Глава 7

К. МАРКС І СОЦІАЛЬНА ТЕОРІЯ МАРКСИЗМУ

§ 1. Загальні теоретичні принципи

Майже півтора сторіччя не вщухають суперечки навколо теоретичної спадщини К. Маркса і Ф. Енгельса. Марксизм, на відміну від гегельянства, позитивізму чи функціоналізму, виступає не лише як напрям теоретичної думки, а й як впливова течія думки суспільно-політичної, що тісно пов'язана з масовими соціальними рухами минулого і нашого сторіч (насамперед із соціалістичним робітничим рухом). Ще за життя засновників марксизму їх суспільно-політичні погляди знайшли втілення у програмних документах німецької соціал-демократії і набули значного поширення у західноєвропейських країнах, а пізніше — у Росії та країнах Сходу, де з приходом до влади комуністичних режимів відповідним чином модифікований марксизм став офіційною державною ідеологією. Остання обставина практично виключила можливість аналізу наукової спадщини Маркса і Енгельса в історичному контексті.

У нашій країні марксизм-ленінізм тривалий час виступав у ролі квазірелігійної системи, догматами якої освячувалася тоталітарна політика. Водночас там, де марксизм виник і формувався, ставлення до нього було більш критичним, а тому так званий «західний марксизм» більш відкритий до діалогу й інтеграції з іншими напрямами суспільно політичної думки. Багато сучасних західних соціологів, критично сприймаючи зміст цієї концепції, не заперечують водночас історичних заслуг К. Маркса у формуванні та розвитку соціологічної думки. Його ім'я називають поряд з іменами Конта, Дюркгейма, Вебера та інших класиків цієї Науки, хоча, як зазначає Є. Шацький, віднести Маркса до соціологів у строгому значенні цього слова все ж досить важко, і не тільки тому, що він не вживав слова «соціологія» та був якнайгіршої думки про Конта. І причиною цього є те, що засновники марксизму вважали своїм життєвим покликанням не чисту науку як таку, а прагнули тісніше пов'язати наукову роботу з політичною діяльністю в рядах соціалістичного робітничого руху. К. Маркс не приховує відвертої тенденційності своїх економічних праць як таких, що спрямовані проти панування буржуазії, на захист інтересів робітничого класу. Він вважає, що саме в його науковій творчості ці інтереси знаходять адекватну теоретичну форму. Така позиція типова для лідера-харизматика, який з самого початку переконаний у власній правоті, а е для вченого-фахівця, котрий прагне до діалогу з колегами з метою пошуку істини. З цією обставиною пов'язані Підкреслена категоричність наукових висновків засновників , і марксизму і профетичний тон деяких їх праць, який різко контрастує з академічним характером праць більшості сучасних їм соціологів.

Як і інші визначні соціальні мислителі минулого сторіччя, Маркс прагне по-новому осмислити майже всі сучасні йому соціальні науки — насамперед економічні, історичні, правові, політичні та ін. Однак на відміну від більшості фундаторів «буржуазної соціології» він ніде не ставить питання про створення нової окремої науки про суспільство, методи якої не були б ідентичними методам політичної економії, правознавства, історії і т. ін. Тому прагнення всіх засновників соціології до легітимації предмета і методів цієї нової наукової дисципліни не знаходить у працях Маркса ніякого відгуку (і це при тому, що своєю науковою місією він вважає здійснення перевороту у поглядах на суспільство).

