Фонетика – це звуковий склад мови. Звуки становлять матеріальну основу мови, її будівельний матеріал. Розділ мовознавства, який вивчає звуки мови, творення їх та зміни залежно від умов, також називається фонетикою.

Фонетика як система матеріальних засобів мови – це набір звуків, наголосів й інтонацій.

Висота звуку залежать від частоти коливань пружного тіла тобто від кількості стисків-розріджень повітря за одну секунду.

Сила звука залежить від амплітуди коливань: чим більший розмах коливань, тим сильніший звук.

Довгота залежить від часу звучання.

Чистота звука залежить від ритмічності коливань: якщо коливання ритмічні, рівномірні, виникають чисті тони; якщо коливання не ритмічні, чуються шуми.

Тембр залежить від додаткових тонів, які накладаються на основний.

Акцент перенесення артикулярної бази однієї мови на вимову звуків іншої мови.

Фраза – це найменша комунікативна одиниця мови (яка співвідноситься з реченням) і водночас найбільша фонетична одиниця в мовленнєвому потоці.

Фразовий наголос – звукове виділення одного зі слів фрази (переважно кінцевого).

Логічний наголос – це виділення важливого для змісту слова підсиленням і підвищенням його наголошеного складу в тоні.

Емфатичний наголос – емоційне виділення слова у фразі.

Синтагма – це одиниця, яка вичленовується із фрази відповідно до змісту висловлювання.

Такт – це частина синтагми, об’єднана одним наголосом.

Проклітикою – називається ненаголошене слово в такті, яке стоїть перед наголошеним.

Енклітикою – називається ненаголошене слово в такті, яке стоїть після наголошеного.

Склад – це частина такту, яка вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря (за повільної вимови).

Фонологія – розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків.

Фонема – найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує для утворення, упізнання й розрізнення морфем, слів та речень.

Нейтралізація опозиції – це втрата фонемою якоїсь диференційної ознаки.

Алофони (різнозвучання) – це різні вияви тієї самої фонеми в мовному потоці.

Варіації – це такі алофони, які зберігають усі диференційні ознаки своєї фонеми.

Комбінаторні зміни виникають унаслідок взаємодії звуків у мовленнєвому потоці, зумовленої певними залежностями між різними положеннями мовних органів під час артикуляції цих звуків.

Асиміляція – часткове або повне уподібнення приголосних звуків.

Акомодація – пристосування артикуляції суміжних приголосного і голосного.

Субституція – підстановка в запозичених словах звука рідної мови замість іншомовних.

Дисиміляція – розподібнення приголосних унаслідок заміни одного звука іншим.

Епентеза – вставлення звука для роз’єднання двох подібних.

Дієреза – викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків.

Гаплологія – викидання одного з двох однакових складів.

Позиційні зміни залежать від місця звука в слові.

Позиційне чергування – регулярна зміна звуків, зумовлена їхнім оточенням у слові.

Протеза – приєднання на початку слова додаткового звука.

Фонетично не зумовлені зміни звуків відбуваються незалежно від фонетичних законів і навіть усупереч їм.

За аналогією зміни звуків слугують для вирівнювання різних форм того самого слова.

Гіперизми (гіперкоректності) – неправильні виправлення звуків у словах, найчастіше запозичених.

Метатези – нічим не зумовлені перестановки звуків чи складів у словах.

Спонтанні зміни – історичні зміни звуків, причина яких тепер невідома.

Звуковим (фонетичним) законом називають регулярні звукові зміни.

Орфоепія – це система правил літературної вимови.

Графіка – це сукупність усіх засобів певної писемності: букви, надрядкові знаки, позначення цифр, пунктуація, різні прийоми скорочення слів, пробіли між словами, відступи при абзацах, шрифтові виділення.

За фонетичним принципом слова пишуться так, як чуємо їх у літературній вимові.

Морфологічний принцип вимагає, щоб та сама морфема писалась однаково незалежно від того, як вона вимовляється.

Історичний принцип полягає в тому, що слова на письмі передаються так, як вони писались раніше.

За розрізнювальним принципом однозвучні слова пишуться по-різному лише тому, що вони мають різне значення.

В оформленні тексту велика буква вживається на початку певних його частин. Велика буква вживається для виділення власних назв.

Транскрипція – спеціальна система письма, яку використовують для точного запису звучання слів тієї чи іншої мови залежно від її графічних та орфографічних норм.

Фонетична транскрипція має на меті якомога точніше передати вимову звуків з усіма її відтінками.

