи аж до їх відродження в часи хрестових походів. Це час торжества теологічного марення, феодальної анархії, кріпацтва, час зародження магометанської віри.

Сьома епоха відзначена першими досягненнями наук у період їх відродження на Заході до винайдення книгодру¬кування. Наукові досягнення — компас, порох, у сфері куль¬тури — творчість Данте, Боккаччо та ін.

Восьма епоха розпочинається винайденням книгодруку¬вання і триває до-часів подолання наукою та філософією; старих авторитетів. У науковий вжиток вводяться націо¬нальні мови. Йде боротьба проти «релігійного макіавелліанства», відбувається реформація. Змінюється старе уявлен¬ня про сонячну систему завдяки Копернику та Галілею. Бе¬кон вирішує проблеми методу пізнання. Математика від¬криває логарифми.

Дев'ята епоха започатковується Декартом і триває до утворення Французької республіки. Найхарактернішою ознакою цієї епохи є досягнення незалежності людського ро¬зуму, що відкриває безмежні перспективи суспільного про¬гресу.

Кондорсе ще не бачив усіх наслідків Великої Французь¬кої революції 1789—1794 рр., бо в рік її завершення одер¬жав смертний вирок і покінчив життя самогубством, прий¬нявши отруту. Але в мороку якобінської в'язниці він вірив у нову епоху, яка прийде на зміну попереднім.

Десяту епоху (глава «Про майбутнє людського розу¬му») Кондорсе зображує як епоху перемоги і торжества цар¬ства розуму на землі. Вона принесе «знищення нерівності поміж націями, прогрес рівності між різними класами то¬го ж народу, нарешті, справжнє вдосконалення людини», вдосконалення її «інтелектуальних, моральних і фізичних здібностей».

Соціальні ідеали Кондорсе відображають зміст тих га¬сел — свободи, рівності, братерства, з якими «третій стан» ішов на штурм Бастилії. У цій вірі в майбутнє торжество справедливості і розуму є щось і від гуманістів епохи Від¬родження з їх культом всебічно розвиненої людини, і від утопістів з їх ілюзіями щодо рівності та справедливості від¬носин між людьми, і навіть термінологічно щось нагадує проблеми гармонійного і всебічного розвитку особи при ко¬мунізмі у вченні К. Маркса, яке з'явиться на півстоліття пізніше. Але, мабуть, такий уже інтелектуальний ідейний потенціал перехідних епох, що містять у собі одночасно елементи старого, нового і майбутнього. Але ідеали майбут¬нього нерідко зіштовхуються з реальністю сьогодення. Епо¬ха розуму для Кондорсе починалася з Французької рево¬люції, за яку він боровся і яка знищила його самого.

Людина завжди перебільшує принади далекого майбут¬нього. І Кондорсе, і Маркс вірили в них, але на порозі XXI ст. люди ще більше вірять у їх нездійсненність. Про¬зірливий і далекоглядний Кондорсе все ж ідеалізував нове буржуазне суспільство як царство розуму, забуваючи, як і всі мрійники, що в житті розумне й раціональне існують остільки, оскільки в наявності є їх протилежності.

Талант Кондорсе відкривається ще однією гранню — як математика, члена Академії Франції. Тут він у своїх пе¬редбаченнях більш точний. Кондорсе переконаний, що ма¬тематику, особливо теорію ймовірностей, можна успішно використовувати в науках про суспільство. Це використан¬ня «...обіцяє прогрес тим істотніший, що воно одночасно є єдиним засобом надати їх результатам майже математич¬ну точність і оцінити рівень їх достовірності та правдоподіб¬ності». Соціальні явища можна досліджувати і без обчислень, вважає Кондорсе, спираючись лише на спостережен¬ня, проте «...без використання обчислювань часто неможли¬во було б вибрати з якоюсь впевненістю між двома сполу¬ченнями, утвореними для досягнення тієї ж мети, коли переваги, які вони надають, не вражають очевидною неспів-розмірністю. Врешті, без цієї допомоги ці науки залишили¬ся б назавжди грубими та обмеженими, позбавленими до¬сить витончених інструментів, щоб уловити ледве приміт¬ні істини».

