Глава 6

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК НАТУРАЛІСТИЧНОГО НАПРЯМКУ В СОЦІОЛОГІЇ XIX ст.

§ 1. Загальна характеристика соціологічного натуралізму

У XIX ст. в науці відбувається різкий перехід до соціальної проблематики. Соціологія О. Конта значно прискорила цей процес. Наукове пізнання пройшло довгий і складний шлях до усвідомлення того, Що всесвіт, земля, світ неживої і живої природи цікавлять суспільство і збуджують науковий пошук саме тому, що все це потрібно людині для забезпечення її фізичного та духовного існування.

З людини починається наука, а сенс науки — у пізнанні природних і соціальних факторів її буття. К.Маркс тонко підмітив, що людина вдивляється в іншу людину, як у дзеркало, що дає змогу їй зрозуміти себе. Таким «дзеркалом» людства були природа, навколишній світ. Спочатку людина власні якості переносила на світ природи (анімалізм, антропоморфізм), а пізніше навпаки — природні властивості й закономірності почала редукувати на себе і власний світ (гомункулус, «людина — рослина», «людина — машина» тощо). Методом проб і помилок соціальне пізнання прямувало до розуміння людиною власної унікальності і якісної відмінності свого способу існування.

Таким чином, розвиток соціології XIX ст. сприяв усвідомленню соціальним знанням специфіки соціальної природи суспільства і людини, а також суспільством факту власної унікальності як природно-історичного феномена.

Органіцизм, соціальний дарвінізм, расово-антропологічна та географічна школи в соціології можна порівняти з міфологічними кентаврами чи сфінксами (тваринами з людським обличчям). Так і тут — при всій орієнтації їх на біологічне чи природниче все ж тут у центрі уваги — суспільство, людина, соціальні -інститути, соціальні проблеми. Це не були наукові теорії; вони не розкривали об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, оскільки орієнтувалися на біологію, природознавство. Але суспільній науці потрібно було «перехворіти» на аналогії, редукціонізм, щоб переконатись у науковій безплідності подібних спроб, бо в науковому пізнанні доведення неможливості того чи іншого-пошуку теж є науковим досягненням, оскільки воно показує, як не слід іти далі.

Установки О. Конта на розуміння соціології як «соціальної фізики», орієнтованої на методи біології, фізики тощо, виявилися живучими. Переважна більшість соціологічних шкіл XIX ст. намагалися зрозуміти соціальне через біологічне чи природниче, а тому одержали в історії соціології назву натуралістичної соціології. В межах соціологічного натуралізму розвивалися такі напрями, як органіцизм, соціал-дарвінізм, расово-антропологічний та географічний. У зарубіжних джерелах трапляються й інші назви (біологізм, фізикалізм, екологізм тощо). Та справа не в назвах.

У межах натуралістичного напряму в соціології одним з перших виникає біологічний напрям, початок якого пов'язаний з органістичною школою. Загальною рисою біологічного напряму є принцип редукціонізму, тобто зведення соціального до біологічного, пояснення більш складної системи через простішу, що в даному випадку не дає змоги розкрити сутність власне соціального.

Біологічна наука у першій половині XIX ст. досягає значних успіхів. Вони пов'язані з теоріями Шлейдена і Шванна про клітину як елементарну живу частину організму та дарвінівським ученням про еволюційне походження видів шляхом природного відбору та виживання найпристосованіших організмів завдяки закону боротьби за існування.

Ці новітні відкриття не пройшли повз увагу соціологів; вони, як і у випадку з розвитком механіки, спробували запозичити нові наукові досягнення і поставити їх на службу соціології. Вихідними принципами для частини соціологів стали залежно від загальної орієнтації аналогія, редукціо-нізм, еволюціонізм.

В основу ряду соціологічних шкіл натуралістичного напряму була покладена аналогія, тобто принцип подібності чи тотожності організму та суспільства. Але аналогія є логічною формою, умовиводом, коли за схожістю одних ознак робиться висновок про можливу схожість інших. Проте це не значить, що такий умовивід завжди буде правильним, а тим більше істинним. Адже умовиводи за аналогією відносно двох об'єктів є гіпотетичними, тобто вони дають лише ймовірне знання.

З розвитком науки аналогія втратила функцію пояснення, і сьогодні вона відіграє свою роль лише як засіб гіпотетичного знання для з'ясування проблеми і напрямів її вирішення. Тому неправомірно розглядати аналогію як основний засіб соціології. Це — анахронізм. Щоправда, в сучасній науці є теорія подібності, що широко використовується в моделюванні, але тут діють інші принципи — відтворення особливостей, характеристик одного об'єкта на іншому, створеному як модель. Та це вже інша сфера, інші проблеми і правила.

Аналогія між організмом і суспільством не є винаходом соціологічного натуралізму XIX ст. Подібні випадки порівняння суспільства з організмом трапляються у сивій давнині. Так, міфологія Стародавньої Індії оповідає про створення богом касти брахманів з його голови, воїнів — з рук, землеробів — з ніг, а «недоторканних» — зі ступні божества. Т. Гоббс уподібнював державу чудовиську Левіафану. Давно ввійшли до широкого вжитку вирази «дипломатичний», «депутатський корпус» (від лат. corpus — тіло), «капіто-лій», «капітальний», «капітал» (від фр., англ. саріtаl — головний та лат. сарut — голова), «члени уряду», «члени партії», «органи влади», «мозковий центр» тощо. Але все це скоріше метафора, художній засіб перенесення значення, образний вислів, що несе психологічне, а не логічне навантаження. Ми вже згадували про тотожність законів логосу та суспільства в античних філософів, про механістичні спроби виведення аналогій між законами механіки й законами людського організму тощо. Проте аналогія не могла забезпечити глибокого наукового проникнення в причини і сутність суспільних процесів і явищ, оскільки суспільство — якісно вища система, що розвивається на основі не стільки природних, скільки власне соціальних закономірностей, законів.

Контівська теза про необхідність використання в соціології порівняльного методу також була сприйнята натуралістичним напрямом. Його прихильники приймали ряд дослідницьких принципів за очевидні аксіоми і не утруднювали себе обґрунтуванням їх правомірності чи детальним аналізом. Тому дуже часті випадки, коли констатується певний процес або явище без пояснення, чому саме так вони відбуваються. Тут часто перебільшується значення спостереження, а позитивістська методологія не ставила питання про причини (чому) спостережуваних явищ.

Іншим важливим принципам зазначеного напряму був еволюціонізм — визнання поступального розвитку неорганічного й органічного світу та його безпосереднє поширення на суспільство. Але, як не парадоксально, чимало його представників стояли на засадах антиісторизму. Вони розглядали історію суспільства без аналізу безпосередніх історичних явищ і шукали закони загального розвитку суспільства не в історії, а в законах еволюції природи та її елементів, виходячи з установок тотожності природного та соціального. Подібне зведення соціального до біологічного унеможливлювало пошуки суто соціальних закономірностей.

Сприйняття аналогії між природним та соціальним спочатку розглядалось як умовне порівняння, але внутрішня логіка розвитку органіцизму, наприклад, призводила декого з його прихильників до повного їх ототожнення. Це загальна характеристика даного напрямку, і, зрозуміло, вона не поширюється на всі окремі випадки.

Одним із напрямів натуралістичної орієнтації став органіцизм, що передував іншим течіям.