К. Маркс, як відомо, поставився до контівської класифікації наук і його «проекту» соціології різко негативно. Конта засновник марксизму вважав лише спеціалістом у галузі математики і фізики, котрий у порівнянні з Регелем являє собою щось жалюгідне. Заперечуючи саму можливість існування у позитивізмі якогось раціонального зерна, К. Маркс протиставляв йому гегелівський діалектичний метод, котрий, на його думку, слід лише «матеріалістично» переосмислити й поставити з голови на ноги. Таким чином, засновники марксизму вважають головною проблемою не розмежування між філософією і «позитивним», спеціально-науковим знанням, а замшу «неправильних» філософських засад правильними, науковими. Переворот у поглядах на суспільство, про який К. Маркс і Ф. Енгельс ведуть мову починаючи з середини 40-х років минулого сторіччя, тісно пов'язаний саме з оцією Марксовою травестією, перелицюванням гегелівської діалектики, зокрема його концепції історичного процесу. Згідно з Регелем, всесвітня історія являє собою процес, у ході якого абсолютний дух відчужується, а потім, подолавши відчуження, знову приходить до ідентичності з самим собою. Тому навіть далекі зовні від духовного смислу події і явища в дійсності виявляються такими, що причетні до цього смислу. У Маркса ж категорія абсолютного духу поступається місцем поняттю «людської предметної діяльності», а останнє поступово ідентифікується з поняттям «матеріального виробництва». Таким чином, місце діалектики абсолютного духу тут займає діалектика матеріального виробництва, а суто філософська проблематика відходить на другий план перед проблематикою економічною, котра, щоправда, осмислюється Марксом досить нетрадиційно.

Визначаючи у зрілий період творчості напрям своїх досліджень як «критику політичної економії», засновник марксизму ніколи не вважав за потрібне проводити скільки-небудь чітке розмежування між «позитивним», емпірично обґрунтованим дослідженням і суто філософськими проблемами. Так, наприклад, для Маркса принципово важливим є питання про те, матеріалістичні чи ідеалістичні світоглядні принципи дослідника, який працює у галузі економічної науки. Відповідаючи на критичний закид щодо правомірності застосування до вивчення механізмів капіталістичного товарного виробництва «тріадичної» діалектики Регеля, він твердить, що це цілком допустимо, оскільки «матеріалістичне» застосування надає методові принципово нового змісту. Як і Регель, Маркс надає виключно великої ваги питанню про «порядок категорій» науки, залишаючи поза. розглядом проблему надійності її емпіричної бази і зв'язку між емпіричним і теоретичним рівнем дослідження. Це викликало в подальшому різку критичну реакцію з боку деяких соціологів, котрі, як, наприклад, М. Кареєв вважали марксистську соціальну філософію поступкою спекулятивним поглядам і кроком не вперед, а назад від Конта. Для такого висновку є певні підстави, проте все ж вважати Маркса мислителем «доконтівської» доби було б неправильним. Маркс, якщо говорити мовою сучасної логіки науки, творив своєрідні «когнітивно-метафоричні моделі», в межах яких науковий дискурс поєднаний з метафорою, значення якої чітко не фіксоване. Такий метод дає змогу створювати певні «портрети суспільства», де одні його риси свідомо підкреслені, виділені, а інші ледь окреслені, розмиті. Пізніше М. Вебер назве такий метод методом «ідеальної типізації».

Сучасним дослідник Л. Веквонт вважає, що результати теоретичних розв'язок К- Маркса у соціологічній галузі можна знести до трьох когнітивно-метафоричних моделей — «базису-надбудови», «органічної цілісності суспільства» та «діалектичного розвитку» його.

Переворот у поглядах на суспільство К. Маркс пов'язує насамперед не з появою соціології, а з принципово новим, як він вважає, розумінням субстанції, першооснови суспільного життя. Ті функції, які згідно з Контом і його послідовниками мала виконувати соціологія, фактично вже виконує, як переконаний Маркс, політична економія — наука про економічну структуру суспільства. Аналіз ранніх праць К. Маркса («Економічно-філософські рукописи 1844 року» або написані разом з Ф. Енгельсом «Святе сімейство» чи «Німецька ідеологія») дає змогу простежити, як поступово зростає його переконаність у тому, що категорії економічної науки виступають чимось на зразок універсального ключа практично до всіх філософських, політичних та культурологічних проблем. Так, торкаючись фундаментальної проблеми філософської антропології — проблеми смислу людського існування («сутності людини»), Маркс пробує прямо й безпосередньо пов'язати її з дією механізмів поділу суспільної праці і функціонування інститутів приватної власності та грошей. Підкреслюючи виключно негативні наслідки поділу суспільної праці (відчуження результатів праці від виробника), він не лише залишає поза увагою його позитивне значення для прогресу цивілізації, а й приходить до висновку про виключно негативну роль основних економічних і правових інститутів як знарядь «відчуження людської сутності».