Заслуга Кондорсе полягає насамперед у послідовній ї систематичній розробці теорії прогресу і в застосуванні принципу розвитку для аналізу історичного процесу, розу¬мінні значення економічних і духовних факторів у житті суспільства. Безумовно, прогресивною є пропаганда ідей спільності культури і міжнародного миру, розвитку людини та ін. Творчість Кондорсе мала значний вплив на Сен-Сімона, французьких істориків періоду Реставрації.

Одним із найфундаментальніших досліджень філософії історії є праці відомого німецького просвітителя Й. Г. Гердера.

Йоганн Готфрід Гердер (1744—1803) —вчений надзви¬чайно широкого діапазону діяльності. Він займався меди¬циною, філософією, теологією, лінгвістикою, мистецтвом, ес¬тетикою, фольклором і скрізь сказав своє слово. Ця осо¬бистість настільки багатогранна, як і суперечлива. Позиції: його не завжди послідовні. Так, визначаючи Бога як твор¬ця, він водночас зауважує, що Бог передав долю людства до рук самих людей тощо. Свою концепцію всесвітньої іс¬торії як закономірного, єдиного, взаємопов'язаного ціліс¬ного процесу Гердер викладає у фундаментальній, правда, незавершеній праці «Ідеї до філософії історії людства» (1784—1791).

На початку своєї праці він обґрунтовує необхідність фі¬лософії історії людства як особливої галузі знання, вихо¬дячи з того, що все в світі має свою філософію і науку, то чому ж не бути «такій філософії і такій науці, які тракту¬вали б... усю історію людства в цілому».

Гердер розглядає історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи. Земля — це частина кос¬мічної системи, кузня органічного світу. Рослинний і тва¬ринний світ —продукт еволюції природи, між ними існує тісний взаємозв'язок. Людина самопороджується природою, несе на собі елементи неорганічного, рослинного і тварин¬ного світу і є вершиною, вінцем природи. Аналізуючи пове¬дінку і діяльність мавп, Гердер вказує на численні при¬клади подібності їх з людською поведінкою, висловлює ряд цікавих думок про антропогенез, розвиток мозку, виникнення свідомості тощо. Органічна конституція людини ніби обумовлює її здат¬ність до розуму, формування витончених почуттів, що по¬роджують мову і мистецтво, здатність засвоювати дух гу¬манності і релігії, бажати безсмертя.

Людство — біологічний вид, а закони його розвитку та¬кі ж природні, як і закони природи. Тому основними еле¬ментами соціального прогресу є зовнішні і внутрішні фак¬тори. Зовнішні — сукупність природних явищ — зумовили зовнішній вигляд жителів півдня та півночі, специфіку їх навичок та звичаїв. Внутрішні фактори, пов'язані з на¬лежністю людини до даного народу чи суспільства, є більш дієвими, оскільки суспільство має вирішальне значення у формуванні індивіда. Людина породжується суспільством, і їй лише здається, що вона творить іманентно, зі свого єст¬ва, тоді як насправді розвиток її здібностей залежить від інших людей, від суспільства в цілому та його культури.

Культура — один з визначальних елементів людської історії, що детермінує прогрес. Вона включає, в себе мову, ремесла, науку, мистецтво та інші матеріальні й духовні цінності. В культурі матеріалізується діяльність минулих епох; вона є джерелом і стимулом подальшого розвитку су¬спільства.

Культура виступає центрооб'єднуючим фактором; вона забезпечує спільність людського існування. Суспільство як певна соціальна група, спільність існує через взаємозв'язки індивідів і груп людей між собою (сім'я, об'єднання вироб¬ників тощо). Відносини між людьми забезпечуються керу¬ванням, управлінням. Одним з головних знарядь цієї систе¬ми є держава, проте, скептично ставлячись до неї, Гердер називає й інші регулюючі механізми (сім'я, релігія, наука і т. д.), що можна розглядати як підхід до розуміння ролі соціальних інститутів. Саме як «правління» він трактує і первісну сім'ю як першу форму існування суспільства.