Фонематична транскрипція передає фонемний склад слів.

Транслітерація – це якомога точніше передавання переважно власних назв однієї мови графічними засобами іншої.

Сонорні приголосні в будь-якій позиції завжди вимовляються звучно.

Дзвінкі приголосні в літературній вимові звучать дзвінко як у кінці слова, так і перед глухими приголосними.

Глухі приголосні перед дзвінкими уподібнюються до парних їм дзвінких.

Чергування звуків – закономірна заміна одного звука іншим у тому самому чи спорідненому слові.

Лексикологія

Лексика – це словниковий склад мови з фразеологією включно. За допомогою лексики ми членуємо навколишній та свій внутрішній світ на частини і кожний із них присвоюємо назву-замінник. Розділ науки про мову, який вивчає лексику в усьому її обсязі, називається лексикологією.

Лексика (словниковий склад) певна частина словникового складу мови: лексика абстрактна, лексика термінологічна, лексика побудова, лексика емоційна.

Слово – центральна функціонально-структурна одиниця мови – це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є будівельним матеріалом для речення.

Лексема – це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах.

Словоформа – це окреме слово в певній граматичній формі.

Семантика – це смислова сторона мовних одиниць: слів, словосполучень, фразеологізмів, морфем.

Лексичне значення – історичне закріплене у свідомості народу співвіднесеність слова з певним явищем.

Денотат – реальний предмет (чи явище) як об’єкт найменування.

Сигніфікат – узагальнений, абстрактний образ у нашій уяві.

Конотат – образ реального предмету (сигніфікат) на який накладено додаткове враження, оцінка (мовби дивитися на предмет-денотат через кольорові окуляри).

Поняття – результат узагальнених суттєвих ознак об’єкта чи низки однорідних об’єктів дійсності.

Лакуни – відсутність спеціальних слів для позначення певних явищ.

Первинне номінативне значення – значення, якого набуло слово водночас із його появою.

Похідне номінативне значення – набування словами інших значень у процесі розвитку мови та спілкування людей між собою.

Фразеологічне значення – значення, яке виявляється в поєднанні лише з одним або кількома строго визначеними словами.

Контекстуальне значення – значення, яке набуває предмет (явища) не властиве йому і сприймається лише в певному контексті (клубок болю).

Однозначними – називаються слова, які мають одне значення.

Багатозначними – називаються слова, які мають два або більше значень.

Полісемією – називається здатність слів виступати з різними значеннями.

Пряме номінативне значення – безпосередньо вказує на співвідношення слова з тим чи іншим явищем об’єктивної дійсності, як це історично закріпилось у свідомості мовців.

Переносне номінативне значення – це одне зі значень слова, яке виникло внаслідок перенесення найменувань одних явищ, предметів, дій, ознак на інші і закріпилося в ньому як додаткове.

Метафора – перенесення назви з одного предмета, явища на інший предмет, явищ за їхньою схожістю (бронзовий загар).

Метонімія – перенесення назви за суміжністю (чайник закипів – вода в чайнику закипіла).

Синекдоха – перенесення назви частини на ціле (найменування предмета за його характерною деталлю)(буряк у полі-вживається однина замість множини).

Гіпероніми – слова з узагальнювальним значенням (тополь, верба, клен – дерева дерева – це слово, яке має узагальню вальне значення).

Гіпоніми – слова з підпорядкованим значенням (тополь, верба, клен – дерева тополь, верба, клен – це слова гіпонімами до слова дерева).

Антропоніми – власні назви людей (Олег, Іван).

Топоніми – власні географічні назви (Дніпро, Київ, Везувій).

Культуроніми – позначення предметів духовної і матеріальної культури (Євангелія, «Антей» (літак), «Ікару» (автобус)

Антоніми – це пара слів із протилежним значенням (мир - війна)

Синоніми – це слова, що звучать по-різному, але мають спільне основне лексичне значення (зрозуміти, збагнути, втямити).

Перифраза – описаний мовний зворот, ужитий для називання предмета через якусь характерну його рису (лев – цар звірів).

Табу – слово, вживання якого заборонено з різних причин: через забобони, вірування, з цензурних і етичних міркувань.

Евфемізми – слова або вислови, що вживаються замість слів із грубим чи неприємним змістом (брехати – говорити неправду, вигадувати, фантазувати).

Омоніми – це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різні значення (коса¹-волосся, коса²-знаряддя для косіння, коса³-вузька смуга у суходолу у морі).

