§ 1. Особливості розвитку соціального знання нового часу

XVII—XVIII ст. характеризуються інтенсивним процесом розвитку знань про людину, суспільство. Соціальне пізнання за формою та змістом істотно відрізнялося від попереднього: виникали нові галузі наукового знання (політична еконо¬мія, соціальна статистика, демографія), використовувалися спеціалізовані методи соціальних досліджень, чітко ставить¬ся питання про можливість використання математичних ме¬тодів для соціального пізнання та прогнозування розвитку соціальних процесів. Суспільне знання розвивається без страху звинувачення в єресі чи богохульстві. Розкріпачена від теології думка спрямовується на пошуки істини. Пара¬дигма нового часу про зв'язок природи і суспільства методо¬логічно спрямовує на пошуки таких же законів і закономір¬ностей у житті суспільства, які вже відомі астрономам, фі¬зикам, механікам. Спостереження і накопичення фактів природних наук примушують замислитись, чи не можна ви¬користати аналогічні процеси при пізнанні соціального. Р. Декарт, Т. Гоббс, Б, Спіноза ставлять проблему методу і принципів пізнання. Одночасні процеси диференціації та інтеграції науки, її спеціалізація і взаємодія створюють сприятливі умови для накопичення соціального знання і по¬яви нових передумов його переходу на вищий ступінь.

На цей період випадає основна доля протосоціологічного матеріалу, тобто тих методологічних, методичних, техніч¬них елементів, які пізніше будуть включені до соціології.

Відбулися істотні зміни економічного, політичного, сві¬тоглядного характеру у зв'язку з тим, що буржуазія стає домінуючим, провідним суб'єктом у системі суспільних від¬носин. Вона переповнена земними проблемами і турботами, пов'язаними з товарним виробництвом і необхідністю розви¬вати всі ті відносини, що забезпечують оптимальність про¬цесів його організації, розподілу, споживання, транспорту¬вання і т. д. Вона вже реально править державою чи на¬стійно прагне до цього. Буржуазія вірить у майбутнє і намагається якомога більше знати сьогоднішнє; тому вона потребує наукового знання про суспільство. Це теж одна з причин прогресу соціального знання.

Революції в Нідерландах, Англії, пізніше у Франції зри¬мо показали наявність розвитку суспільства і були незапе¬речною аргументацією на користь того, що суспільні відно¬сини можуть змінити самі люди. Це, в свою чергу, порушу¬вало питання про те, що таке поступ, як він відбувається, що лежить в основі його механізму, які рушійні сили за¬пускають цей механізм і т. Д. Крім того, буржуазія потре¬бувала своєї ідеології, яка теоретично, на підставі перекон¬ливих аргументів обґрунтовувала її права, інтереси, ідеали, розкривала б роль і значення в історії, показувала її істо¬ричні перспективи. Концепції Т. Гоббса і Дж. Локка були спробою частково відповісти на ці питання.

Це сукупність тих соціально-економічних і політичних факторів, що зумовлювали розвиток соціального пізнання і знання в нових історичних умовах. Крім того, процеси піз¬нання суспільних явищ, як і наука в цілому, мають свою власну логіку розвитку. Соціальне знання нагромадило до початку другої половини XVII ст. величезний гносеологіч¬ний арсенал фактів, принципів, ідей, гіпотез, концепцій із найрізноманітніших сфер соціального життя. Філософія, іс¬торична наука, соціальна практика мали досить матеріа¬лу — емпіричного і теоретичного, але вони не були пов'я¬зані між собою, і кожна з них розвивалася за своїми за¬конами, за власною логікою. Проте абстрактно-теоретичний, спекулятивний аналіз суспільства здійснювався філософією без урахування реальних історичних фактів і умов, а також суспільно-історичного досвіду. Філософія носилася в емпірі¬ях власних абстрактних систем.

Водночас історична наука з часів її виникнення так і не змогла піднятись вище від накопичених нею фактів, хронологій, фіксації подій. Вона виявилася нездатною на теоре¬тичні узагальнення власного матеріалу, залишалася гра¬нично емпіричною, і не випадково Гоббс в «Левіафані» виз¬начав історію як «запис знання факта». Ця оцінка схожа з тією, що її давав Арістотель, і свідчить про те, як за цей час мало змінилась історична наука. Скептично ставився до історичної науки Гете, який зауважував, що вона роз¬повідає про минулі події не так, як вони відбувались, а. якщо навіть і так, то це лише незначний фрагмент того, що мало місце.

Наведені приклади свідчать, що тогочасні мислителі пре¬красно усвідомлювали емпіричну обмеженість історіографії, нездатної піднестися над фактами. Щось подібне відбувало-лось і в оцінці філософії, зануреної в умоспоглядальні схе¬ми, які не спираються на реальні історичні факти.

Розвиток природознавства демонстрував, що лише зв'я¬зок емпіричного і теоретичного рівнів дає можливість піз¬нання сутності.

У суспільствознавстві ж склалася суперечність між сус¬пільними потребами в пізнанні логіки історичного процесу та його закономірностей — з одного боку і з іншого — не¬здатністю спекулятивної умоспоглядальної філософії, відір¬ваної від фактів реального життя, і фактологічної, емпірич¬ної історії, неспроможної до узагальнення, відповісти на пи¬тання, що таке суспільство, людина, які механізми та рушійні сили розвитку суспільства, чи існують закони цього процесу, куди прямує історія та ін.

Сукупність цих проблем зумовила появу у XVIII ст, так званої філософії історії. Однак нею не обмежувався роз¬виток процесу соціального пізнання. Продовжувалися роз¬робки елементів соціологічного знання, все більший інтерес становлять пошуки психологічних механізмів пізнання, особ¬ливим об'єктом дослідження стає географічне середовище та його вплив на соціальний розвиток, розробляються нові аспекти концепції суспільного договору тощо. В Німеччині та Франції виникають рухи, названі Просвітою. Особливо авторитетною була школа французьких просвітителів XVIII ст., представлена плеядою відомих діячів науки, культури, філософії, що згуртувалися навколо «Енциклопе¬дії» Д. Дідро (1713—1784) та Ж. Л. Д'Аламбера (1717— 1783). Французькі просвітителі закладали ідеологічні осно¬ви революції 1789 р.. Серед них особливо глибокі соціологіч¬ні ідеї притаманні творчості Монтеск'є та Руссо.