Розвиток всесвітньої історії у зв'язку зі станом культу¬ри Гердер простежує на прикладах історії народів Дале¬кого Сходу (Китай, Корея, Лаос, Японія та ін.), Близького Сходу (Вавилон, Асирія, Єгипет і т. д.), Греції, Риму, іс¬торії народів західної, північної Європи, слов'ян та ін.

Багато цікавих і плідних роздумів містить його твір про роль природних, економічних, наукових факторів у розвитку суспільства.

Аналізуючи історію середньовічної Європи, Гердер ак¬центує увагу на значенні цехового ремесла для розвитку Європи. Він підкреслює, що завдяки цехам Європа, найменша і найбідніша частина світу, взяла верх над іншими, а цехи та гільдії «були школами, в яких виховувався дух ви¬нахідництва».

У спільній сім'ї єдиного людства Герде розглядає й історію слов'янських народів. Він підкреслює працьови¬тість, гостинність слов'ян, високу виробничу культуру. Ми¬ролюбність слов'ян стала однією з причин завоювання во¬йовничими сусідами, в тому числі німцями, що «вчинили стосовно їх великий гріх».

До речі, И. Гердер дуже високо оцінював пісенну твор¬чість українського народу.

Така оцінка слов'ян нетипова для німецької гелертерсь¬кої традиції. Відома різко негативна оцінка Гегелем ролі слов'янських народів у всесвітній історії, яку продовжив Ф. Енгельс у статтях «Боротьба в Угорщині», «Демократич¬ний панславізм» (1848), де він розглядав слов'ян як «обломки народів», «фанатичних носіїв контрреволюції», що такими залишаться «до моменту повного їх знищення чи повної втрати своїх національних особливостей».

Взаємодія і взаємовплив культур — закономірність іс¬торії, і саме завдяки цим процесам жодне суспільство не зникає безслідно. Воно створює умови для виникнення і розвитку інших народів і інших культур, які спираються на матеріальні та духовні досягнення минулого. Цей принцип, історизму дав змогу поєднати історію окремих народів в єдину всесвітню історію людства. У цьому — велика заслу¬га Гердера.

Ідеї саморозвитку, спадкоємності культурної історії люд¬ства, її безперервність у просторі і часі, об'єктивний, зако¬номірний характер суспільного прогресу — це риси гердерівської концепції історії.

У чому ж сенс історичного розвитку? Прогрес людства відбувається в напрямку досягнення гуманності, під якою Гердер розуміє виховання людської шляхетності, духовнос¬ті, фізичного здоров'я і панування над силами природи.

Гердер не був революціонером у політичному плані, але він був ворогом деспотизму, загарбницької політики, на¬сильства, причиною яких вважав державу. Саме їй нале¬жить ініціатива у війнах, експансіонізмі, завоюванні інших народів і територій. Насильство — атрибут держави, а то¬му, на думку Гердера, вона має бути ліквідована. Монархія відрізняється від республіки лише мірою деспотизму, й ос¬тання є лише меншим злом; тому з часом, коли народ змо¬же розумно здійснювати самоуправління, йому не потрібні будуть ні правителі, ні уряд. Держава, «машина», «знаряд¬дя» стануть зайвими і зникнуть, бо природа не визначала «людському родові ніякого пана». Держава прагне природ¬ний стан людини — мир, взаємодопомогу, безпеку існуван¬ня—перетворити в протилежність. Порушуючи природний порядок, вона несе зло, і тому війни, неприродні конгломе¬рати різних народів, зігнаних силою в одну державу, зу¬мовлюють ворожнечу й насильство, тоді як природі люди¬ни відповідає лише мир. Люди мають вчитися на досвіді власної історії; вони мають право на використання сили проти деспотизму й сваволі державників.

Гуманістична філософія історії Гердера випливає не стільки з аналізу фактів історії (за його часів багато чого ще, було незнаним), скільки з аналізу уроків історії. Це й піднімало його твір над епохою і часом.

Іоганн Готфрід Гердер — великий гуманіст і мудрий мислитель, про що свідчать його «Ідеї до філософії історії людства». Цей твір — гімн миру, співробітництву і людсь¬кому братерству.