Омофони – при однаковій вимові мають різне написання (кленок - клинок)

Омографи – при однаковому написанні мають різну вимову (замок – замок, дорога - дорога)

Омоформи – мають однаковий звуковий склад тільки в певній граматичній формі (шию від шити, шию від шия)

Пароніми – це слова, дуже подібне за звучанням, нерідко - за значенням, але не тотожні (адресат «той, кому посилається» і адресант «той, хто посилає»).

Однокореневі – слова, що відрізняються лише суфіксами або префіксами (земний, земельний, земляний) -

Різнокореневі – слова, які відрізняються одним-двома звуками (компанія «товариство» - кампанія «сукупність заходів»)

Запозичення – полягає в засвоєнні слів однієї мови іншою (хвороба, повидло – запозичені з польської).

Засвоєння – слова, що вже повністю фонетично й граматично пристосувалися до української мови

Власне запозичення – слова, у яких процес фонетичного й граматичного пристосування ще не завершився (бюро, журі)

Кальки – поморфемні переклади слів (свідомість – від латинської «знання, відомість»)

Запозичення значень – українське слово набуває значення, яке має його іншомовним відповідник (лівий, правий)

Словотвірні запозичення – використання іншомовних морфем (теле- «далеко» телебачення)

Варваризми – слова з особливо виразними ознаками іншомовності (о’кей, мерсі, тет-а-тет)

Екзотизми – слова для позначення екзотичних , незвичайних реалій, для яких у мові немає назв (чалма, аул, кімоно).

Пуризм – свідоме прагнення не допускати запозичень у мову й позбуватися їх.

Стилістично нейтральна лексика є основою будь-якого висловлювання.

Стилістично забарвлена лексика розподіляється певною мірою за функціональними стилями.

Розмовно-побудова лексика характеризується виразними експресивно-оцінними позитивними й негативними відтінками значень (матінка, донечка, сонечко; дівуля, хлопчисько.); словами, які часто перебувають за межами літературної норми (математичка, шарахнутися, варнякати)

Лексика публіцистичного стилю – насичена словами на позначення суспільно-політичних явищ, містить слова з оцінним позитивним та негативним значенням (державність, суспільство, більшість, трибуна, імідж, історичний, духовний)

Лексика художніх творів – крім того, що охоплює елементи розмовно-публіцистичного стилів, характеризується образністю, метафоричністю, переносним вживання слів, поетизмами (марево, жар-птиця, химерний, зітхати)

Офіційно-ділова лексика – не допускає експресивно-оцінної конотації, вона точна, конкретна, максимально уніфікована (заява. довідка, наказ, свідок, допит)

Наукова лексика – характеризується насамперед розвиненою термінологією. Слова тут вживається в прямому значення, їхня семантика точно визначена й окреслена (іменник, суфікс атом, кисень)

Термін – це слово або словосполучення, що позначає спеціальне поняття з якої-небудь галузі знань – науки, техніки, економіки, мистецтва(молекула, блокада, віза, гама)

Територіальний діалектизм – це наріччя (говір) якім властиві фонетичні, граматичні, певні лексичні особливості, не відомі літературній мові.

Словниковий діалектизм – це діалектизм, що позначає поняття, для яких у літературній мові є інші назви (конопляник «горобець»).

Етнографічний діалектизм - це діалектизм, які називають місцеві реалії й поняття, невідомі поза межами певного наріччя, говору (кошуля «вишита сорочка»).

Семантичний діалектизм – загальнонародні слова, що мають значення, відмінне від загальноприйнятого (врода «врожай»)

Словотвірним діалектизм - це діалектизми, які відрізняються словотвором.

Професіоналізми – вживаються в певному професіональному середовищі. Слова ніби деталізують загальновідомі назви.

Жаргонізми – слова, властиві мові певного соціального середовища. На відміну від професіоналізмів, мають відповідники в загальнонародній мові та в професійній лексиці.

Арготизми – слова, дібрані й використовувані певною соціальною групою для мовної відокремленості від інших носіїв мови. Арго – це умовна говірка соціальної групи з певним набором слів, незрозумілих сторонніх.

Історизми – слова, які вийшли з активного вжитку тому, що зникли позначу вальні ними речі, явища (вельможа, лучник, рало, жупан, аршин, печеніги)

Архаїзми – слова, які вийшли з активного вжитку тому, що їх із різних причин витіснили інші слова (чадо, уста, - дитина, губи)

Неологізми – нові слова в мові (довкілля, принтер, вертоліт,)