Антропологічні ідеї ранніх праць Маркса мають певне гуманістичне забарвлення (протест проти соціально несправедливого устрою, за якого людина праці опиняється у нелюдських умовах), однак цей гуманізм відзначається деякою тенденційністю — автор переконаний, що перебудова економіки на комуністичних засадах, ліквідація приватної власності та тотальне усуспільнення усього дають ключ до вирішення «останніх питань» людського буття.

Нігілістична тенденція, пов'язана з запереченням значення правових, етичних, релігійних цінностей як чогось вторинного у порівнянні з матеріальними інтересами, знаходить свій вияв і у концепції «матеріалістичного розуміння історії». Поняття «способу виробництва матеріальних благ», яке до того вживалось переважно в історії господарства, К. Маркс і Ф. Енгельс застосовують у загальносоціологічному контексті, намагаючись пояснити за його допомогою усю багатоманітність форм соціального життя. Згідно з матеріалістичним або, точніше, економічним розумінням історії, система матеріально-виробничих відносин складає першооснову, «базис», на якому ґрунтуються всі інші, відносини людей — правові, політичні, ідеологічні. Економічна сфера у такому випадку набуває значення певної субстанції, або «незалежної змінної» щодо інших соціальний; явищ і процесів. Хоча прихильники марксизму формально не заперечували і так званого «зворотного впливу» надбудови на базис, детальної розробки теорія взаємовпливу економічних і правових, політичних і культурних інститутів у межах марксизму не набула. Тому, як стверджує ряд авторів, марксистське матеріалістичне розуміння історії ґрунтується на засадах економічного редукціонізму.

Однак слід мати на увазі, що обмежувати зміст соціальної теорії Маркса лише моделлю «базис-надбудова» було б неправильно. Засновник марксизму неодноразово вживає стосовно суспільства такі вирази, як «соціальний організм», «органічна цілісність», «тотальність» тощо. «Теперішнє суспільство,— пише він,— не твердий кристал, а організм, який здатний до перетворень і перебуває у постійному процесі перетворень». Маркс надавав винятково великої ваги проблемі функціональної інтеграції сучасного йому суспільства, де всі елементи, як він вважав, підпорядковані одній меті. Таким чином, можна зробити висновок про певні типологічні паралелі між марксизмом і ідеями соціологічного органіцизму. Не менш важливу роль у Марксовому розумінні суспільства відіграє принцип діалектичного розвитку. Йдеться насамперед про відношення єдності і взаємозаперечення між різними структурними рівнями й елементами суспільства, а також між різними фазами процесу його розвитку. Діалектичний принцип орієнтує на вивчення процесів суспільної динаміки як певних фаз, де гармонійні зв'язки порушуються дисонансами і конфліктами, розв'язання яких дає підставу до відновлення гармонії на якісно іншому рівні. Особливо плідною у науковому відношенні виявилась ідея діалектичного поєднання об'єктивних і суб'єктивних факторів суспільного розвитку. Не вживаючи ще термін «соціальна дія», К. Маркс надавав водночас винятково великої ваги «діяльному факторові». Історія, пише він,— це не що інше, як діяльність людини, що досягає своїх цілей. Процеси соціальних змін, за Марксом, здійснюються не самі по собі, а лише внаслідок людської діяльності і шляхом цієї діяльності. Проте слід постійно враховувати, що соціальна діяльність людей розгортається в певних «матеріальних умовах», обмежена певними інституційними рамками і .лежить також від ріння суспільної свідомості. Особливого значення засновники марксизму надавали раціональній критиці «фетишистських» уявлень у сучасній їм суспільній відомості. Зокрема, К. Маркс гостро критикував буржуазних економістів за їх «товарний фетишизм» — нерозуміння того, що вартісні відносини є прихованою формою певних відносин між людьми.