Не маніакальна ідеологія людського розбрату, расової, етнічної чи класово-антагоністичної неповноцінності людей, а загальнолюдські принципи гуманізму, любові до людства й людини, виховання благородства, шляхетності, «розуму, свободи, високих помислів і поривань, сил і здоров'я, пану¬вання над силами Землі» — ці заклики двохсотрічної дав¬ності сьогодні більш зрозумілі і більш відповідають інтере¬сам людини XX ст., ніж недавні гасла «обмеженого націо¬нального суверенітету», «класової боротьби» і повної пере¬моги комунізму у всесвітньому масштабі.

Серед інших теорій суспільного прогресу та концепцій філософії історії праця Гсрдера виділяється своїми загаль¬нолюдськими історичними цінностями й орієнтаціями. Вона свідчить, що загальнолюдська значущість ідей визначаєть¬ся не часом їх виникнення, а неминущою актуальністю і цін¬ністю для наступних поколінь, бо в яких би умовах люди не жили, якими б відмінними між собою не були їхні спо¬соби життя, нормальна людина завжди зорієнтована на по¬шуки миру, щастя, добра і соціальної справедливості.

За своїм змістом, структурою та принципами праця Гердера наближається до соціологічних творів О. Конта, Г. Спенсера та інших і займає «серединне» місце між філософією історії і соціологією, перші доробки якої містили в собі елементи філософсько-історичного аналізу.

«Соціологізм» філософії історії Гердера пов'язаний з тим, що вчений відштовхується від історико-культурного матеріалу. У цьому — перевага концепції Гердера над фі¬лософією історії Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) — класик німецької філософії, творець системи діалектики на основі об'єктивного ідеалізму. Основні принципи філософії історії Гегель виклав у однойменній праці «Філософія історії».

Він включив до своїх принципів філософії історії ідеї Гердера про поступальний характер розвитку всесвітньої історії, взаємозв'язок її етапів, їх спадкоємність тощо. Більш глибока в теоретичному плані концепція Гегеля фундаментальніша і в розумінні історичної необхідності. Проте вона менш історична і соціологічна, оскільки Гердер ішов від історії та культури до ідеї прогресу, а Гегель втискував історико-культурний процес у спекулятивну схему тріадної логіки розвитку абсолютної ідеї. Строго логічна і правиль¬на система філософії історії Гегеля не завжди узгоджу¬ється з логікою всесвітньої історії, коли логіка буття штуч¬но підганяється під абстрактну логічну схему.

Гегель розглядає історію як «прогрес духу в усвідом¬ленні свободи», де свобода є і свободою духу, мислення й інтелектуальною свободою особистості. Але особистість теж не реалізовує себе, хоча їй здається, що вона творить за власною волею, насправді за цим стоїть абсолют. Всесвітня історія — поле і простір духу, який розвивається законо¬мірно і не знає випадковостей. Випадковості — для світу людей.

Гегель конструює штучну схему всесвітньо-історичного процесу, під яку підганяє складну й багатоманітну реальну історію. Він розглядає історію як вищу сферу в порівнянні з природою, де абсолютний розум (дух) самопізнає себе. Всесвітня історія — арена духу, що розвивається законо¬мірно, з необхідністю реалізуючись в історії. Люди вважа¬ють, що в їх житті та діяльності існує випадковість, насправ¬ді абсолютний дух детермінує всі історичні випадковості, підпорядковуючи їх своїм цілям. Тому історія є об'єктиві¬зацією духа, що саморозвивається й уособлюється в істо¬ричних подіях, людях, епохах.

Таким чином, рушійною силою історії, її суб'єктом є не діяльність людини (людина — лише засіб), а процес само¬розвитку духа. І як така еманація розвиток історії — посту¬пальний процес. Поступальність і розвиток передвизначені саморозвитком духа, що уособлюється в історії різних епох і народів. Кожному «історичному народові» притаманний свій «народний дух» (термін Гегеля). Таким чином, Гегель поєднує абсолют з «народним духом», а історичні особи — «герої» є лише «субстанціональним елементом», який вира¬жає волю світового духу.

