§ 4. Політична соціологія м. Вебера

Об'єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера виступають також політичні та правові відносини минулого й сучасного. Дослідники вважають за можливе виділяти соціологію політики і права як окремий напрям веберівських досліджень, не менш важливий, аніж його дослідження у галузі соціології релігії та господарства. Зміст основних проблем і понять сучасної соціології політики і права значною мірою базується на принципах, що їх вперше обґрунтував М. Вебер.

Політичними відносинами, або політикою в широкому значенні слова, Вебер називає відносини, пов'язані із самостійним керівництвом тією чи іншою галуззю суспільного життя (фінансова політика, політика в галузі освіти чи навіть політика жінки, яка розумно керує своїм чоловіком). У вузькому значенні слова політика означає керівництво або вплив на керівництво політичною організацією, насамперед державною. Політика, як підкреслює Вебер, означає передусім прагнення до прямої участі у здійсненні влади, або принаймні прагнення впливати на її розподіл всередині держави чи між державами. Хто займається політикою, той прагне влади або заради неї самої, або щоб використати її як засіб для досягнення певних ідеальних чи егоїстичних цілей. У свою чергу, влада реалізується в певних системах відносин панування та підпорядкування.

Для людини як суспільної істоти характерне прагнення відшукати момент доцільності у таких відносинах, іншими словами, владні стосунки мусять бути виправданими в очах людей. Тому Вебер підкреслює, що панування означає наявність шансу виконання того чи іншого розпорядження. Серед різноманітних форм відносин панування і підпорядкування соціолог виділяє владу, яка ґрунтується: на балансі інтересів, і владу, що випливає із законодавчих принципів, тобто оформлену юридично.

Державна влада як система відносин панування і підпорядкування спирається і на такі засоби, як примус і насилля, однак для їх застосування тут існують певні правові форми, завдяки яким виправдовуються такі засоби. Отже, державна влада спирається не лише на насилля як таке, а й на авторитет тих, хто панує, тобто вона має і певні «внутрішні підстави». Саме такі внутрішні мотиваційні чинники людської взаємодії у сфері політичних стосунків і цікавлять Вебера як соціолога політики. Він виділяє три чистих типи легітимного панування, котрі різняться між собою способами виправдання авторитету влади в очах тих, хто їй підпорядковується. Ця типологія змістовно близька типології форм соціальної дії, оскільки йдеться фактично про ті ж мотиваційні комплекси, а саме: підпорядкування традиції у першому випадку, підпорядкування (значною мірою емоційно забарвлене) авторитету особистості – у другому випадку і, нарешті, підпорядкування обов'язковості раціонально обґрунтованих правил і настанов – у третьому. Отже, «чистими», або ідеальними, типами панування є панування традиційне, харизматичне та легальне.

Традиційне панування, як підкреслює М. Вебер, ґрунтується на авторитеті «вічно вчорашнього». Воно сильне вірою людей у непорушність здавна існуючих звичаїв і влади володарів. Це – панування, за якого владні функції здійснюються людьми знатного походження; влада тут нерідко набуває сакральних рис. Вважається допустимим, що володар має право своїми вольовими рішеннями порушувати (у певних межах) традицію, поступаючи свавільно чи навпаки, проявляючи ласку. Відносини між представниками влади і тими, хто їм підпорядкований, будуються тут як відносини «панів» і «підданих». При «панові» функціонує «штаб управління», куди входять особисто залежні від нього особи – домочадці, челядь, друзі (фаворити) і т. д. При традиційному пануванні практично відсутній розподіл влади; тут не мають уявлення про «компетенцію» як реальне розмежування функцій і сфер діяльності. У стосунках між членами штабу управління домінує не почуття службової дисципліни, обов'язку та компетентності, а міра особистої відданості (вірності) слуг панові (згадаймо відоме «нам розумні не потрібні, нам потрібні віддані»).

Найбільш частим типом традиційного панування є панування патріархальне, батька родини, голови клану, «батька нації». Це – відносини повної підпорядкованості підлеглих володарю і, як правило, їхня особиста залежність від нього. У такому випадку, підкреслює Вебер, немає жодних гарантій від сваволі, ймовірність її прояву тут найбільша. Окремий випадок складають відносини так званого станового панування, коли влада здійснюється не особистими слугами володарів, а тими, хто відносно незалежний від них і одержав частку влади на певних умовах, як певний привілей і т. ін. Тут можна вести мову про елементи автокефалії й автономії в управлінні. Як і в першому випадку, тут відсутнє поняття про службову дисципліну, і владні відносини регулюються привілеями, феодальними стосунками відданості, уявленнями про станову честь та добру волю. Головна вада традиційного панування криється, як зазначає М. Вебер, у відсутності формального права; у зв'язку з цим рішення нерідко приймаються, «зважаючи на особи». Патріархальні та станові структури влади й управління виступають головним об'єктом вивчення у соціології держави докапіталістичних епох.