Історію людства Гегель розділяє, згідно зі своєю «тріа¬дою», на три головні епохи: східну, античну, германську. Зміна історичних епох — об'єктивний, закономірний, посту¬пальний процес розвитку історії як історії самопізнаючого себе духа на шляху його «прогресу в усвідомленні сво¬боди».

Деспотизм епохи східного світу характеризує стан лю¬дини, коли вона не усвідомлює сутності свободи; тому в цей період люди — раби.

Античний світ стародавньої Греції та Риму з його де¬мократичними й аристократичними формами політичного устрою характеризується самоусвідомленням частиною гро¬мадян значення свободи як власної сутності, тоді як решті людей притаманна самосвідомість, яка надає «перевагу жит¬тю перед свободою, вступає у відносини рабства». Таким чином, Гегель розуміє рабство не як соціально-економічний і політико-правовий феномен, а як суб'єктивний вибір. Але це суперечить здоровому глузду. Схема душить історичні факти.

Найвищою епохою в розвитку людства є епоха досяг¬нення духом самопізнання. Цей етап всесвітньої історії, на думку Гегеля, уособлюється в історії германських народів, серед яких найпершими осягли усвідомлення свободи німці. І тому Прусська монархія є вінцем розвитку самопізнавшого себе духу і найвищим досягненням історичного прогресу. Навіть В. І. Ленін з його повагою до гегелівської зручної діалектики зазначав з приводу її періодизації й аналізу трьох епох всесвітньої історії, що це «фразерство пустісі¬ньке».

Виходячи з логіки ідей, Гегель спотворював логіку ре¬чей. Але цей принцип разом з перелицьованою і переосмис¬леною гегелівською діалектикою позитивно сприйняв марк¬сизм, особливо часто використовуючи їх в історичних дослідженнях, які нагадують гегелівський аналіз історії. Коли ж факти суперечать принципам, то, як дотепно заува¬жував «корифей науки» товариш Сталін, тим гірше для фактів.

Філософія історії Гегеля на відміну від розглянутих вище концепцій не містить соціологічного аналізу історичних су¬спільних явищ. Штучно створена конструкція, вона позбав¬лена того привабливого гуманістичного і морального по¬тенціалу концепції Гердера, який привертав до себе увагу сучасників і послідовників. І цілком можна погодитися з ленінською оцінкою філософії історії Гегеля як застарілої й «антиквіруваної», що дає дуже і дуже мало і містить «архіпошлу ідеалістичну нісенітницю». На фоні Гердера, для якого кожен народ був явищем унікальним і розглядався як найвища цінність історії, Гегель виступає в своїх історичних поглядах самовпевненим феодальним бюргером ї реакціонером, суддею народів, яким навішує з своєї абсо¬лютної печери ярлики історично безперспективних (сло¬в'яни), аморальних (китайці), розбещених (індуси) і т. д.

Філософія історії Гегеля стоїть осторонь теорій суспіль¬ного прогресу Віко, Кондорсе, Гердера, які предметом до¬слідження брали суспільство і людину, а не абсолют і в своїх узагальненнях виходили з аналізу соціокультурних факторів. У. Гегеля — навпаки. І тому при всіх недоліках вони стоять ближче до історії, ніж Гегель, а їх концепції більше відповідають реальним суспільно-історичним тенден¬ціям, ніж логіка розвитку самопізнаючого абсолюту.

Філософія історії чітко поставила проблему закономір¬ності й об'єктивності історичного процесу, робила спроби поєднати фактологічний емпіричний матеріал з його тео¬ретичним узагальненням. Та ці спроби ще не спиралися на тверді методологічні підвалини з чітким розумінням діалек¬тики емпіричного і теоретичного, та й сам історико-культурний фактологічний матеріал був досить обмеженим і недо¬статнім для відкриття дійсних закономірностей історичного розвитку. Закономірність історії залишалась ідеєю, а не доведеним фактом. Це зумовило кризу в розвитку даного напряму соціального пізнання, і на початку XIX ст. філо¬софія історії втрачає своє домінуюче становище в розвитку соціального знання.

Паралельно з філософією історії відбувається становлен¬ня нових галузей і напрямів у розвитку суспільної науки.