Легальне панування ґрунтується не на авторитеті традиції чи особи, яка її втілює, а на певній системі запроваджених правил – законів, які визначають, хто, кому і яким чином підпорядковується. Такий тип панування має місце тоді, коли існує можливість створювати, змінювати та відміняти правові норми, котрі регулюють відносини між владою і підлеглими. Це панування, як неодноразово підкреслює Вебер, має раціонально-формальний характер, відносини між владою та підвладними будуються за аналогією з відносинами в межах підприємства, а не сім'ї. Штаб управління тут складається не з челяді, а з компетентних чиновників; той, хто владарює, сам також підпорядковується закону, який регламентує його функції; для своїх підлеглих він – не «батько», а лише «начальник». Вирішальну роль у стосунках такого роду відіграють міркування ділової доцільності та так звані «відомчі інтереси». Тому, робить висновок Вебер, найбільш чистим типом такого панування є бюрократичне, котре ґрунтується на детальному розподілі управлінських функцій і встановленні управлінської ієрархії.

Вступ до спільноти, яка здійснює функції влади, так само як і вихід з неї, відбувається на формально добровільних засадах, обумовлених контрактом. Чиновники, як і робітники, змушені рахуватися з умовами ринку праці і правилами свого специфічного «виробництва».

Однак, як зазначає соціолог, жодна з форм легального панування не є лише бюрократичною, оскільки сама бюрократична піраміда влади («апарат») завершується посадами спадкоємних (монархи) або обраних народом (президенти) лідерів, влада яких має вже інші джерела легітимації. В цілому ж під категорію легального панування потрапляє, як вважав Вебер, більшість сучасних державних управлінських структур, а також структур відносин у межах приватних капіталістичних підприємств. Окрім бюрократичних структур, сюди входять також ґрунтовані на засадах виборності форми парламентського комітетного та корпоративного управління. Проте, підсумовує соціолог, сучасний прогрес у розвитку форм державного правління якнайтісніше пов'язаний з історією сучасного чиновництва та бюрократичного підприємства, і частка бюрократичних форм панування неухильно зростає.

Харизматичне панування – це, за Вебером, той тип влади над масами, який мають «пророки, військові герої та великі демагоги». Вперше такий тип влади описав німецький історик права Р. Зом, аналізуючи стосунки панування і підпорядкування у давньохристиянських общинах. Влада такого роду ґрунтується на вірі людей у харизму (благодать божу), якою нібито наділений той, кому вони підкоряються. До числа типових харизматичних лідерів, окрім Христа, Вебер відносить Перікла, Клеона, Лютера, Наполеона. Владні функції легітимуються тут завдяки могутньому афективному захопленню особою лідера, котрий ламає усталені норми.

Харизматичний лідер – це не просто старший за посадою, а обов'язково «вождь», за яким ідуть послідовники. Панування такого типу, зауважує Вебер, триває лише доти, доки очевидні у нього докази харизми (творить чудеса, здобуває перемогу у війнах або над політичними суперниками і т. ін.). Цікаво, що штаб управління лідера-харизматика формується певною мірою стихійно; особиста (родинна) залежність, станове походження, фаховий рівень та інші якості відходять тут на задній план перед вірою у місію харизматика та відданістю йому і його справі. Тому тут, як і у випадку патріархального панування, владні стосунки мають ірраціональний характер; вони не підпорядковані правовим нормам, тим більше що харизматичний лідер діє, як правило, не на підтримку і збереження традиції, а на руйнування її і створення нового, не знаного раніше порядку. Тому діяльність харизматичного лідера позначена рисами небуденності та новаторства. У подальшому ж, особливо після смерті лідера чи усунення його від влади посилюється тенденція до буденності і перетворення новацій на традицію («рутинізація харизми»).

Ці три «чисті типи панування» не вичерпують усієї багатоманітності політичних відносин, однак фіксують суттєві тенденції розвитку цих відносин, зокрема тенденції їх раціоналізації та формалізації. Крім того, як підкреслює М. Вебер, у реальній практиці влади мають місце поєднання традиційних, легальних і харизматичних форм панування. Зокрема, факт переважання у сучасному політичному житті легального типу панування і зростання впливу бюрократії не виключають певного впливу традиції, з одного-боку, і віри у харизму того чи іншого політичного лідера – з іншого.